Етюди мого багатодітного дитинства
Учнівські ранки нашої сім’ї завжди розпочиналися уроками трудового виховання, не залежно від пори року, погоди і навіть від того, чи є того дня трудове навчання у шкільному розкладі. В сім’ї, де росло шестеро хлопчиків, по-іншому не могло і бути – всі знали свої завдання на завтра ще звечора. Тому мамі не було потреби повторювати одне і те ж по сорок разів – кожен із нас (а я, як найстарший, і поготів) був свідомий того, що батько дбає до двору, а ми повинні вдома давати всьому раду. Привезли, приміром, машину дров, значить, ми щоранку, поки йти до школи, повинні розкряжувати три-чотири відземки. Усе було на високому рівні самоорганізації. Одні міряються силою дитячих м’язів, штовхаючи вперед-назад народну пилку «дружба-2», інші колють порізані ковбальчики. Потім усі разом носимо дрова до дровітні, акуратно складаємо – і так, дивись, протягом семи-десяти днів паливні запаси сформовано або суттєво поповнено. Як кажуть, очам страшно, а руки роблять.
Cкажете, то жорстоко – позбавляти дітей «солодких» ранкових снів, мовляв, є ще післяобідня, вечірня пора, зрештою, вихідні… Якби ж то лише так і було. В селі, де люди практично живуть із власного підсобного господарства, де городи по півгектара–гектару, а у хлівах сила–силенна худоби і птиці, і все це реве, кричить, кудкудаче, гелгоче, просячи їсти, великої різниці між ранком і вечором немає. Кожен з нас чітко знав коло своїх завдань і обов’язків. Одні після школи тягнуть і носять воду. Робота – не з простих, бо до криниці йти, як до Карпат пішки, та й глибина її – аж 24 метри. Наносити треба було 12 відер в котел і відер 8-10 про запас у корита: худоби ж – два хліви... Інші тим часом вибирали попіл та розпалювали у хатніх грубках … А ще треба було перемити посуд і замести у хаті.
Вечір, як правило, теж завжди був розписаний завданнями на тиждень наперед, і він, насправді, для селянина буває навіть плодотворнішим, ніж ранок, бо в цілковитій темряві можна щось «дістати» з колгоспного поля: бурякової гички на заміс худобі та птиці, конюшини чи люцерни на десерт для кроликів, соломи – на підстилку худобині. По суботах – обов’язкове генеральне прибирання з перетрушуванням на вулиці простирадел і доріжок. До обов’язкових недільних процедур входили ще й так звані банні моціони в широкому кориті, після чого ти наче на світ народжувався.
Мені найбільше у пам'ять «засіли» ті літні ранки, коли мама будила, щоб вигнати корову до череди. О шостій на світанку, коли «москаль» тільки-тільки просинався і про це давало знати радіо-«брехунець» виконанням Гімну Радянського Союзу, ти уже напівживий-напівсонний плентаєшся за «Фасолькою», слабувато усвідомлюючи, що ж насправді відбувається. Мама, як кажуть, підняти – підняла, а розбудити – забувала. Єдиним, що гріло душу юного поганяйла, було очікування на зустріч з пишновусим дідом Сауляком, що жив кількома хатами нижче. Він із бабою Домкою практично щоранку чатував мене біля своїх воріт, спираючись на свою палку-кривуляку, щоб я зайняв до череди і їхню рогату «Білку». За це я отримував 15-20 копійок. Уявляєте, які це були гроші для підлітка-школяра?! Це – практично, щодня двісті грамів пряників чи м’ятних смоктунців. А якщо набратися терпіння і поскладати копійку до копієчки, то до початку зимового сезону можна було спокійнісінько назбирати на лижі чи на фабричні сани. У нас, на горбистому Поділлі, ці речі мали особливу цінність.
Щодо грошей, то саме життя, ну, і звісно, виховання, ліпило з мене раціонального й заощадливого хлопця. Інакше й бути не могло. Проводжаючи мене, найстаршого, до школи, мама щоразу давала карбованця. Ні, не на цукерки — такої розкоші при батьковій зарплаті в розмірі 80-100 карбованців наша сім’я дозволити собі не могла. Щоб поласувати солодким, у нас завжди в запасі у неопалюваній кімнаті було 10-12 полірованих відер з найрізноманітнішим варенням — від вишневого-черешневого до сливового-грушевого. А карбованця мама давала, щоб на великій перерві встиг прикупити у сільмазі шестеро хлібенят. Бо якщо, наприклад, не встигнеш взяти 6 буханців чорного по 16 копійок, то тобі залишиться шанс запастися лише 4 буханцями білого по 24 копійки. А це вже суттєво «перекошувало» місячний фінресурс сім’ї. Придбаного на карбованця чорного хліба у нас вистачало на два дні, а білого лише на день.
Таких уроків заощадливості й трудового навчання була сила-силенна. Рахувати – не перерахувати. І кожен з них – то окреме «кольорове» кіно, що в силу гостроти дитячої пам’яті, сидить у голові, наче то все тільки вчора й було. Один із сюжетів вийшов навіть детективним, за всіма канонами цього жанру.
