«Чорнобривців насіяла мати…»
Доля подарувала мені тривалу, щиру, нічим не потьмарену дружбу з автором щемливих «Чорнобривців». Цих похмурих листопадових днів йому могло б виповнитися вісімдесят. Могло б, якби не оте лиховісне 22 лютого 2013 року, коли його навік зборола невиліковна хвороба...
Нас із Миколою Федоровичем найперше побратало те, що обидва ми родом із колись Великої Волині, до якої, серед іншого, входили і його рідна Житомирщина, і шматочок моєї Тернопільщини. Він з цікавістю слухав про мій рідний Сураж, мальовниче старовинне село, що у свій час, в епоху Острозького князівства мало статус містечка. Один з його кутків нині так і називається — Місто. То і на суразькому хлібі колись жили-виростали спудеї Острозької академії. Має село певну дотичність і до виходу знаменитих острозьких першодруків.
Про все це я не раз із погордою переповідав Миколі Федоровичу. Хвалився йому і сільською церквою Різдва Пресвятої Богородиці, побудованою в 1730 році, й своєю школою, яка появилася в рік, коли перестало битися серце Великого Кобзаря. Разом із Сингаївським ми навіть збиралися написати листа в Міністерство освіти України, аби воно надало школі ім’я Тараса Шевченка. Спільно помріювали і про бюст нашому Пророкові навпроти цього навчального закладу. Бачився нам молодий Тарас зі свічкою в руці, якою він немов благословляв би молоде покоління моїх земляків до світла, до знань.
Знаючи про наші щирі взаємини, директор школи Марія Борисівна Боднійчук одного разу несміливо запитала, чи не міг би я запросити на гостину до школярів автора знаменитих «Чорнобривців». Микола Федорович, попри літа, був легкий на підйом і 24 квітня 2009-го вже стояв перед допитливими очима учнів та вчителів рідної мені школи. Приїхали сюди літератори з Шумська, а ще — завідувачі шкільних бібліотек району. Тоді я вкотре відчув, як мої земляки кохаються в рідному художньо-поетичному Слові і як трепетно горнуться до його майстрових, та ще таких знаменитих як Микола Федорович.
* * *
Найбільша шкільна зала була справді переповнена. Микола Сингаївський одразу зізнався, що давно закоханий у Сураж, як і в своє рідне село Шатрище, що в Коростенському районі на Житомирщині, де він народився й виріс.
— Власне, — уточнив поет, — мій пуп закопаний на хуторі Сингаї, крайня хата якого примикала колись до села. Але коли «керівна і спрямовуюча сила», тобто партія комуністів наказала ліквідувати хутори, то її непохитною волею нас, хуторян, примусили перебратися в село, так би мовити, у більш «цивілізовану місцину». У нашій сім’ї виростало дванадцятеро дітей. Разом з нами виховувалися і двоє моїх двоюрідних братів. Ми спізнали багато гіркот та бідувань, хоча людські радощі подеколи навідували нас, особливо на Різдво, Великдень, Зелені свята...
— Із п’яти років, — казав він, поглядаючи на дітей, — я знав одну педагогіку — виховання працею. Спочатку це була сапка, потім заступ, граблі. А трохи подорослішавши, випасав худібку. Ступаючи босоніж по вранішній росі, перетворював мамині напуття в поетичні рядки на зразок:
У садах наливаються сонцем плоди.
Я жену череду на луги за діброву.
Вийде мати щаслива й накаже: «Гляди,
Щоб телятко не виссало в полі корову».
Особливо любив оті літні зоряні поліські ночі, коли з поля звозили льон. Були вони мені, як причастя. Наш тато, колгоспний бригадир, а у війну — мужній партизан з’єднання Сидора Ковпака, мобілізував на цю роботу ледве не всю сім’ю. Від тих ночей, пропахлих льоном і тремтливими передсвітанковими зорями, віяло якоюсь дивною поезією. Таких хвилин із мого серця самі виринали рядки. Вранці слово до слова усе записував до зошита. Під ліричний настрій марив музикою, грою на гармошці. У восьмому класі під час канікул пішов на заробітки до Коростеня, вимощував там кам’яну дорогу. За літо здобувся на ціле «багатство», за яке, не спитавши дозволу в батька, купив гармонію. Ох і дісталося за це від нього, мовляв, он штанців у школу немає, а ти в музику вшнипився! Три дні не міг сісти від болю, зате ж — гармошка в руках! Згодом без мене не обходилися жодні сільські свята, а надто — весілля, на які разом зі мною неодмінно запрошували й тата, де він міг і чарочку-другу перехилити, й сином похвалитися: он якого артиста виховав!
