Першовідкривачі українських шляхів до Святої Гори

Михайло Сорока Блоги 20.11.2016 02:28 1020

Минула тисяча років з часу першої писемної згадки про зв΄язки Київської  Русі з Афоном

Документальні й літературні джерела, усні перекази не передали нам імена перших ченців і паломників з України, які відкрили для себе й для нашої історії Святий Афон. Нам залишаються припущення. Можливо, окремі вихідці з наших країв, прийнявши християнство ще до хрещення Київської Русі, тобто до 988 року, відвідували Константинополь, його храми й святині і могли виявити інтерес до аскетичного життя афонських ченців, пройнятися їхнім подвижництвом і приєднатися до них. В усякому разі присутність слов’ян на півострові історики відносять ще до VIII століття, були вони й серед засновників перших святогірських обителей. Не могла не зацікавитись Афоном і княгиня Ольга та найближче її оточення. Передусім тоді, коли у 957 році княгиня з великою свитою відвідала Царгород і прийняла хрещення від візантійського імператора Костянтина та Константинопольського патріарха.  А, можливо, Афоном зацікавився хтось із воєначальників та воїнів дружини князя Святослава, адже вони підійшли порівняно близько до півострова Халкідіки під час бойових походів на Царгород-Константинополь. Не можна виключити й того, що в більш ранні віки першого тисячоліття були серед наших далеких пращурів відчайдушні мандрівники, яких могла зацікавити свята Єрусалимська земля, Стародавня Греція, зокрема,  й легендарна гора Афон…

ТВЕРДИНЯ ВІРИ

Все це, повторюємо, тільки припущення. Жодними архівними документами та іншими джерелами вони не підтверджені. Перша письмова згадка про присутність вихідців із Київської Русі на Святій Горі датується 1016-им роком. Але про що вона? У документі, знайденому в найстарішій обителі Афону, у Великій Лаврі, зафіксовані власноручні підписи ігуменів діючих на той час святогірських монастирів. І серед них – чернець Герасим. Він представлений так: «Герасим монах, милостию Божией пресвитер и игумен обители Роса, свидетельствуя, собственноручно подписал».

Про що свідчить цей підпис? Принаймні про дві речі. По-перше, про те, що уже в 1016 році на Афоні була обитель Росів, тобто вихідців із Київської Русі. А обителі (монастирі чи скити) швидко не будуються. Отже, спорудження києворуської обителі почалось, мабуть, у ті ж роки, коли закладалися перші монастирі Святої Гори, тобто в останній чверті десятого століття. В усякому разі ця обитель виглядає у приведеному документі як рівноправна з іншими тогочасними монастирями Афону.

По-друге, її ігуменом і пресвітером – у цьому немає сумніву – є чернець із давньоруської землі. Про нього не збереглося інших відомостей, ніж згаданий підпис. Але, з усього видно, преподобний Герасим був людиною освіченою, з життєвим досвідом, пройшов великий духовний шлях, здобувши авторитет як серед ченців-земляків, так і серед усього афонського чернечого братства.

Інакше кажучи, на рубежі десятого – одинадцятого століть Святий Афон не був для Київської Русі невідомою землею. Навпаки: він уже тоді (а, як припускалося, можливо, й раніше) приковував до себе підвищену увагу, викликав непідробний інтерес, бо був маяком нової віри, твердинею, де непохитно відстоювали й оберігали християнські ідеали й заповіти. Звідти, з Афону і Візантії загалом, ця віра поширювалась і утверджувалась у православно-християнському світі, зокрема,  й на території Древньокиївської держави.

Мабуть, Нестор-літописець мав усі підстави написати в «Повісті минулих літ», як вибирав князь Володимир віру для Київської Русі, спираючись на те, що доповіли йому княжі посли, повернувшись від волзьких болгар, німців і греків: «…Прийшли ми в грецьку землю. І повели нас на святкову службу: запалили кадила і влаштували церковні співи і хори. Ми в подиві стояли і не знали, де ми, – на небі чи на землі, бо нема на землі такого видовища і пишноти такої, і не знаємо, як розповісти вам про те. Знаємо тільки, що служба у них краща, ніж  у всіх інших землях. Не можемо забути ми красоти тої, бо кожна людина, раз скуштувавши солодкого, не візьме потім гіркого. Так і ми». Озвались бояри: – Якби поганий був закон грецький, то не перейняла б його твоя баба Ольга, а вона була мудріша з усіх людей». («Повісті минулих літ» – у переказі Віктора Близнеця. – Київ, вид-во «Веселка», 1982 р.).