Якось пізнього вечора, коли я, дев’ятикласник чи, може, уже й десятикласник, повчив уроки і готувався до сну, батько запропонував … їхати з ним у Борсуче, до лісу. Аргумент був «залізним»: лісник дозволив просто з ділянки набрати машину дров, але попросив, щоб це було зроблено тоді, коли у вікнах сільських хат погаснуть останні вогники. У селі так було прийнято – щоб ніхто не бачив. А якщо тобі навіть і зустрічався темної пори хтось із мішком на плечах чи чимось під пахвою, необхідним у його обійсті, ти не повинен з ним вітатися, аби не підкреслювати, що впізнав носія чогось колгоспного.
Забравши того разу по дорозі у помічники ще й діда Петра – маминого батька, ми прибули до місця призначення акурат о півночі. Хто не бував уночі наодинці з темним лісом, який раз-по-раз посилає для випробування твоєї нервової системи як не хрускіт гілок, то якийсь загадковий свист, тому не зрозуміти переживань від спілкування з нічною живою природою тет-а-тет. Отак, трохи боячись, а трохи не зважаючи на жахи, ми якось дуже швидко вивершили «газон» добірним грабом і ясенем вище бортів. Для себе ж старались! Та не сподівались, що додому потрапимо лише тоді, коли в сільських домівках почнуть засвічуватися вогники, сповіщаючи уже про новий день.
Батько, втративши на якусь мить концентрацію уваги, посадив свого самоскида заднім мостом на високий пень. І він, проклятий, забрав у нас не тільки час, а й мало не всі сили. Що тільки не придумували, щоб вирватися з пастки: домкратили задню балку машини то з одного боку, то з іншого… Підкладали поліняки під задні колеса… Зі всіх сил штовхали грузовика…
Словом, того дня в школі мені, звісно, було не до уроків. І хоч, пам’ятається, я зі всіх сил старався робити вигляд, що нічого не трапилось, і навіть піднімав руку з готовністю відповідати, зморений, як у побитого собаки, вигляд і вузькі, як у китайця, очі, видавали мою втому і мрію якомога швидше прихилитися до подушки.
Про непросту, частіше надзвичайно важку трудотерапію в дитинстві ми десятки, ні – сотні разів з непідробною вдячністю згадували, коли, вже дорослі й одружені, збирались у батьків за сімейним столом разом зі своїми дружинами та дітьми на Пасху чи на Жовтневу (було колись таке свято…). Кожен із нас: Олексій, Леонід, Анатолій, Ігор, я, поринаючи спогадами у таке нелегке і водночас романтичне дитинство, тепер уже усвідомлено розуміли, що мама неймовірно хотіла, щоб з нас вийшли люди. Ми були, як, певне, всі хлопці в дитинстві та юності, трохи неслухняними, трохи бешкетливими, трохи шкідливими і трішечки неправдивими. А мама мудро те все бачила, розуміла і … «гасила» трудотерапією. А ще вона повсякчас прагнула, щоб ми добре вчилися і в майбутньому з нас виросли люди.
За всієї своєї щоденної зайнятості – чого вартує тільки приготування їжі для семи хлопів у хаті та прання в балії чи ночвах однієї лише білизни?! – вона докладала всіх зусиль, щоб ще й проконтролювати готовність до уроків на завтра. А коли наставала пора готуватися до нового навчального року, вона дбала не лише про новенькі симпатичні костюмчики й портфелики для нас, а й про те, що ми в них покладемо. На період нашого школярства припав дефіцит підручників, не кажучи вже про хрестоматії чи якісь довідники та допоміжні брошури.
Наша доволі скромна й стримана у спілкуванні, не дуже підприємлива мама якось умудрялася домовлятися з продавчинями Діною та Грунею з копайгородської книгарні й, везучи їм у подарунок по добірній курці та ще якихось гостинців із сільського двору, поверталася додому з повною торбою підручників для нас. Для мене найбільшою втіхою були хрестоматії та словники, які й досі, як реліквія, збереглися в моїй тепер уже хорошій домашній бібліотеці. Скільки себе пам’ятаю, я завжди з вдячністю згадував цей мамин «ґешефт», внаслідок чого мені, хлопчині із сільської глибинки, було легше прорубувати вікно в науку, журналістику, відтак, вчитися любити й цінувати слово.
Треба віддати належне мамі: посіяні нею зерна, збагачені не лише знаннями, а й уроками мудрості, доброти й порядності наших шкільних наставників, дали непогані сходи. Усі ми після рідної десятирічки продовжили навчання, здобуваючи собі фах. Я – на факультеті журналістики Київського державного університету імені Т.Шевченка, Олексій – на агрономічному факультету Білоцерківського інституту сільського господарства, Леонід і Анатолій – у Чернятинському технікумі плодоовочівництва, Ігор – у Вінницькій школі міліції…
Чи усвідомлювала наша мама, Світлана Комарчук, що вона стане матір’ю-героїнею?.. Гадаю, ні. Про це вона навіть не задумувалась. Вони з батьком просто жили своїм сільським життям і, напевне, мріяли про те, щоб казковий лелека нарешті приніс їм таку бажану лялечку-донечку. А той птаха був чомусь щоразу «незговірливим», і нашого чоловічого полку в сім’ї дедалі прибувало.
За радянських часів отримати статус матері-героїні було удвічі складніше, ніж тепер, у незалежній Україні. Не зважаючи на те, що це високе звання було засноване 8 липня 1944 року, в роки другої Світової війни, що забрала мільйони життів, і країна гостро потребувала молодих сил, тодішній уряд, беручи до уваги багатонаціональність СРСР і сімейні традиції окремих націй та народностей, чітко регламентував: звання «Матір-героїня» присвоюється тим, хто народив та виховав 10 і більше дітей (!), після досягнення наймолодшою дитиною однорічного віку, і в разі, якщо на той час живі всі її інші діти.
За таких умов ані наша мама, ані Ганна Василівна Глінська, що так само народила та виховала 6 дітей, та й навіть Надія Семенівна Гуменюк, що народила і виховала 8 дітей, не могли набути високого державного статусу. Хоча не можна сказати, що держава ніяк не дбала і про такі сім’ї. На підтримку кожної дитини, народженої після третьої, передбачалася матеріальна допомога у розмірі 12 карбованців – до досягнення утриманцем восьмирічного віку. Словом, на підтримку штанів. І в прямому, і в переносному значенні цих слів.
Наша мама Світлана, як ми те усвідомили, ставши вже самі батьками, була Героїнею без будь-яких державних посвідок. Мати шістьох синів і перетворити усіх їх на своїх найперших помічників у хаті, у дворі та на городі могла тільки справдешня Героїня!
Зізнаюсь, скільки б мама не «грузила» нас домашньою роботою, ніхто ніколи не скиглив і не викручувався. Чоловіки все-таки підростали! Сльози були хіба що лише тоді, коли наші голови з її слів «вже трохи закудлачувалися» й наставав час їх стригти. Цю не вельми приємну процедуру мама раз на місяць самостійно здійснювала за допомогою ручної машинки стилем «на власний розсуд». Щастя наставало для тих, хто підріс уже, скажімо, до восьмого класу, і мама спокійно могла відпустити самого до цирюльні в сусідній Копайгород.
Ось така арифметика, такі уроки трудотерапії панували у нашій багатодітній сім’ї. Дякувати батькам, ніколи не були ми голими і босими, в хаті завжди було чисто й тепло. Й навіть при телевізорі «Кварц» та радіолі «Серенада». І я, простий селянський син, мешкаючи сьогодні у столиці й об’їздивши півсвіту, вдячний долі за те, що дала мені шанс отримувати найголовніші уроки життя у Мами-Героїні.
…Держава все-таки визнала Світлану Петрівну Комарчук Героїнею, як і сотні, тисячі інших українських мам, що народили та виховали до восьмирічного віку п’ятьох і більше дітей. 11 травня 2004 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення зміни до статті 10 Закону України «Про державні нагороди України»», яким була встановлена нова державна нагорода України — почесне звання «Мати-героїня». Документи, правда, довелося збирати для цього роками. І не лише копії свідоцтв про народження дітей, копії їх та батьківських паспортів тощо, а й характеристики з місця роботи дітей, наші автобіографічні дані, ще купу якихось довідок, які мали строк дії лише кілька місяців, і якщо раптом з іншими документами ти не вкладався у ці строки, доводилося починати все спочатку. Пройшовши всі кола кабінетно-бюрократичних лабіринтів, батькові, який цим займався, у райцентрі раптом повідомили, що хоч закон і є, бланків посвідчення немає, і не відомо коли будуть. А без них, мовляв, ніяк. Шкода тільки, що коли, нарешті, у держави у 2011 році бланки посвідок «Мати-Героїня» з’явилися, наша мама уже за станом здоров’я не могла усвідомити, що вона все-таки — ГЕРОЇНЯ… Ми ж до того часу встигли зробити її вісім разів бабусею.
Вона відійшла за вічну межу тихо і смирно, ніби боячись завдати комусь клопоту, так само тихо, як і жила. А ще через півдоби я став дідом. У моєї доньки народилась дівчинка – перша правнучка, про яку мама, на жаль, уже не дізналась.
Вона залишила цей світ дуже рано, у 64 роки. Після дивної загибелі наймолодшого 18-річного сина Мишка вона враз замкнулася в собі, ніби закрилася від світу, залишившись на одинці зі своїм горем, і, як птаха, байдужа до життя, опустила крила.
Я ж тепер найбільше шкодую, що довгі-довгі роки, приїжджаючи додому і покидаючи домівку, ніяк не насмілювався ощасливити маму синівським поцілунком – все давалась взнаки атмосфера «м’якої жорсткості» суто чоловічої сім’ї.
Сергій Сай-Боднар
FB
реклама