Останні новини

Зрада, що призвела до катастрофи

Юрій Щербак Блоги 10.11.2016 00:57 898

Будапештський Меморандум: історія ілюзій, наївної віри і суворий урок

Як небезпечно буває занурюватись у вічний і мертвий світ Історії, в лабіринти колишніх подій, в алогічну гущавину минулих інтриг, змов, зрад і замахів, у відгримілі страхіття воєн, що вирішували долі людства, у нескінченні артикули, параграфи і статті пактів, угод, договорів, конвенцій, укладених уже не існуючими державами в ім’я зотлілих цілей.

Небезпечно — тому що знання Історії, всіх її хитромудрих і брехливих ходів, усіх підступних маневрів, усіх прикладів обману, фальсифікації в ім’я досягнення підлої мети — може перетворити людину, особливо політика, на закінченого циніка, мізантропа з випаленою до дна душею, особу нікчемну і небезпечну в своїй негативістській енергетиці.

Але історія — навіть найгірша, повна крові і зрад, може стати джерелом печальної мудрості, сховищем оперативної пам’яті людства, може подарувати прозріння, необхідне для ухвалення рішень, які ведуть людство у майбутнє.

Історія так званого Будапештського меморандуму (1994) дуже коротка, драматична і повчальна.

Це історія ілюзій, наївної віри у добрі наміри світових хижаків, це суворий урок для тих, хто заволодів зброєю Судного Дня — ніколи не віддавати її нікому.

Історичні висновки з цієї історії ще будуть зроблені. І вони будуть не на користь простакуватої наївності доморощених українських геополітиків.

…18 листопада 1994 року, за день до початку державного візиту президента Л.Кучми до США, я вручив вірчі грамоти президенту США Біллу Клінтону і офіційно став другим послом України в цій країні. За кілька днів до початку візиту до посольства приїхав заступник міністра закордонних справ України Олександр Чалий, досвідчений юрист-міжнародник, з метою підготовки двох важливих документів — Хартії українсько-американського партнерства, дружби і співробітництва (підписана Л. Кучмою і Б. Клінтоном 22 листопада 1994 р у Вашингтоні і Меморандуму, підписаному лідерами США, Росії та Великої Британії, в якому давалися гарантії національної безпеки України після її приєднання до договорів СНО-І і ДНЯЗ (підписано 5 грудня 1994 р на саміті ОБСЄ в Будапешті).

Дуже цікаво, що у Хартії вперше з’явилася формула, повторена в Меморандумі: “Якщо у майбутньому виникне загроза територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці України, Україна та Сполучені Штати Америки мають намір консультуватися та здійснювати кроки для досягнення мирного вирішення ситуації відповідно до міжнародних правил та принципів ОБСЄ»(!). Усе це було прописане вилами по воді, бо ніхто не знав, що можуть вирішити консультації, і які відповідні кроки здійснюватимуться у випадку агресії проти України. Що потім і довели події російсько-української війни 2014—2016 рр.

Пам’ятаю, що навколо тексту Меморандуму головні дискусії почалися щодо формули “assurances» (запевнення) — як запропонували американці й росіяни — або “guarantees» (гарантії) — як наполягали ми: три держави (потім до них долучилися Франція і Китай) обіцяли (давали запевнення, а не гарантії!) поважати незалежність, суверенітет і наявні кордони України й утримуватися від загрози застосування сили чи економічного тиску.

Взамін Україна віддала розташовану на її території третю за потужністю в світі ракетну зброю, оснащену ядерними боєголовками, та стратегічні бомбардувальники, озброєні атомними бомбами. Ядерний меч і щит віддали взамін за папірець із підписами керівників США, Росії, Британії.

У своїй книжці “Україна: виклик і вибір» (2003) я, ще перебуваючи під впливом ейфорії, що охопила українських дипломатів, які вперше вийшли в глобальний простір геополітики, писав: “Ніколи перед тим… Україна не була суб’єктом такої глобальної угоди і не одержувала таких всеохоплюючих політичних гарантій її існування» (с. 257).

Свята наївність!

І все ж якийсь сумнів гриз мою душу, бо в примітках до цих тверджень я зазначав, що у випадку нового перерозподілу світу і передачі України до сфери впливів Росії “це означало б практичне денонсування домовленостей, досягнутих у 1994 р., оскільки вони не є юридично обов’язковими, і західні країни юридично не зобов’язані посилати свої війська на береги Дніпра — захищати незалежність України. Разом з тим, — писав я, — хочеться вірити, що цей гіпотетичний, найбільш негативний варіант розвитку подій не стане реальністю, новим Мюнхеном, оскільки завдасть шкоди, не лише інтересам України, а й Заходу» (с. 257).

Через 20 років цей “гіпотетичний варіант» став жорстокою реальністю, приніс вогонь і кров в Україну.

Розповідаючи про перебіг ядерного роззброєння України в 1994—1996 рр., я знову і знову повертався до питання: “Чи не зробила Україна фатальної помилки, добровільно віддавши свій ядерний меч? Ці питання особливо загострилися, коли майже одночасно в травні 1998 р. Індія і Пакистан випробували свої ядерні пристрої, чим вагомо заявили про свої претензії приєднатися до клубу великих ядерних держав.

Ядерні вибухи на індійському і пакистанському полігонах пролунали, як перші громи майбутніх ядерних гроз. Було поставлено під сумнів основоположні принципи Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ, 1968 р) і Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ).

Після ядерних випробувань Індії і Пакистану була створена робоча група (task force) стурбованих держав, куди разом з Австралією, Аргентиною, Бразилією, Канадою, КНР, Францією, Німеччиною, Італією, Японією, Філіппінами, Росією, Великобританією, США і представниками Європейського Союзу, увійшла також Україна, яку було введено на знак поваги до її свідомо обраного без’ядерного статусу. Вже перші засідання (в одному з них я брав участь) показали, що серед членів групи немає єдності в питанні — як світове співтовариство має реагувати на цей виклик?» (В кн.: Юрій Щербак. Україна: виклик і вибір, К., Дух і Літера, с. 259).

Через п’ятнадцять років після підписання Будапештського меморандуму, згідно з яким Україна була позбавлена ракетно-ядерної зброї, на сторінках газети “День» розгорілася дуже знаменна дискусія.

Один із головних українських переговірників, Олександр Чалий опублікував статтю “Про документ із шафи» (День, 4.12.2009), у якій згадував, як разом із Костянтином Грищенком вів переговори з представниками РФ, США, Великобританії. Головою української делегації був міністр закордонних справ України Геннадій Удовенко, контролював переговорний процес перший заступник міністра закордонних справ Борис Тарасюк.

За словами О. Чалого переговори були результативними: “Нам вдалося значно підсилити кінцевий документ, якщо порівняти з тією версією, яку пропонували РФ, США та Великобританія». Україна добилася, що РФ, США та Великобританія взяли зобов’язання стосовно гарантування (? — такого слова немає в тексті документа. Ю.Щ.) незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, а також положення про зобов’язання утримуватись від економічного тиску на Україну. На думку автора, важливим і таким, що викликало найбільш запеклі “дипломатичні баталії» було включення в Будапештський меморандум положення, яке зобов’язує країни-гаранти проводити на вимогу України консультації у випадках виникнення ситуацій, які загрожують незалежності, суверенітету та територіальній цілісності України.

“Стратегія української делегації полягала в тому, — пише О.Чалий, — щоб кінцевий текст Будапештського меморандуму носив характер юридичного зобов’язуючого міжнародного документа. Стратегія наших партнерів полягала в наголосі на політичному характері гарантій, які вони надавали Україні».

На погляд О.Чалого, українській стороні вдалося отримати компромісний текст Меморандуму, “який за своєю природою є політично-правовим документом», цілісною міжурядово-правовою домовленістю, яка фіксує реальні політико-правові гарантії незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України з боку РФ, США та Великобританії та “встановлює адекватний спеціальний механізм їх дипломатичного захисту у разі їх порушення з боку країн-гарантів, так і третіх країн» (підкреслення моє — Ю.Щ.).

Далі починається найцікавіше.

О.Чалий вважає, що Україна мала “покласти цей Меморандум в основу нашої зовнішньополітичної стратегії безпеки, щоб позиціонувати Україну як позаблокову країну, нейтральну у військових і питаннях безпеки».

Однак, скаржиться автор, в “українській політичній еліті того часу гору взяв інший стратегічний вибір — блоковий підхід. Міжнародні засади безпеки України почали вибудовуватися не на положеннях підписаного Будапештського меморандуму, а на політиці приєднання країни до НАТО».

Нагадуючи, що “Росія, як країна-співгарант по Будапештському меморандуму завжди займала негативну позицію щодо вступу України в НАТО», О.Чалий робить несподіваний висновок, що Росія “в цій ситуації не могла бути належним (!) гарантом (!) безпеки України».

Тобто, провідний український дипломат, якому не подобається курс України на набуття членства в НАТО, заздалегідь, наперед усправедливлює Росію в її небажанні виконувати підписаний нею міжнародний документ! Це слова, якими б не погребував С. Лавров — вічно похмурий головний дипломат Росії. Яким є це “усправедливлення» сьогодні, коли Росія, відкинувши Будапештський меморандум, підписаний президентом Б. Єльциним, як зіжмаканий папірець, розпочала широкомасштабну агресію проти України?

Не дивно, що через кілька днів (День, 10.12.2009) з’явилася стаття-відповідь Надзвичайного і Повноважного Посла України, відомого юриста-міжнародника професора Володимира Василенка під назвою “Про гарантії без гарантій “документа в шафі».

Автор робить висновок, що “результатом завершених у Будапешті переговорів про надання Україні гарантій безпеки не стало вироблення цілісної міжнародної угоди, яка створює адекватний спеціальний міжнародний механізм захисту нашої національної безпеки (підкреслено мною — Ю.Щ.).

Кажучи про зобов’язання “проводити консультації», В. Василенко підкреслює, що “у Меморандумі відсутні положення, які визначають процедуру скликання і проведення таких консультацій, порядок ухвалення та реалізації вироблених рішень і характер санкційних заходів проти потенційного правопорушника».

Полемізуючи з О.Чалим та його безапеляційною заявою про хибність курсу України на членство в ЄС та НАТО, В.Василенко стверджує, що “у тексті Будапештського меморандуму немає не те, що жодної згадки, а навіть найменшого натяку на нейтральний чи позаблоковий статус України».

“О.Чалий ганить українську політичну еліту за курс України на членство в НАТО з огляду на те, що Росія як гарант по Будапештському меморандуму завжди займала негативну позицію щодо вступу України в НАТО». В.Василенко робить висновок: “За такою логікою зовнішньополітичний курс України має визначатися не її національними інтересами, а нелегітимними з точки зору міжнародного права інтересами Росії».

Вже 2009 року В.Василенко характеризує українсько-російські відносини не як взаємини “двох суверенних держав, які поважають одна одну, керуючись міжнародним правом», а скоріше як відносини “масштабної спецоперації, яку Росія здійснює проти України».

Пізніше, після початку Росією агресивної війни проти України, яка відбулася якраз у двадцяту річницю підписання Тристоронньої Заяви президентів України, США та РФ і Будапештського меморандуму, В.Василенко з жалем зазначив: “Треба було говорити про членство України в НАТО взамін за ядерне роззброєння. Ми здаємо ядерну зброю і йдемо під парасольку НАТО. Таке рішення… гарантувало б інтереси і Заходу, і Києва» (Тиждень, 17.04.2014).

В.Василенко — мудра людина, блискучий дипломат-юрист, патріот України. Але він забув — чим була Україна 1994 року, керована комуністами і соціалістами. І в якому стані перебували тоді наші Збройні Сили, більшість генералів яких вважали НАТО ворожою організацією. Не кращим було і сприйняття НАТО населенням.

Я зупинився так детально на історії Будапештського меморандуму та поглядах на нього, щоб читачі зрозуміли всю складність і неоднозначність ситуації, в якій опинилася Україна і весь світ у результаті грубого порушення Москвою своїх зобов’язань, даних на найвищому рівні.

Холодний і неупереджений аналіз ситуації може привести до наступних висновків:

1. Сотні, якщо не тисячі договорів, угод, пактів, домовленостей, меморандумів й урочистих обіцянок підступно й цинічно порушувались у ході світової історії; найбільшими порушниками в ХХ столітті були нацистська Німеччина та комуністичний Совєтський союз (Росія), що використовували укладені договори для паперового прикриття своїх справжніх агресивних цілей.

Достатньо згадати, що, вступивши у Другу світову війну на боці Гітлера 17 вересня 1939 р. й розпочавши окупацію Польщі, Радянський Союз порушив низку міжнародних документів — Пакт Ліги Націй, Антивоєнний трактат 1928 р., Лондонську конвенцію про визначення агресії (1933 р.), розтоптав всі угоди між СРСР і Польщею — Мирний (Ризький) договір 1921 р., договір про ненапад 1932 р., продовжений в 1934 р. до 1945 року (!), Спільне комюніке урядів СРСР і Польщі 1938 р. і т. д. Варто згадати також війну СРСР проти Фінляндії 1939—1940 рр., захоплення в 1940 р. Естонії, Латвії, Литви, операції зі створення в 1944—1945 рр. так званих “народних демократій в країнах Центральної та Східної Європи, придушення повстання в 1956 р. в Угорщині, та “празької весни» в 1968 р., окупацію Афганістану (1980 р.). Ці та інші операції Кремля супроводжувалися масовим і цинічним порушенням міжнародних багатосторонніх і двосторонніх угод… Та ж сама доля спіткала Будапештський меморандум.

2. Росія порушила всі угоди, укладені з Україною від часів Богдана Хмельницького до часів незалежної України.

3. Сьогодні, в світлі подій 2014 р. є всі підстави твердити, що, працюючи над текстом Будапештського меморандуму, московська дипломатія свідомо закладала в його текст “ген смерті» — небажання і неможливість виконання обіцянок, даних Україні. Непрямим підтвердженням цього є архіцинічна заява представниці МЗС Росії Марії Захарової (відомої затійниці-танцюристки під музику “Калінки») про те, що у “Будапештському меморандумі ніде (!) не написано, що російські війська не повинні були висаджуватися в Криму(!)». На зауваження кореспондента “Радіо Свобода» про те, що російські військові “не повинні були висаджуватися, зокрема, у Верховній Раді Криму, М.Захарова відповіла: “Це ви зараз придумали на ходу» (Українська правда, 27.03.2016).

Шеф Захарової, міністр закордонних справ РФ С.Лавров, демонструючи повне незнання тексту Будапештського меморандуму і виказуючи серйозні симптоми склерозу чи, не дай Боже, хвороби Альцгеймера, заявив: “Если Вы имеете в виду Будапештский меморандум, то мы его не нарушили. Будапештский меморандум включает одно единственное обязательство — не применять против Украины ядерное оружие, никто этого не делал, и угроза приминения ядерного оружия в отношении Украины не звучала (!). (fakeoff.org.lavrov, 08.08.2016)

Варто нагадати забудькуватому пану міністру п. 2 Будапештського меморандуму: “Російська Федерація, Великобританія і Сполучені Штати Америки підтримують зобов’язання утримуватись від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України, і НІЯКА їх зброя НІКОЛИ не буде застосовуватись проти України».

4. Пропонуючи Україні юридично не зобов’язуючий текст Меморандуму і підтримуючи в цьому Росію, США виконували своє головне національно-стратегічне завдання: ліквідацію потужних ракетно-ядерних озброєнь, спрямованих проти Америки. Міністр оборони США У.Перрі та його помічник Е.Картер (нині — міністр оборони США в уряді Б.Обами), відвідавши в 1994 р. Україну, жахнулись, побувавши в Первомайську (Миколаївська область), у підземному бетонному бункері, де містився центр контролю за стратегічними ракетами СС-24, націленими на Америку. В книзі “Попереджувальна оборона» (2000), написаній У. Перрі та Е. Картером і подарованій мені, автори пишуть, про неймовірне враження, що справило на них перебування в місці, яке контролювало 700 ядерних боєголовок, призначених для знищення США.

Зрозуміло, що вплив на Україну “пряником і батогом» у вигляді Будапештського меморандуму став надважливою метою США.

Я не маю підстав думати, що США, подібно до Росії, свідомо і цинічно обманювали Україну — моральна й матеріальна підтримка України з боку США в 2014—2016 рр. доводить це — але не виключено, що американське керівництво, розуміючи можливість майбутнього російсько-українського конфлікту, не хотіло брати на себе конкретні, юридично зобов’язуючі обіцянки щодо безпеки України, обмежившись загальними словами щодо проведення консультацій.

Не виключено, що адміністрація Клінтона, охоплена ідеєю “демократизації Росії», і справді повірила незнищенній Імперії Зла в її миролюбність.

Але головною причиною єдності США і Росії в питанні тиску на Україну стало бажання обох країн не допустити появи на континенті нової ядерної держави. Виправдовуючи цю рішучість, американські аналітики стверджують, що слідом за Україною ядерні озброєння побажали б мати Польща, Німеччина, Білорусь, Чехія…

Такий ситуативний союз Росії та США призвів у результаті до виникнення в Європі вперше після 1945 р. небезпечного вогнища війни, розпаленого режимом Путіна, й руйнування процесу нерозповсюдження ядерної зброї.

5. Немає сумніву, що під час підготовки Будапештського меморандуму Кремль задіяв свою агентуру в урядових колах Києва, яка безкарно діяла до 2014—2016 рр.

Оприлюднені факти про діяльність російської агентури в Міністерстві оборони України та СБУ не залишають сумніву про існування “5-ї колони» в Адміністрації Президента України та Міністерстві закордонних справ (згадати, хоча б агента ФСБ, зрадника Р.Іщенка, який працював і в МЗС, і в АП). Залишається сподіватися, що відповідні структури України зможуть (хоча б заднім числом) викрити російських агентів та оприлюднити їхні імена.

Підбиваючи загальний підсумок, треба зазначити, що історія з так званими гарантіями, даними Україні великими ядерними державами в Будапештському меморандумі, є кричущим прикладом цинічного обману з боку Росії — члена Ради Безпеки (!) ООН — і підриву режиму нерозповсюдження ядерної зброї в глобальному масштабі. Це — жорстокий урок і Україні, і іншим країнам — не довіряти справу своєї безпеки папірцям, а будувати її на основі реального зміцнення обороноспроможності країни.

Юрій Щербак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-