Багряний не бачив жодної різниці між коричневим і червоним фашизмом

«Ударившись об мур, вифарблений в красивий колір підлості, і відскочивши від нього, я покотився в протилежний бік. Проте я не шкодую — так мусіло бути», — написав у передмові до поеми Ave Maria її 23-річний автор Іван Лозов’ягін, більше відомий за літературним псевдонімом Багряний. До речі, попри нібито суто російське прізвище, йдеться про суто український рід Лозов’яг, яких разом із мільйонами «малоросів» цілеспрямовано «омоскалювали».

Однак, на відміну від численних землячків, які з готовністю і навіть гордістю відцуралися свого роду-племені, Іван Багряний ще восьмирічним учнем російськомовної церковнопарафіяльної школи продемонстрував характер. Як згадував уже маститий митець, першими його літературними спробами стали українські вірші, написані «з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я рахував в арифметиці так, як навчала мати: один, два, три...»

1920 року вже підлітком Іван Багряний разом із братами і сестрами став очевидцем убивства свого однорукого 92-річного діда-каліки та його теж уже немолодого сина росіянами-червоноармійцями. Загибель дідуся й рідного дядька, звинувачених у «петлюрівщині», стала шоком, який спонукав не до помсти, а до банального прагнення за будь-яких обставин «бути тільки людиною».

На відміну від численної когорти «оспівувачів», які разом із Тичиною виводили «Партія веде!», впертий українець, навіть голодуючи, власним коштом друкував поетичні збірки і поеми. Це вже згадувана Ave Maria та присвячений повстанню українських селян проти московських монахів роман у віршах «Скелька», розцінений як «куркульський». Зокрема у розгромній статті критика Правдюка стверджувалося, що «Багряний у всіх історичних процесах XVII-XVIII сторіччя бачить лише одне національне поневолення України».

Цілком закономірно, що у 1932 році митця заарештували, однак, віддаючи належне його таланту, «по рокові сидіння в камері самотнього ув’язнення пропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно своє минуле й напишу велику поему про Сталіна». Однак вся крамола, в якій спромоглися звинуватити Багряного, звелась до «контрреволюційної пропаганди» в офіційно надрукованих творах, за що його засудили до 5 років поселення на Далекому Сході.

Після спроби втечі з віддалених місць поет опинився вже у БАМЛАГу, що, хоч як парадоксально, врятувало його від жорен великого терору в Україні. Лише у 1938 році Багряний повернувся на рідну землю, де його знову заарештували. Утім, упертий українець знову не визнав жодної вини, та через півроку з відбитими на допитах легенями і нирками його було випущено на свободу завдяки нині напівзабутій хвилі «беріївської відлиги».

За часів німецької окупації Іван Багряний працював у референтурі пропаганди ОУН і створив для театру п’єсу «Генерал», яку вже гітлерівці розцінили як «злісний наклеп» на їхній режим. Власне, навіть легендарний роман «Тигролови», перекладений фактично на всі основні мови світу, було написано, коли в листопаді 1943 року «бандерівець з Харкова» у Моршині безвилазно перебував у конспіративній квартирі, рятуючись від арешту німцями.

Створений вже в еміграції автобіографічний роман «Сад Гетсиманський» чимало горе-демократів на Заході, яких Ленін з усією прямотою називав «корисними нам ідіотами», вважали «брехнею на найдемократичніший у світі лад». Натомість Багряний не бачив жодної різниці між коричневим і червоним фашизмом, спадкоємцем яких нині стає путінський рашизм.

Віктор ШПАК

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства