Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Вибачте, але малоросів не терплю!

Вибачте, але малоросів не терплю!

Блоги
Укрінформ
Українська мова – підстава нашого буття як нації. Російська ж – інструмент ворога й агресора

Сходив  я недавно на захід аматорського "міжнародного боксу" - Україна проти США. Відбувалася ця виїмкова для української громади подія в традиційній українській частині Нью-Йоркського “давнтавну”. Навіть приміщення було українське. Була там публіка американська, переважно з південної і центральної Америки та наші, переважно новоприбулі з України.

З точки зору спорту все було на відносно професійному рівні. Зокрема, треба відзначити, що поведінка боксерів і їх команд була взірцева і вкрай дисциплінована навіть серед наймолодших. Судді, охорона були професійними. Навіть відбувалося лікарське обстеження боксера після кожного змагання. Правда, не все було мені до вподоби, бо Україна програвала частіше, ніж вигравала.

Програма провадилася ведучим двома мовами: англійською та українською, а також супроводжувалася українською мистецькою частиною. Захід розпочався внесенням обох прапорів та національними гімнами: американським і українським. Був показ українського народного танцю та української народної і сучасної пісні. На кінець, після роздачі відзначень і трофеїв, українська частина публіки зворушливо заспівала траурну пісню “Пливе кача”. Захід, як було проголошено, фінансово був призначений на допомогу антитерористичним операціям на сході України. Навіть був присутній воїн-інвалід з фронту.

Одначе, чомусь залишився у мене в пам'яті, крім всіх цих позитивів, один незабутній момент, коли попросили до слова одного, мені не відомого, професійного українського боксера. Він виступив коротко, але російською мовою. Мене вразило, як цей один виступ зіпсував мені, щонайменше, настрій цілого вечора. Я не міг бути просто глядачем цього необдуманого або, може, і тенденційного прояву малоросійства.

Отож, на перерві я підійшов до цього саме російськомовного професійного боксера і запитав прямо: чи він українець, чи росіянин. Він відповів, що українець. "Чи розмовляєте українською мовою?" – спитався я. "Розмовляю", – відповів він. "Чому тоді ви по-російському виступали?"– запитався я. Він здвигнув плечима. "Я перепрошую", – сказав.

"Перепрошую"! Тільки лихо вже було скоєно.

Тоді я підійшов до головного організатора заходу і звернув йому увагу на це недопрацювання, вказуючи, що українська громада, та, яка тут давно проживає чи учащає, не підтримуватиме заходи, де будуть навіть одинокі виступи по-російськи. "Хіба була якась причина виголошувати промову по-російськи?" – спитався я. На що він сам відповів, що тут такої причини не було. Просто малорос заговорив чужою, а то ворожою мовою. Організатор і його оточення ніяково здвигнуло плечима і промовчали мою емоційну заувагу.

Здавалось би, малий та незначний інцидент, але я не міг кілька годин заснути того вечора. Не терплю малоросів. Вибачайте! Україно, не засмічуй нашу діаспору малоросами. Хоча, може, краще, щоби вони виїздили, ніж мають баламутити національну свідомість там. Дай Боже, щоби в Україні залишалися патріоти. Чомусь не вірю, що воно так просто. Чому не розуміють, що російська мова – це не просто комунікаційний засіб. Це інструмент ворога й агресора. Дійсно, бідний ми народ! Так довго, як для вигоди чи навіть підсвідомо розмовлятимемо по-російськи – будемо малоросами. А ті, котрі слухають і не реагують, для мене малороси теж. Також мене страшить, що тутешні українські американці звикають до цього.

Кілька тижнів тому я перебував у Києві, беручи участь у різних заходах. Щось я не зауважив менше російської мови ні в Оперному театрі, ні на Кіностудії ім. О.Довженка, ні у Володимирському соборі, ні у Київському університеті чи навіть у Міському будинку учителя. Незважаючи на те, що війна продовжується, а ворог російськомовний.

На одному вужчому розважальному заході також був присутній мій давній знайомий, росіянин, з яким я протягом двадцяти років, так мені здавалося, розмовляв по-українському. До речі, я російської мови не знаю і не розумію, тому не могло бути інакше. У приватних розмовах і на цьому заході ми далі розмовляли українською мовою. Але почали виступати з привітаннями гості, а між ними мій росіянин. Почав він виступ російською мовою. Я попросив його перейти на українську. Незважаючи на моє прохання, він продовжив свій виступ російською. На що я відповів: "Говори, як хочеш, ми вже не друзі". Можливо, ми ніколи ними не були. В моїх очах колись знайомий мені ввічливий росіянин перетворився з росіянина на москаля. Зрозуміло, що я вже його не тільки не розумів, але зовсім не чув.

Це не є добре та, на мою думку, не є незначне чи виїмкове. Буде завжди агресивність москалів та, давайте скажемо наївність (“все ровно”) чи увічливість малоросів, якщо не буде реакції зі сторони тих, що думають так, як я, що українська мова – це підстава нашого українського буття як нації.

Під час моєї останньої поїздки в Україну мав нагоду виступати з доповіддю про Голодомор. Згадуючи слова автора терміну “геноцид” Рафаела Лемкіна, я вказав у своїй доповіді на пізніший аспект нашого геноциду – це коли на місце вимерлих українців диявольська чужа влада наплодила в Україні москалів. Малоросійство – це наслідок цієї тенденційної політики. Українців вирощували малоросами. Перший президент відновленої української держава казав: “Маємо те, що маємо”. Ні, не можемо з цим погодитися!

Аскольд Лозинський  

                     

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-