«Та який ви вовк? Ви золота, роботяща бджілка»

Невідомо, скільки українців мешкає в Ріо-де-Жанейро. Судячи з усього, дуже мало. Зате добре відомо дуже багатьом – і в Україні, і в Бразилії, і в усій українській діаспорі світу, – що в Ріо живе і творить видатна українська письменниця Віра Остапівна Селянська, більш знана в літературі під псевдонімом Віра Вовк. В один із днів серпня 2016-го, під час мого перебування на Олімпійських іграх в Ріо-де-Жанейро, я мав щасливу можливість бути гостем пані Віри, відвідати її помешкання на затишній вулиці під горою Корковадо, на якій вивищується над містом знаменита скульптура Христа-Спасителя.

Але перш ніж розповісти про цю зустріч, приведу короткі враження про Віру Вовк та її творчість визначних українських майстрів слова.

«Я щиро заздрю вашій чистоті, вашій граціозній вглибленості. Граціозна вглибленість – це те, що дається від природи, чого в мене ніколи не було».
                                                  Василь Стус (із листування з Вірою Вовк у шістдесяті роки)

«Віра Вовк… Це прізвище не новина для української літературної і мистецької громадськості. В Україні її твори почали з΄являтися ще в 60-і роки: звісно, закордонні видання, привезені в туристських валізах. Були й епізодичні журнальні публікації в самій Україні, а в останні десятиліття виходили й окремі поетичні збірки, які не були адекватні діапазонові творчості Віри Вовк – адже вона не лише поетка, а й авторка драматичних і прозових творів, перекладачка з кількох і на кілька мов – популяризаторка  української класики та сучасної літератури».
                                                                                                        Іван Дзюба

«Та який ви вовк. Ви золота, роботяща бджілка, що прилетіла до нас з-за океану».
                                                          Микола Бажан (під час зустрічі в СПУ, 1967 рік)

«Поетична творчість Віри Вовк має до нашого читача прийти. Але це тільки одна грань цього мистецького кристалу, бо письменниця ще й прозаїк, і драматург, і есеїст, перекладач, пропагандист української літератури в Бразилії, має широкі мистецькі й колекціонерські  зацікавлення;  вона, як каже її героїня в романі (на наші мірки це повість) «Духи і Дервіші», «любка муз», а точніше жрекиня  мистецтва, при тому самовіддана, життя для якої є вічним пошуком краси та мистецьких вражень, і яка вустами своєї героїні молиться: «Святий Франческо! Дай мені завжди порожній гаманець й уста, повні поезії».                                                                                                              Валерій Шевчук    
    
                        З БЛАГОСЛОВЕННЯ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

Віра Вовк відразу відгукнулася згодою на нашу зустріч. Після того, як мій добрий товариш і давній знайомий Віри Вовк – колишній Посол України в  Бразилії Юрій Богаєвський повідомив їй про моє прагнення зустрітися з нею в дні Олімпіади, вона тут же відповіла мені електронною поштою: «Шановний пане Михайле! Чекаю на вас з кавою. Радію на зустріч. Щиро – Віра Вовк».

І ось погожого, теплого як для бразильської зими серпневого дня я переступаю поріг її квартири і потрапляю наче в український етнографічний музей, бо майже все у цьому помешканні  – і картини на стінах, і кераміка на поличках, і гобелени, і кобза, і вишиванки, і видання у книжкових шафах –  дихає далекою від цих місць Україною.

І в бесіді нашій українська тема теж домінувала. Я, передусім, розповів про відзначення цього року в Києві 90-річчя від дня її народження, зокрема, про присвячену її життю і творчості виставку в Національному музеї літератури України. Скільки всього – драматичного, трагічного, світлого, доброго, сповненого благодіянь –  вмістило її життя! А скільки книг – поезій, прози, драматичних творів, перекладів, наукових досліджень – вийшло з-під її пера!

Один із цих творів – уже згадуваний Валерієм Шевчуком роман (чи, на його думку, повість) «Духи і Дервіші». На його початку Віра Вовк пояснила читачам, звідки походження псевдоніму «Вовк». Її дід по батькові Григорій Вовк із Вовчинця, біля тодішнього Станіславова (нині Івано-Франківськ) перед висвяченням на греко-католицького священика змінив своє прізвище на Селянський. Він знав, що стане духовним пастирем у Карпатах, де люд забобонно пояснює імена. Отже, як йому було стати вовком своєї отари? Він вибрав собі таке ім΄я, що подобалося людям, бо й сам був переконаним народником, і те, що написане про отця Озерного у п΄єсі Віри Вовк «Вінок троїстий» – щире золото.

У 1990 році, перебуваючи кілька днів в Івано-Франківську, письменниця вирішила відвідати родинну садибу Вовчинець. Ця єдина зустріч залишилася гірким спомином у її пам΄яті. В дійсності вже нема Вовчинця: його проковтнуло місто. Старий родинний дім – його називали люди «великим домом» – розібрано. Залишилася дерев΄яна церква, опукла як писанка, прибрана всередині безліччю килимів та вишивок, де за дяка правила і всім верховодила стара паламарчина, від якої Віра Вовк довідалась, що отець Селянський, останній з роду Вовків, похоронений на цвинтарі в Івано-Франківську. В її уяві Вовки були якимсь старим козацьким родом, що дав назву своєму хуторові, але, за свідоцтвом одного історика, то було колись княже плем΄я, яке збідніло і перемішалося у протязі століть з простолюддям. «Мені, одначе, байдуже, чи по батькові я княжна, чи селянка, бо вірю тільки у шляхетство духу. А від селян у нашій нації – моральне здоров΄я і містичне світосприймання з неоціненним розгалуззям мистецького перетворення», – стверджує Віра Вовк.

У її творах – багато біографічного, пережитого. Особливо в уже згаданому романі «Духи і Дервіші». В ньому приводяться імена людей, дати, факти й події, які справді були у її житті. І все ж цей твір названо романом, тобто художнім твором, що дало письменниці можливість вільно розповісти про пережите. За словами Віри Вовк, тільки у двох перших розділах  вона дотримувалася історичної правди. У подальших розділах хоч і наведено справжні постаті, діяла часом змішано з фантазією, без якої нема путнього роману.

Є в ньому один факт, який не може не привернути читацьку увагу і належить до документальних. Йдеться про те, що митрополит Андрей Шептицький  став її хресним батьком. За яких обставин це відбулося?  Дід Віри Вовк одружився з дуже молодою дворянкою, Катериною Волянською, і в їхній сім΄ї народилося  чотирнадцять дітей, але половина з них повмирала ще малими дітками, бо якраз починалися дуже трудні роки для сім΄ї. Як, зрештою, і для всієї Галичини, що належала тоді до Австрії. Баба Касуня після дідової смерті звернулася до митрополита Шептицького з проханням підтримати  її дітей, допомогти у здобутті освіти. Найстаршими серед них були Марія і Вірин батько Остап. Він навчався спочатку в гімназії у Коломиї, а опісля – у Станіславові і Відні. У шістнадцятирічному віці втік із дому до Українських січових стрільців, став хорунжим, був поранений у плече, пережив російський і польський полон. Після війни за підтримки митрополита Андрея Шептицького студіював медицину в Познані і Карловім університеті  в Празі, який закінчив докторатом. У Празі познайомився і одружився із Стефанією-Марією Звонок. Віра – їхня єдина дочка.

Хотілося б зауважити, що з родини Селянських вийшло декілька лікарів: старша сестра Марія Бращайко в Ужгороді, брат Роман у Катовицях, сестра Олександра-Святослава Ковалюк в Едмонтоні, племінниця Зореслава Шкіряк-Нижник (дочка Марії) в Києві, Оксана Селянська (онука брата Юрія) в Івано-Франківську, молодший онук Юрія Святослав.

Щодо Віриної матері, то її родина походить з Бойківщини. Найдавніші спогади Віри теж в΄яжуться з бойківським містами і селами. Баба була горда і гонорова, походила із шляхетського роду, який поступово збіднів. Вийшла заміж за Михайла Звонка, директора однієї з копалень нафти у Бориславі, який, втім, не вмів обходитися з фінансами, був безмежно доброю і довірливою людиною, так що його сім΄я жила більш ніж скромно, з постійною журбою, як прогодувати своїх шестеро дітей і ще стількох прибраних з родини Маринчаків. Вірина мати у молоді роки вчителювала по різних містечках і селах Галичини, але не в Кутах, бо польський уряд  не дозволяв їй, українці, працювати там, де жила сім΄я.

Але повернімось до хрестин. Після того, як  батько Віри здобув медичну освіту,  митрополит Андрей Шептицький узяв його до себе приватним лікарем. Батько попросив митрополита бути хресним батьком донечки. Хрестини відбулися в митрополичій палаті у Львові, коли Вірочці було десять місяців. «Мені розповіли, що коли митрополит тримав мене на руках, то я на свій пальчик намагалась накрутити волосся його бороди. «Що ти робиш?» – стримувала мене мама. Але митрополит її заспокоїв: «Нічого. Залишіть дитину».

Пізніше Вірин батько працював лікарем у Кутах на Гуцульщині. Там, де жила її бабуся, удова. Він мав добре серце і щедру долоню, безплатно лікував багатьох людей  і роздавав скромне сімейне добро простолюддю, яке його дуже любило. Гуцули складали співанки про нього, а Віра діставала кожного Великодня безліч писанок. У сім років її записали до школи. Польської, бо української там тоді не було, хіба що були години української мови. Після її закінчення вона склала вступний іспит до Львівської гімназії і навчалася в ній протягом року.

Потім почалася війна. Остапа Селянського мали розстріляти. Про це повідомив йому радянський полковник. Він прийшов до батька і сказав: «Доктор, тікайте! Беріть сім΄ю і тікайте. Вам загрожує розстріл». «І ми за одну ніч зібралися і вирушили на захід. До нас приєдналася Зоя Лісовська, моя ровесниця і велика подруга. Якраз тоді вона була у нашій сім΄ї на вакаціях. За нею приїхала її мама. Але ми із Зоєю плакали і не хотіли розлучатися. Мої батьки переконали Зоїну маму залишити дочку під їхню опіку, і вона погодилась. Так що Зоя втекла разом з нами до Німеччини і була мені як рідна сестра. Вона жила з нами у Дрездені. Пізніше, перед авіаційним налетом на місто, Зоя переїхала до Відня, де й зустрілася зі своєю мамою».

                                                ЖАХЛИВА ДРЕЗДЕНСЬКА НІЧ

Під час виїзду зі Львова вони розділилися. Батько поїхав окремо, а мати і Віра із Зоєю окремо. «Адже якби ми були разом, – розповідає Віра Вовк, – то нас би зловили. А так була якась жінка з дітьми, без чоловіка, і нас пропустили (батько дістався тоді через кордон своїм шляхом). Чи був тоді кордон закритий? І так, і ні. Тоді було дуже багато біженців, перевірити всіх навряд чи було можливо. Цим ми й скористалися. Поступово добралися до одного з містечок під Дрезденом. Ми були вкрай утомлені, голодні, брудні, без грошей. Та найбільше нас хвилювало, де батько. А він у свою чергу шукав нас. Ми зустрілися через якийсь довгий час. Німцям тоді були потрібні лікарі (більшість з них перебувала на фронті), тож батько зміг дістати працю в одному із шпиталів Дрездена. Працювати довелось йому важко, щоденно виконував по п΄ять – сім операцій, часто і ночував на роботі».

Він і загинув у операційній, коли на Дрезден у ніч з 12 на 13 лютого 1945 року був великий авіаналіт. Остап Селянський у цей час виконував операцію і відмовився її перервати та спуститися у сховище. На другий день Віра пішла його шукати. Ішла пішки, по трупах людей. Блукала дуже довго. Але батька не знайшла. Зустріла тільки знайому медсестру і спитала її, чи знає вона, де є її батько, доктор Селянський. Вона відповіла, що він загинув. Віра дуже важко це пережила. Вже пізніше стало відомо, що батька знайшли і поховали у спільній могилі жертв того нальоту. Тоді загинуло триста тисяч людей, якраз половина міста.  Після цього вони з мамою  втекли до містечка Вальдзе, яке дуже близьке до кордону із Швейцарією, і там жили до кінця війни, до приходу французів (цей район потрапив у їхню зону окупації, тоді як Дрезден – у радянську).

Тоді в тих краях вцілів лише один університет і всі бажаючі здобути вищу освіту до нього ринулися. І Віра також, хоч у неї й не було матурального свідоцтва про попередню освіту – все згоріло у Дрездені. Але, на її щастя, тоді вони зустріли доброго знайомого – патера Вульфа. Під час війни він сидів у в΄язниці Моабіт, бо виступав проти Гітлера. Його мали розстріляти. До нього в тюремну камеру помістили  іншого їхнього знайомого – доктора Данецького (він був німцем, хоч і мав слов΄янське прізвище), який і розповів патеру про загибель Віриного батька. І  там, у в΄язниці, вони відправили першу Божу службу за упокій Остапа Селянського. І тої ночі сталося чудо: під час нальоту на Берлін авіації союзників була зруйнована стіна тюрми і камери, в якій вони сиділи, і їм вдалося втекти.

До патера Вульфа  Віра звернулася з проханням, чи не допоміг би він їй вступити до університету. «На жаль, ви не маєте жодних шансів і можливостей, – відповів він. – Адже перевага надається тим, хто вже провчився в ньому кілька семестрів і чиє навчання перервала війна. А у вас немає навіть матурального свідоцтва. Крім того, щоб вступити в університет, треба мати посвідку, що ви тут живете, а ви ж мешкаєте за двісті п΄ятдесят кілометрів звідси». 

Віра з матір΄ю, звичайно, були цим дуже засмучені. Але патер попрохав не впадати у відчай, а приїхати за тиждень. Вони так і зробили. Через тиждень він зустрів Віру з усмішкою від вуха до вуха: «Пані Селянська! Ви маєте доброго Ангела Охоронителя. Знаєте, де я Вам знайшов мешкання? У домі, в якому живе ректор університету».

Цей ректор, професор Теодор Штайнбюхель став Віриним другим батьком. Він тоді написав цидулку: «Прошу прийняти пані Селянську до університету». Так почалося її університетське навчання. Вона скінчила студії, а мати – докторантуру ( за спеціальністю археолог).

                                                БРАЗИЛЬСЬКЕ ЕЛЬДОРАДО

Чому і в кого раптом з΄явилася думка переїхати у 1948 році в далеку Бразилію? Ідея переїзду належить матері. «Я її прийняла пасивно, хоча не можу сказати, що Бразилія мене не цікавила. – пригадує Віра Вовк. – Мені уявлялась ця країна як якесь Ельдорадо. А тут трапилась пропозиція отця Ханейка. Він довідався про смерть мого батька, про наше скрутне життя у повоєнній Німеччині і сказав, що міг би оплатити нашу з мамою подорож до Бразилії. І от ми рішаємось на далеку дорогу. В порту Ріо-де-Жанейро нас мав зустріти отець Ханейко, але його серед зустрічаючих не було. Уявіть собі цю страшну для нас ситуацію. Виявляється, він готувався нас зустріти на добу пізніше. Ми якось дісталися до штату Парана, де живе більшість українців. За тиждень познайомилися із місцевою флорою і фауною. Але що робити далі?»

 Вони почали шукати працю. Їх прийняв у Куритибі   монастир німецьких сестер Божого Провидіння. Жили у піддашші. Мама працювали у секретаріаті, записувала дітей, які поступали до гімназії на навчання. А Віра давала уроки гри на фортеп΄яно для початківців.

Якось приїхав туди отець з Ріо-де-Жанейро. Настоятелька монастиря послала всіх сповідатися. Ну, сповідатися, то й сповідатися. Правда, отець, за словами пані Віри, мало цікавився її гріхами, а почав розпитувати, хто вона, звідки і так далі. Вона розповіла. Він її вислухав і сказав: «Я вам допоможу». І справді. Через деякий час він написав їй, щоб приїхала до Ріо-де-Жанейро, «Там я зустрілася  з ректором Католицького Папського університету, дослідником старовинної німецької літератури. Він зацікавився моєю докторською працею і запросив мене на іспит.  Португальську я ще тоді добре не знала. І це, до речі, було для мене проблемою, адже мені часто доводилося спілкуватися у Міністерстві освіти Бразилії (Ріо тоді ще був столицею). Тож мені дали дозвіл підготувати докторську працю німецькою мовою. Зважили й на те, що тема моєї докторської стосується германістики. Іспит тривав дві години. Я його склала з найвищою оцінкою (summa cum laude), і мені відразу запропонували місце викладача у жіночому Католицькому університеті Святої  Урсули, в якому я працювала тридцять років».

Пізніше, протягом дванадцяти років, вона викладала поетику на філологічному факультеті у містечку Кабо Фріо, за 120 кілометрів від Ріо. Серед її студентів було кілька дуже талановитих молодих людей, які згодом стали відомими у Бразилії письменниками.

На той час у Віри Вовк вже було дуже багато праць, у тому числі перекладів. Перекладала  з німецької і на німецьку, з української і на українську, з португальської і на португальську. У ті роки отримала кілька премій в Америці. Там, у Колумбійському університеті Нью-Йорка,  вона протягом року викладала порівняльне літературознавство, яке стало її другою спеціальністю, достудійовану в Мюнхені.

За словами Віри Вовк, її життя так склалося, що вона завжди жила осторонь від української громади, спілкуючись із нею листовно або при коротких відвідинах, що можна вважати, на її думку,  благословенням і прокляттям. Прокляттям, бо природно було б стояти близько біля свого кореня і до певної міри впливати на його розвій. Благословенням, бо, живучи в чужому середовищі, вона мала ширше коло бачення і не могла впасти під вплив якоїсь нав΄язаної ідеології.

«На перехресті різних поглядів  і важко борючися  з обставинами життя, я могла собі вибирати серед них такий світогляд, який найбільше відповідає моїй особі. Коли роздумую про наш приїзд до Південної Америки, вважаю дещо в ньому наче здалеку призначене, наче якийсь метафізичний плян. Є в ньому також дивні збіги обставин, які нам тоді не прийшли на думку, або навіть такі, про які ми тоді нічого не знали. А саме: мій предок, отець Іван Волянський, був першим українським священиком в Америці. Спершу він був душпастирем у США, опісля переїхав до Бразилії, і його дружина померла на пошесть у Ріо-де-Жанейро. Також і мій хресний батько відвідав свого часу Бразилію. Я почала вважати цю країну своїм завданням, своєю необхідною долею і вирішила працювати в ній для престижу нашої дідизни».

Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства