Останні новини

З історії рідного агентства. Про козака Гнатюка, який в Укрінформі працював

Ірина Мамчур Блоги 12.11.2016 12:39 993

Урядовець УНР, козак, повстанець і просвітянин Назар Гнатюк працював редактором і перекладачем в Українському телеграфному агентстві

Коли кілька років тому я прийшла на роботу в Укрінформ, майже відразу зауважила в коридорі біля прес-центру портрет Дмитра Донцова. Він собі висів на самому початку традиційного "іконостасу" директорів агентства і цим викликав у мене одночасно і гордість, і когнітивний дисонанс.

Коли поцікавилася історією агентства глибше, знайшла, що Дмитро Донцов на початку 1918-го працював у Києві у урядових структурах гетьмана Скоропадського, а 24 травня за наказом гетьмана став директором Українського телеграфного агентства (УТА) при уряді гетьмана Павла Скоропадського (Бюро преси при міністерстві внутрішніх справ), від якого і веде свою історію нинішнє Українське національне інформаційне агентство Укрінформ.

Портрет цей, як і фото всіх наступників Донцова - директорів агентства різних часів під час ремонту зняли і досі не повернули на попереднє місце.

А згадав про той факт, що Донцов очолював агенцію, з якої веде свій початок наш Укрінформ, зовсім недавно в розмові дослідник Визвольної боротьби українського народу ХХ ст., літописець Холодного Яру, краєзнавець Роман Коваль. І потім додав, що недавно якраз підготував до друку біографію ще одного урядовця УНР, козака, повстанця і просвітянина Назара Гнатюка, який працював редактором і перекладачем в Українському телеграфному агентстві. Звичайно, мені стало цікаво дізнатися більше про свого далекого колегу, тому й попросила у пана Коваля його біографію. Найбільше в ній мене вразило те, що у ті неспокійні революційні роки, коли українці воювали по всіх фронтах з єдиною надією - здобути-таки незалежність для своєї держави, Назар Гнатюк, уже в дорослому віці, думав про освіту і мріяв учитися, хотів закічити матуральні курси, які змушений був постійно кидати, щоб, за його ж словами, "братись за іншу працю - громадську". 12 листопада якраз день народження Назара Гнатюка, тож у пам'ять про нашого колегу і як подарунок укрінформівцям нинішнім друкуємо тут біографію нашого козака, люб'язно надану її авторами Романом Ковалем та Віктором Моренцем.

Гнатюк Назар Васильович - перекладач Українського телеграфного агентства

ГНАТЮК Назар Васильович (12.11.1899, с. Шабельний Дашів Липовецької вол. Київської губ., тепер с. Шабельня Іллінецького р-ну Вінницької обл. - після 1941). Педагог, урядовець УНР, громадський діяч, просвітянин, вільний козак, журналіст, редактор, видавець, перекладач, повстанець; учитель школи с. Бачкурине, співзасновник таємної організації "Братство самостійників", організатор і голова ради Липовецького полку Вільного козацтва, редактор щоденної газети "Липовецькі вісті", пов. інструктор Центральної Ради в Богодухівському пов. Харківської губ. (03.1918), перекладач Українського телеграфного агентства (1918), помічник пов. коменданта, редактор газет "Вільне слово" і "Повстанець" (1919), ад'ютант отамана Ананія Волинця (1919), член-секретар повіт. комітету сільської спілки, член повів. земельної управи (1920), голова Львівського бюро біженців (1921), інструктор пропаганди Міністерства преси УНР на Волині, постійний кореспондент газети "Українська трибуна", начальник відділу пропаганди Міністерства преси і пропаганди УНР (м. Тарнів, до 1.01.1922), львівський кореспондент берлінської газети "Українське слово", член Товариства українських інженерів (1930-ті); звання - юнак Спільної юнацької школи (1920).

Закінчив Шабельнянську початкову школу та Дашівську вищепочаткову школу. Склав іспит на "звання народнього вчителя" і вчителював у с. Бачкурині Липовецького пов. (тепер Монастирищенського р-ну Черкаської обл.). Служив у комітеті Південно-західного фронту всеросійської спілки міст (1917), паралельно навчався на вечірніх матуральних курсах при гімназії священика Стельмашенка в Києві. Співзасновник нелегальної української організації "Братство самостійників" і його видавничого відділу "Вернигора". "З менту вибуху революції на Загальних Зборах "Самостійницького Брацтва" було ухвалено, щоб всі його члени негайно взялися до активної національної праці кожен по своїх спосібностях і по своїй уподобі. Я, покоряючись цій постанові, негайно покинув працю у "Спілці Міст" і виїхав у свій Липовецький повіт, де став працювати у Липовецькому Земстві, як Голова Організаційного Бюро цего Земства". Перебуваючи на посаді, організував разом з інструктором Центральної Ради Василем Химериком всі селянські і один робітничий з'їзд, вибори членів Центральної Ради від Липовецького повіту, вибори гласних до повітового і волосних земств, перевибори повітової влади, створив десятки осередків селянських спілок, "Просвіту" в містах Дашеві й Липовці, організував Липовецький полк Вільного Козацтва. З приходом Скоропадського до влади і до початку антигетьманського повстання - перекладач "із московської і польської мов" в Українському телеграфному агентстві. Водночас навчався в 4-му класі на матуральних курсах при Українському університеті. У своїх листах до керівництва УГА Н. Гнатюк згадував: "В перші ж дні повстання (листопад 1918. - Ред.) я покинув Київ і пішов в напрямі на Козятин, але вже в Мотовилівці здибав Січових Стрільців, з якими був у першому боєві з гетьманцями під Мотовилівкою. Ще того ж дня увечері полковник Коновалець одправив мене і іще двох Липівчан до Козятина, наказуючи підняти повстання на Липовеччині, що нами й було виконано. Я був тоді призначений пом. повітового коменданта". Призначений завідувачем Липовецької філії Інформаційного бюро при Директорії. Тричі на тиждень видавав власну газету "Вільне слово". "Міністр Преси Др. Ос.[ип] Назарук був знайшов її зразковою як провінціональний орґан державної пропаґанди, і з №5 вона стала виходити на кошти Міністерства Преси. Одначе скоро наспіли большовики і вихід ґазети був припинений". Паралельно Назар Гнатюк організовував селянські спілки, повітові селянські з'їзди, на одному з яким був обраний членом-секретарем повітового комітету "Селоспілки". Став членом ради повітового товариства "Просвіта" та засновником і головою ради "Українського національного осередку у м. Липівці". З приходом більшовиків приєднався до повстанців, ставши ад'ютантом отамана Ананія Волинця. У Гайсині редагував перших три числа газети "Повстанець".

Після повернення української влади працював у Центральному українському повстанському комітеті під керівництвом Олександра Щадиліва, їздив до Києва як зв'язковий. Навчався на матуральних курсах при Київському юридичному інституті (з 18.10.1919). Вступив до Спільної юнацької школи у Кам'янці, брав участь у боях з денікінцями під Проскуровом, Богданівцями (очевидно, йдеться про село, тепер Деражнянського р-ну Хмельницької обл.) та околицях. Дійшов аж до Любара, де після повстання отамана Волоха "відірваний від Школи, пішов додому. В час нового приходу большовиків жив у себе дома, до громадської праці не втручався, тому що мусів жити напівлеґально".

З приходом українського і польського військ - член повіт. земельної управи. Після відступу української армії виїхав до Польщі - спершу до Львова, де був обраний головою першого бюро для біженців (1921), а тоді до Рівного - "як цівільний біженець". На Волині працював приватним учителем, готуючи дітей до нижчої початкової школи, а також інструктором пропаганди Міністерства преси УНР на Волині та постійним кореспондентом "Української трибуни", польського видання "Robotnika" і деяких "московських" газет (…). Опісля жив у Львові і працював кореспондентом для берлінського "Українського слова" та денним сторожем.

Кілька разів звертався до "Хвальної Української Господарської Академії в Чехословацькій Республиці" з проханням прийняти його на матуральні курси без належних документів. Востаннє, перебуваючи в Подєбрадах, у листі від 6 серпня 1922 р. писав: "…Я цілий час працював як тільки міг і де міг, щоб виконати свій громадський обов'язок. Виконуючи той обов'язок, я мусів покинути в 1917 році матуральні курси при ґімн. Стельмашенка, потім за гетьманщини - матуральні курси при Українському Університеті і, нарешті, в 1919 р. матуральні курси при Київському Юридичному Інституті (за денікінців). Кожен раз я мусів кидати учитися, щоб братись за іншу працю - громадську. На Україні я мав матеріальну спромогу у всяку пору учитись, але не робив цего із-за того, що думалось, що це буде не пізно ніколи, а громадська праця не чикає. Я, опинившись тепер на еміґрації і маючи уже 25 роки віку, мушу нарешті подумати й про те, що до сих пор занедбав. Рахуючи, що середньої освіти я не зміг здобути тільки тому, що цему перешкодила мені моя громадська праця, я ласкаво прошу Хвальону (Хвальну. - Ред.) У.Г.А. прийняти на увагу подані мною факти і дати мені хоч тепер можливість надолужити страчене. З огляду ж на то, що я, крім "Билету Общеобразовательных Курсов при К.Ю.И." й свого Учительського посвідчення, інших документів, що свідчили б про мою освіту, доставити Академії не можу, а прошу, в разі коли б цих документів не було доста, призначити мені провірочні іспити, після яких рішити питання про моє прийняття". 10 серпня дістав відмову через брак документів.

У 1920-х рр. допомагав фінансово поетові Олександрові Олесю, який жив у матеріальній скруті. Записав спогади дружини поета Віри Антонівни про їхній нелегкий побут під час навчання в Харківському землеробному училищі в селищі Деркачі (1893 - 1900). У статті "Герой з-під Крутів" писав про проблему проводу, який замість вести, "втікав". Відтак "й найбільша посвята, найвищий патріотизм", зокрема крутянців, були зведені нанівець.

Пожертвував кошти на видання книжки Симона Наріжного "Українська еміграція" (Прага, 1942).

Ірина Мамчур
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-