* * *
Хтось із старшокласників, піднявши руку, поцікавився в Миколи Федоровича, як він прийшов до пісні й коли почав активно друкуватися.
Гість із Києва не без задоволення зізнався, що піснярем його зробили оті сільські музичні вечори-гулянки, на яких він наслухався і записав «нещотну» кількість народних пісень.
— Особливий вплив на мою поетичну творчість зробив приїзд на канікули мого брата Петра, студента філфаку Київського університету, майбутнього члена Спілки письменників. Він прибув того разу не сам — привіз із собою «живого письменника», однокурсника Юрія Мушкетика, що вже скрізь друкувався. Як же вони гарно розповідали про університет, про літературне життя й про свою творчість! У час їхнього одкровення я не втримався й потайки зазирнув до братових записників. Мамо рідна! Та вони ж майже всі віршами наповнені. Значить, братік поріднився з поезією? А чим же я гірший за нього? То дарма, що на сім років молодший, відставати від брата не збирався. Щокожного дня щось трішечки мережив. Уже й батько перестав за це докоряти. Звичайно ж, мені хотілося чимшвидше побачити свої труди надрукованими. Дещо з написаного — будь що буде! — послав у районну газету. Кілька віршів там одразу ж надрукували. Коли Петя прочитав мою «пробу пера», тепло сказав: «А ти знаєш, їй-бо, непогано. Від добірки віє чимось свіжим, прозорим... Колю, тобі гріх не писати». А невзабарі мої вірші з’явилися і в обласній газеті «Радянська Житомирщина». Працював тоді там доброї душі чоловік Василь Земляк, у майбутньому лауреат Шевченківської премії. Після появи в цій газеті моїх віршів він написав мені листа, в якому, не посоромлюся сказати, назвав мене, тоді ще старшокласника, «співцем проліскових гаїв і синіх весен». Звичайно, такі слова не могли не окриляти.
* * *
Особливе творче очманіння, за словами Сингаївського, найшло на нього після особистої зустрічі з самим Максимом Рильським, якого обожнював ще з початкових класів.
— Якось пасу я на лузі корів, — щиро ділився спомином поет, — і чую, що на моїй вулиці щось загуркотіло. Коли це прибігає за мною мама й каже: «Синочку, мерщій додому, а я за тебе допасу корівок». Прибігаю, а з легкової машини мені виносять новенький костюмчик, чорні туфельки і наказують чимшвидше збиратися та їхати в Житомир на зустріч із кандидатом у депутати Верховної Ради СРСР Максимом Тадейовичем Рильським.
В обласному центрі мене заводять до великої зали Будинку культури й просять привітати кандидата одним віршем і не більше. Коли я його прочитав, по залу прокотилися гучні оплески. Я розгубився, не знаю, що робити далі. З острахом позираю на класика. А він лагідно каже: «Читайте ще, Миколо!» І тоді я, наймолодший з ораторів, ще на кілька хвилин заволодів залою. Читав, аж захлинаючись, особливо ж славив рідний поліський край, наш Житомир, як ось: «Де шум соснового прибою Гойдає хвилями весна, Встає над Тетерів-рікою Моя столиця обласна...» До речі, за ці вірші мені згодом дали доброго прочухана, мовляв: «До Сибіру хочеш? У нас одна столиця — зореносна Москва». Але те буде потім. А поки що Максим Тадейович підійшов до мене, погладив мій розкуйовджений чуб і тихо мовив: «Вас, Миколо, сам Бог поцілував у голівку». Відтак попросив мій зшиток з віршами. Завдяки йому я іще школярем побачив свою добірку в «Літературній Україні» з напуттям Поета-корифея.
* * *
Суразькі школярі та їх наставники «Чорнобривцями» зустрічали Миколу Федоровича, «Чорнобривцями» й проводжали його. Тож цілком закономірною була їх зацікавленість почути з уст самого автора, як народився цей шедевр.
