Чому досі живе «закон Ківалова-Колісниченка»

Юрій Сандул Блоги 18.11.2016 15:26 736

Державна мовна політика нині має виправити жахливі наслідки сотень років колоніального панування Росії

Конституційний суд України розпочав розгляд конституційності Закону України «Про засади державної мовної політики» (відомого в народі як «закон Ківалова-Колесніченка»). Розпочав і відразу відклав наступне засідання на невизначений термін. Тим часом, поданню 57 народних депутатів до Конституційного суду, за яким і розпочатий нарешті розгляд, вже більш як два роки. Очевидно, що питання свідомо відкладається з політичних причин, а не через правову складність.

У тому, що мовна ситуація в Україні є темою вкрай політично важливою, дуже гострою і навіть дражливою, нікого не треба переконувати. Саме тому і нема два роки рішення суду, бо нема рішення політичного.

Так, усі згодні, що потрібна системна державна політика у мовній сфері (а не лише встановлення немічних квот на українську музику на FM радіо), розрахована на роки і десятиліття вперед, кінцева мета якої - виправити жахливі наслідки сотень років колоніального панування Росії. Але її, державної політики, нема, і не було усі 25 років української незалежності. Не було до Майдану, нема і після Майдану. Чому? Відповідь, як не дивно, дуже проста: в української влади усі ці роки були набагато важливіші проблеми, ніж проблема виживання і розвитку державної мови. Але хіба може бути щось важливіше у держави, ніж питання її міцності, адже, і з цим теж нібито не сперечаються, засилля російської мови і масової культури в Україні прямо загрожує нашій державній незалежності?

На жаль, може. Бо є все-таки різниця між державою і владою. Інколи, як в новітній Україні, дуже суттєва. Для української влади усі минулі два з половиною десятиліття важливішим є (і залишається) питання власної стабільності. Під владою в даному контексті слід розуміти сучасну українську політичну еліту, представники якої позмінно керують країною і державою. Але хіба наша еліта ніколи не почувалася впевнено в плані утримання влади? Так, не почувалася, і особливо – зараз. В Україні досі нема чіткої та зрозумілої Конституції, яка б примирила інтереси усіх прошарків суспільства з елітою. У нас нема визнаного усіма суб’єктами політики як справедливого та демократичного виборчого законодавства. У нас нема суспільної довіри до судочинства. Нарешті, у нас не було й нема довіри суспільства до влади, бо остання аж надто наполегливо і, головне, в грандіозних масштабах, розкрадала державний, тобто народний, бюджет.

Наслідком усіх цих «нема» є невпевненість еліти, що набуте ними добро (вперше за 25 років оприлюднене в електронних деклараціях) і елітний статус є надійно захищеними законом (державою). Тому усі зусилля еліти вчора і сьогодні спрямовані виключно на пошуки шляхів легітимізації власного владного і майнового статусу. Це надскладне завдання, воно поглинає весь час і увагу еліти. Як змусити суспільство змиритися з тим, що вкрадене у нього добро корупціонерами цим корупціонерам треба залишити та ще й дозволити їм і далі керувати країною? Силою суспільство до цього не примусиш, а добровільно воно «понять и простить» еліті не хоче. Ситуація виглядає справжнім тупиком для еліти.

І хтось думає, що еліта, напружуючи до краю свої сили в пошуках виходу з цього тупика, буде при цьому всерйоз перейматися проблемою державної мови? Та ніколи! Максимум, чого можна від неї очікувати, це заклик спікера парламенту до народних депутатів пам'ятати норми чинного законодавства і виступати в стінах парламенту українською мовою. Мовне питання за таких загальних політичних обставин може порушуватися елітою виключно у тактичних політичних цілях завоювання чи утримання владних посад. А вимоги тієї частини суспільства, яке щиро вболіває за українську мову як гаранта української незалежності, будуть просто ігноруватися.

Марно ображатися на еліту за таке байдуже ставлення до мовних проблем. Зрештою, більшість українського суспільства теж, як і еліта, не вважає їх особливо актуальними. Хоча й з інших причин. На пікет біля Конституційного суду з вимогою скасувати «закон Ківалова-Колісниченка» сьогодні зібралася заледве сотня активістів. А «мовний майдан» 2012 року був набагато коротшим і набагато менш чисельним, ніж «податковий майдан» 2010 року.

Не будемо наразі говорити про очевидну небезпеку байдужості еліти та більшості суспільства до мовної проблеми, про те, що Росія та її агенти впливу в Україні загалом ефективно продовжують у нових формах русифікацію країни (власне, «закон Ківалова-Колісниченка», як і невдала спроба його скасувати Верховною Радою одразу після Майдану, є ілюстрацією цієї ефективності). Все це дуже боляче, але природне обурення не повинно заважати нам дійти тверезого висновку. А саме: кардинальне вирішення «мовної проблеми» в Україні, тобто – розробка і ухвалення елітою та суспільством системної державної мовної політики, можливе виключно після того, як будуть вирішені головні проблеми політичного та економічного реформування. Це, звісно, не означає, що не варто сьогодні «вигризати» у еліти хоча б мікроскопічні позитивні зрушення у мовній ситуації. Але на більше поки що годі сподіватися. Суспільство, яке хоче в Україні демократії, торжества закону, соціальної справедливості, розвитку та вічного життя української мови як однієї з гарантій існування незалежної України, головну увагу має все-таки спрямувати на політичні реформи державного устрою. Все інше, у тому числі панування української мови на українській землі, - обов’язково додасться.

Юрій Сандул. Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-