Нагадаємо: княгиня Ольга керувала Давньоруською державою у середині десятого століття (945 – 962 роки), тобто ще до того, як на Афоні з’явилися та ж таки Велика Лавра та інші монастирі. У 957 році вона відвідала Константинополь і погодилась на своє хрещення. Їй не вдалося виховати у християнській вірі свого сина Святослава (він жив за язичницькими звичаями, та коли хто хотів хреститися, не забороняв). Зате внук Ольги князь Володимир не тільки сам прийняв християнство, а й хрестив усю Русь-Україну.

Необхідно звернути увагу і на таку обставину. На Київській Русі, як і на Афоні, був своєрідний культ Богородиці. Як зазначає у своєму дослідженні «Історія Української ікони X—XX століть» Дмитро Степовик, «недаремно перший мурований храм у Києві  – Десятинна церква – це храм на честь Богородиці. Собор святої Софії, покликаний прославити Мудрість Божу, але ця Мудрість також пов’язана з образом Діви Марії, яка стала частиною Божого мудрого плану щодо втілення Бога як людини й спасіння людства від тенет гріха. Адже головна мозаїка Софійського собору, викладена в консі над престолом, – це Діва Марія з піднесеними вгору руками, тобто в образі Оранти – заступниці й захисниці міста Києва й всієї держави Київської. Ще одна давня церква Києва, – що над вхідною із заходу Золотою брамою, – так само була присвячена Богородиці. І це – зовсім не випадковий збіг назв! Діва Марія передає київським ченцям у Царгороді образ свого Успіння – як чудовий урок для нащадків учорашніх поган, котрі нині стали вже християнами й мають засвоїти велику й надихаючу правду нової віри».

У «Київському патерику» замальовується, як відбувалася ця передача, як перед малярами чудодійно з’явилася у храмі Влахерни у Константинополі Сама Діва Марія, вручивши їм ікону про своє власне Успіння. Мати Божа звеліла майстрам іти до Києва й там поставити ікону Успіння Богородиці в головній церкві Печерського монастиря – Успенському соборі.

Однак про цей монастир, як і про його головний храм, окрема розповідь. І вона безпосередньо пов’язана зі Святою Горою, бо Києво-Печерська Лавра, як і життєдіяльність її ченців, розбудовувалися і розвивалися за прикладом монастирів Афону. Цей приклад унаслідував і переніс на київську землю її посланець преподобний Антоній.

СВЯЩЕННА МІСІЯ АНТОНІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО

У нашій домашній бібліотеці зберігається виданий у 1974 році у видавництві «Мистецтво» фотоальбом «Києво-Печерський державний історико-культурний заповідник». У вступній статті до нього є багато прізвищ, фактологічних матеріалів, захоплюючих характеристик. Повідомляється, зокрема, про те, що «це кам’яне чудо створювалось протягом дев’яти століть – від Київської Русі до ХХ століття включно», що «завдяки підтримці панівних класів Києво-Печерська лавра перетворилася з часом на великого феодала-землевласника, стала значною релігійною установою, ідеологічний вплив якої було спрямовано на утвердження і підтримку експлуататорського ладу». Йдеться і про те, що російський цар Петро перший і козацька старшина «пожертвували велику кількість золота на відбудову лаври після пожежі 1718 року. Названо багато імен архітекторів і майстрів, які в різні роки будували і оздоблювали лаврські церкви (А. Аксамітов, Й.Шедель, С. Ковнір, П. Покришкін, І Каландін та інші).

Немає в цій книжці тільки імен преподобних Антонія Печерського і Феодосія Печерського та інших чудотворців Києво-Печерської лаври, завдяки яким це «кам’яне чудо» і з’явилося на високих київських кручах. Правда, у виданому трьома роками пізніше першому томі УРЕ (Української радянської енциклопедії) про святого Антонія згадується, однак лише двома скупими реченнями:  «АНТОНІЙ ПЕЧЕРСЬКИЙ (983 – 10.VII. 1073) – церковний діяч Київської Русі, один із засновників Києво-Печерського монастиря. Брав активну участь у політ. житті, підтримуючи кн. Святослава Ярославича в його боротьбі за великокнязівський престол».

Поруч з цими двома реченнями – біографія римського полководця  Марка Антонія. Йому в УРЕ відвели втричі більше місця. Отже, про римських воєначальників, не кажучи вже про імператорів, цілі покоління наших людей знали набагато більше, ніж про своїх великих святих, до яких належав і преподобний Антоній. Адже зовсім не головним у його біографії була «активна участь у політ. житті» та у підтримці міжусобної боротьби синів Ярослава Мудрого за київський княжий престол. Зовсім ні. Бо все своє життя він присвятив служінню Господу Богу і поширенню та утвердженню християнської віри у його рідній стороні – Київській Русі. І Києво-Печерська лавра, яку він заснував разом із преподобним Феодосієм та іншими древньокиївськими проповідниками і захисниками Христової віри, якраз і стала найважливішою справою його великого страдницького життя.

Відразу зауважимо: про життя і чернечі подвиги преподобного Антонія, зокрема, й про його подорожі на Святу Гору, відомостей небагато. У згаданій статті в УРЕ зазначається, що народився Антоній у 983 році. Проте документальних підтверджень ця дата не має. Відомо тільки, що народився він у час правління хрестителя Руси-України Великого князя Володимира у розташованому за сорок кілометрів від Чернігова місті Любеч (нині це Ріпкинський район  Чернігівської області). При  народженні йому дали ім’я Антипа. Малий Антипа ріс у сім’ї, яка щиро прийняла християнську віру. Він змалку молився і навіть зробив спробу усамітнитися, знайшовши печеру неподалік від Любеча і в ній певний час жив.

Звідки дізнався Антипа про Афон і чернечу державу на ньому? За переказами, розповів йому про це священик місцевої церкви, який прибув на Чернігівщину з Греції. Юнак пройнявся наміром неодмінно побувати на Святій Горі і на власні очі побачити землю, яку обрала своїм земним садом Пресвята Богородиця. Він доклав усіх зусиль, щоб цей намір здійснився. Після прибуття на Афон Антипа спочатку обійшов півострів, відвідав майже всі його обителі, зупинившись в Есфигменовому монастирі. На те була Божа воля, щоб у цій обителі духовним наставником юнака з Київської Русі став настоятель обителі Феоктист. Судячи з усього, старцеві сподобались устремління  і прагнення Антипи до самовдосконалення, поглибленого вивчення життя монастирів і щире бажання самому стати ченцем. Ігумен Феоктист здійснив чин постригу, дав юнакові чернече ім’я Антоній і виділив для нього місце для усамітнення – невеличку печеру в скелі над морем, навчивши його, як жити по-чернечому.

Антоній сумлінно слідував настановам Феоктиста, покірно дотримувався усіх вимог до монаха-самітника. Минув час, і старцеві було Боже провидіння – благословити Антонія на повернення в рідний край. Старець Феоктист виконав цю місію. Зібравши ченців монастиря, він звернувся до Антонія з напутніми словами: «Господь укріпив тебе у чернечому житті. Тепер тобі час вертатися на рідну землю і навчати інших Богові посвяченого життя. Іди на Русь і хай буде на тобі Господнє благословення і благословення Святої Гори».

Повернувшись до Києва, Антоній обійшов усі монастирі, які були зведені після хрещення Київської Русі. Але жоден із них його не захопив: вони мало нагадували храми святогірських обителей. Розчарований, він оселився у Варязькій печері на схилі Дніпра, але довго в ній не жив.  У 1015 році помер князь Володимир, і між його синами почалася міжусобна боротьба за престол, жертвами якої стали Борис і Гліб. Не в силі перенести все це, Антоній вдруге вирушає на Афон. Коли міжусобиця в Києві закінчилася, Антоній з напутніми словами від ігумена і ченців монастиря знову повертається на рідну землю.

Цього разу він без роздумувань направляється у Варязьку печеру. До його повернення в цій печері, за переказами, жив священик із села Берестове Іларіон. Дізнавшись про Іларіона, його начитаність, самовідданість, високу духовність князь Ярослав Мудрий запропонував йому стати митрополитом Київським. Преподобний Антоній, поселившись у залишеній Іларіоном печері, почав жити за тими ж правилами, яким навчили його на Афоні. Як свідчить Нестор-літописець, їв він хліб сухий, «і то через день. І води споживаючи  в міру, копав печеру. І не давав собі спочинку ні вдень, ні вночі, перебуваючи в трудах невсипущих. Потім довідалися добрі люди і приходили до нього, приносили все, що треба на споживу йому. І став він скоро відомий як Великий Антоній».

«НОВИЙ АФОН» НА КИЇВСЬКИХ КРУЧАХ

Найближчим соратником, однодумцем і подвижником  Антонія став преподобний Феодосій. Він отримав від Антонія благословення на постриг, а згодом і на посаду ігумена Києво-Печерського монастиря. Імена Антонія і Феодосія нині поминають у наших храмах разом, бо і їхнє життя тісно переплелося. Феодосій народився під Києвом, у місті Василькові у благочестивій сім’ї. У дитинстві хлопчина щоденно відвідував храм і читав духовні книжки.

Ставши іноком Печерського монастиря, Феодосій незабаром був висвячений на ієродиякона, а згодом – і на ієромонаха, а в 1062 році з благословення преподобного Антонія, став настоятелем Києво-Печерського монастиря. Свої труди на чолі монастирської братії, ряди якої на той час помітно зросли, він почав з того, що послав у Константинополь, у Студійський монастир, одного з ченців, щоб той переписав статут цього провідного у Візантійській імперії монастиря для застосування його правил у Києво-Печерській обителі. Невдовзі в ній була збудована дерев’яна церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Причому преподобний Феодосій сам невтомно трудився на її будівництві. Він був прикладом для всіх у молитвах, послушництві і працелюбстві. Принагідно зазначимо, що життя іноків було нелегким. Воно поділялося між молитвами і працею. Харчами для насельників були в основному хліб, варені овочі і вода, по суботах і неділях додавалася сочевиця.

Та не дивлячись на ці труднощі, кількість печерських іноків зростала, серед охочих зробити чернечий вибір було багато молоді. Дерев’яна церква для соборної служби ставала замалою. І ще за життя святих Антонія і Феодосія почалося спорудження великого кам’яного Успенського собору. Активну участь у цьому взяв князь Святослав, який не тільки виділив для нового храму територію, а й копанням котловану особисто долучився до закладки його фундаменту.

Певна річ, преподобний Антоній не міг бути й не був лише споглядальником усіх цих подій. Як зазначає дослідник його життєдіяльності І. Концевич, він не сторонився людей, у важливих випадках приходили до нього з монастиря за порадами, часто до нього сходилися й миряни, і він викладав для них основи богослов’я. Траплялось, що прислужував хворим і давав свій скоромний харч замість ліків, і хворі по молитві святого одужували.

Був Антоній не тільки цілитилем, а й пророком, передбачив багато подій, зокрема,  поразку від половців синів Ярослава Мудрого – Із’яслава, Всеволода і Святослава. У 1067 році в Києві спалахнуло повстання. Кияни скинули з престолу князя Із’яслава, і той змушений був утікати до Польщі, під захист свого тестя Болеслава Хороброго. Тільки через сім місяців за допомогою польського війська вигнанець повернув собі княжий трон, жорстоко помстившись повсталим. Антоній до них не належав, але гнів княжий поширився й на нього. Врятував його від розправи рідний брат Із’яслава чернігівський князь Святослав. Під покровом ночі він вивіз Антонія до Чернігова. Преподобний Антоній відмовився від княжих хоромів, а, продовживши афонську традицію, вирив собі печеру на Болдиній горі. Вгасивши гнів і розібравшись у невинності Антонія, Із’яслав попросив його повернутися до Києва – це було друге за кілька років вибачення князя.

Благословивши початок робіт на спорудженні нового Успенського собору і переконавшись, що вони успішно просуваються, Антоній заявив  Феодосію та іншим своїм учням і подвижникам, що збирається до відходу у вічність. При цьому одне його печалило: щоб своєю смертю не завдав великого болю і смутку своїй братії. Але водночас втішив їх словами, що й після своєї смерті не залишить Печерську обитель, завжди наглядатиме за нею і турбуватиметься за всіх, хто в ній служить і трудиться.

 *   *   *

Через рік після смерті свого вчителя відійшов у вічність і преподобний Феодосій. У «Повісті минулих літ» Нестор пише про нього з почуттям любові, вперше в цьому легендарному літопису виявляючи свою особисту присутність: «І коли жив Феодосій, у монастирі приймав усіх прочан, хто приходив до нього, – прийшов до нього і я , слабий недостойний раб, і прийняв він мене. А було мені від роду тоді сімнадцять літ. Написав я се і визначив, у який рік почався Печерський монастир і ради чого називається він Печерським».

Коли преподобний Феодосій віддав  свою душу в руки Господа, князь Святослав, котрий знаходився недалеко від Печерської обителі, побачив над нею вогняний стовп від неба до землі. Преподобного Феодосія поховали в печері, яку разом із суміжними печерами відтоді стали називати Феодосієвими або Дальніми. Канонізований він був у 1108 році.

Києво-Печерський монастир з тих часів став головною православною обителлю Київської Русі-України, а його засновники і творці преподобні Антоній і Феодосій – першими ченцями,  «начальниками руського чернецтва». Божим промислом було визначено шлях на Святий Афон уродженця землі Чернігівської Антипи, його постриг у ченці під іменем Антонія, глибоке дослідження ним основ, правил і статутних постулатів життя афонських монастирів. І все це було перенесено на київську землю, в печери і келії на дніпрових кручах. Так само з Божої волі, долаючи жорсткі заборони, великі перешкоди, пов’язав своє життя з долею Антонія уродженець Київщини преподобний Феодосій. Так виникло печерське братство та дивовижним чином виник незримий духовний місток між Святою Горою і Києвом, і в столиці Руси-України був створений «новий Афон», ще один форпост православної християнської віри.

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-