— Створюючи цю пісню, — продовжував свою душевну оповідь Сингаївський, — я найперше думав про свою маму, перед подвигом якої стою на колінах. Щоразу на щоки набігає сльоза, коли згадую її тяжку долю. Виховуючи чималеньку сімеєчку, вона ще й умудрялася працювати дояркою в колгоспі, щодня встаючи о четвертій ранку й поспішаючи на ферму. А чого їй коштувало пережити смерть вісьмох дітей, у тому числі й двох синів-фронтовиків, один з яких склав свою голову неподалік Коростеня — у Радомишлі, а другий у Празі. На яких вагах зміряти силу волі й мужності наших матерів-солдаток? Ось про мою дорогу Уляну Андріївну, про всіх жінок України мені й хотілося повідати в «Чорнобривцях». До речі, ці квіти вона любила над усі інші. Ними був натиканий весь наш город, вони рясніли навколо хати. Десь читав, що це типова українська квітка.
— Коли я разом із композитором Володимиром Верменичем «здавали» цей твір, не все було просто. Тодішня цензура «промацувала» кожен рядок. Особливо стежила, щоб не потрапило в пісню слово «українець», «українка». Ця тема тільки й лишилася в рядках: «Роквітають і квіти, і доля на моїй українській землі». Але люди й між рядків відчули, що то пісня про них і для них. Першим її виконав знаний співак Костянтин Огнєвий. Згодом пісню підхопив знаменитий Дмитро Гнатюк, срібноголосе диво дівчат із хору Г.Г.Верьовки на чолі з Ніною Матвієнко. «Чорнобривці» полинули до людей у багатьох світах. Нових барв їй додали виконавці з Канади Дарка і Славко, а також незабутня Квітка Цисик, українка американського походження.
* * *
— То правда, що ваші «Чорнобривці» пішли між люди не одразу? — донісся із залу голос когось з учителів.
— Так, — ствердно відповів Микола Сингаївський. — А причина була більш, ніж вагома. Саме тоді вийшов на екрани фільм «Літа молодії» із знаменитою піснею «Рідна мати моя» Андрія Малишка та Платона Майбороди. Вона настільки голосно й розлого задзвеніла, що іншим новим пісенним творам цього плану поруч із нею було тіснувато. І хоч невзабарі «Чорнобривці» зазвучали, я з Верменичем ще продовжували вдосконалювати їх. Так довго ми не працювали над жодним іншим твором. А написав я понад п’ятсот пісень. Мені близькі слова, мовлені кимось про те, що шлях до Незалежності йшов і через українську пісню. Що ж, певно й моє слово чогось варте.
* * *
Того незабутнього весняного дня суразькі школярі та їх наставники почули ще багато цікавого про життя-творчість іменитого поета. А щоб стати таким, довелося, за його словами, багато вчитися й працювати. По дорозі до літературного Олімпу він пройшов трудовий вишкіл у рідному колгоспі й на будовах Кривбасу, навчався на філологічному факультеті Київського, а потім Львівського державних університетів, трудився в «Літературній Україні», київській газеті «Молода гвардія», журналах «Ранок» та «Піонерія», а згодом у газеті «Демократична Україна», крізь муштру якої пройшов і я.
Перша його поетична збірка «Жива криничка» побачила світ у 1958 році. Її щиро привітав видатний майстер слова Михайло Стельмах. З тих пір доробок поета склав не один десяток книжок, понад сорок із яких він написав саме для дітей. Поетичною творчістю Сингаївський здобув звання лауреата премій імені Миколи Островського та Лесі Українки, став заслуженим діячем мистецтв України.
Поетові не були чужими літератури інших народів. Він багато перекладав із польської, болгарської, французької, новогрецької мов, якими добре володів. І його твори перекладені не тільки мовами народів колишнього Союзу, а й багатьма європейськими мовами. Дві його збірки вийшли в Болгарії.
— Праця письменника зрідні хліборобській, — завершив свій виступ перед моїми земляками Микола Федорович. — Якщо хочеш добитися щедрого врожаю, маєш рано вставати й пізно лягати. З дня в день, із року в рік. Отож шануйте, діти, працю, а найперше завжди шануйте своїх батьків і вчителів!
Ці слова поважного гостя з Києва мої земляки сприйняли як найширіше напуття.
Андрій Мельничук
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама