До справжньої Незалежності ще 200 років?
Третій рік 24 серпня ми зустрічаємо в тривозі. Третій раз зі сльозами стежимо за хлопцями, що йдуть центральною вулицею Києва, і просимо Господа, щоб цей парад не був для них останнім. І не від природної сентиментальності, а тому, що бачимо: немає дня, щоб хтось із них не йшов від нас назавжди.
І скільки ще таких буде в цій нескінченній війні? Волонтери хитають головами: як ми не піднапружувалися б в останні два роки, немає у нас ще армії, здатної перемогти Росію. І танків нам би побільше, і авіації, і ракет, і та техніка, що йтиме по Хрещатику, навряд чи може вважатися найсучаснішою. Втім, і навіть такої мало, у біса мало!
І болить серце від того, що не знайшлося часу за всі ці 25 років подумати про оборону, і що не видереться зі стресу наша економіка. І повільно, дуже повільно просуваються зміни, які мають зробити нас сильними й непереможними.
25 років минуло, а ми немов у дитячому віці. Невже й справді розбазарили багату спадщину, зруйнували другу в соцтаборі економіку, розігнали армію, яка до того наводила жах на сусідів? Здавалося тоді, варто тільки вийти з-під опіки прогнилого центру - і ми станемо найсильнішими в Європі. І танків у нас було більше за всіх у Європі, і стратегічних бомбардувальників, які сьогодні могли б рознести пів-Москви. Не кажучи вже про ядерну зброю й балістичні ракети SS-20.
Все зруйнували, розграбували за 25 років? Замість потужного поступального руху - суцільні сварки й чвари, уряди - один гірший за інший, президенти-невдахи? Загалом, повний капець?..
Нехай читач не думає, що ми будемо його заспокоювати. Що дамо надію: ось-ось настане великий прорив, і треба тільки трохи потерпіти.
Ні, не дамо. Стара економіка, дійсно, розвалюється, і до прориву ще крокувати й крокувати. А може - і повзти. Але терпіти - не можна. Величезна армія «терпил» - це і є той якір, який прив'язав нас до минулого.
Одне обнадіює: важка історія державності дісталася не нам одним. Всі європейські нації народжувалися в муках. І не тільки європейські.
У пошуках біографії мексиканського національного героя - Панчо Вілья (це щось на зразок нашого Нестора Махно) натрапили на історію Мексики. І вона вразила!
Судіть самі: Декларацію незалежності (подібну до тієї, яку Україна проголосила в 1991 році) мексиканські патріоти прийняли ще в листопаді 1813 року, а через рік - проголосували за першу конституцію країни. (Щоб зрозуміти, наскільки давно це було, нагадаємо – якраз у проміжку між цими датами з'явився на світ майбутній український геній Тарас Шевченко).
І ось відтоді, майже 200 років, мексиканське суспільство стрясали революції, визвольні та громадянські війни. Боролися всі з усіма: креоли з індіанцями і разом - проти іспанців, клерикали з лібералами, монархісти з демократами, унітаристи з федералістами.
Скинуті народом диктатори і корупціонери, як личить, запрошували в країну іноземні війська. З США, з Іспанії, і навіть з Франції та Англії. І це породжувало нові війни.
Втратили мексиканці в цих міжусобицях спочатку свої центральноамериканські області, потім Техас, потім Каліфорнію й Нову Мексику - в цілому більше половини своєї території! Поки не навчилася оборонятися і цінувати свою державність.
Але і 20-е століття пройшло в незліченних переворотах, революціях, селянських повстаннях, індіанських бунтах. Свободу слова, зборів і віросповідання то проголошували, то забороняли, церкви від держави то відокремлювали, то приєднували. Карателі переходили на бік партизан, королі спішно покидали країну, правили то хунта, то тріумвірати, то імператори і каудильйо. Мексика пережила і дикий капіталізм, і щось схоже на фашизм, і однопартійний соціалізм. Останнє повстання в ній датоване 1994 роком. Останній «майдан» з мільйоном людей, які вийшли на вулицю, але так і не перемогли - в 2006-му.
І тільки зараз Мексика стала модернізованою, по-справжньому демократичною країною, з ліберальною економікою і багатопартійною політичною системою.
Куди там Мойсеєві з його 40 роками!
«Не приведи, Господи, нам такої долі!» - Скаже хтось. А чому, власне? Мексиканці своєї мети досягли. А ми - все ніяк.
400 років нашого колоніального минулого тиснуть. І на спосіб життя, і на політичну культуру. І на економіку. Особливо - на економіку. Нація ж бо категорія економічна. І разом з мовою, культурою і вірою її об'єднують виробнича кооперація і розподіл праці, фінансова система та модель регулювання бізнесу.
Коли 25 років тому ми вибороли свободу, то отримали в управління велику країну з нескінченними, як здавалося, запасами багатств, які кривавим потом були накопичені нашими батьками, але з якими влада совкова не знала що робити. І ми, доти все життя не доїдаючи і не маючи пристойного одягу, мешкаючи в панельках і загнані в бригади комуністичної праці - ми захотіли, нарешті, нормально пожити.
І живемо так досі.
І досі нам усім - і комуністам, і націоналістам, і космополітам - досі найважливішим представляється вміння ці багатства (а точніше – ті крихти, що від них залишилися) правильно поділити. Тільки одні пропонують - поділити «між усіма», інші - між багатими, треті - серед титульного етносу, а четверті - серед тих, хто ділить. Частина з нас (як, скажімо, бурштинокопачі) намагається ослабити державу, щоб вона не заважала красти, інша частина (як Онищенко та іже з ним) - максимально посилити її - для цих же цілей.
23 роки з останніх 25-ти вся наша економіка продовжувала пасивно працювати на економіку метрополії, як одного разу запущений ззовні механізм, який страшно зупинити, щоб переналагодити. Всі успіхи української економіки часів Кучми - це насильницьке повернення України в ранг заводського цеху, котрий постачає копплектуючі для складального конвейера, що розташований десь у Росії. Цей цех став на радість Москві перевиконувати поставлені плани. І хоч був він зі своїм прапором, гімном, гербом та імітацією виборів начальника, майстрів і бригадирів - але залишався всього лише цехом.
Коли вся ця шарашка прогнила і два роки тому завалилася, наші власники заводів, газет, пароплавів опинилися у важкій ситуації. До цього вони, образно кажучи, клепали хвостові оперення для російських ракет, а коли останні стали недоступними, довелося шукати для цих оперень нові ракети. Що само по собі - ідіотизм.
Біда в тому, що за ці 25 років країна, залишаючись цехом, не нагромадила початкового капіталу для старту власної незалежної економіки, не змогла капіталізувати результати праці 40-50 млн українців, наповнити ідеями інтелектуальні засіки. Вірніше, ні еліти, ні народ не вважали це за потрібне. Ми все, що могли, гребли під себе. Тільки кожен по-своєму.
Фернан Бродель, французький історик, якось відзначив: національні еліти країн, що відвоювали незалежність, не можуть утриматися від спокуси - все багатство, що потрапило до їхніх рук, витратити на предмети розкошів. Абсолютно божевільні, з точки зору сучасного європейця, але вкрай необхідні для якогось новоявленого князька. Національна еліта таких країн ще не стала елітою нації, а залишається кастою архаїчного суспільства. Для неї єдність нації, рівноправність і рівні можливості всіх громадян – порожній звук. Вона вважає, що повинна довести, що вона вища, успішніша, недоторканніша. Вона, пише Бродель, не спроможна інвестувати своє багатство в економіку своєї країни. Вона не бачить у цьому сенсу: навіщо, якщо держава уявляється їй бездонною тумбочкою, з якої завжди можна взяти грошей?
Але й народ не поспішає вкладати гроші в національну економіку. Вони заховані у заначках, тайниках, скляних банках, закопаних в огородах - бо бідняк (і ми у нас це відчули на власній шкурі), не довіряє ні державі, ні банкам, ні акціям підприємств, він боїться, що його вчергове пограбують, і держава умиє руки.
Навіть у найбідніших країнах, писав у кінці минулого століття талановитий перуанський економіст Ернандо де Сото, у бідняків є заощадження, і обсяг їх грандіозний: у 40 разів більше, ніж вся сума іноземної допомоги, надана світові після 1945 року. Це міг би бути колосальний капітал! Але як змусити ці гроші працювати на економіку країни - ось болюче питання.
Наші вітчизняні нищеброди з багатіями, і влада з опозицією, і популісти з лібералами можуть скільки завгодно тицяти одне в одного пальцем - з кого повинні початися перетворення, це нічого не змінить. Кастове суспільство впритул не бачить такої категорії як «нація», воно вкладатиме кошти в свій клан, у свою сім'ю, в свій футбольний клуб - але тільки не в країну.
І тому є три перспективи для такої країни, як наша. Перша, пише Бродель, це пошук нової метрополії, щоб присмоктатися до неї в якості того ж таки цеху «хвостових оперінь», хіба що модернізованого і нанотехнологічного. Другий - за рецептом згаданого Ернандо де Сото, плюнути на боротьбу з тіньовою економікою, дати їй можливість побудувати свої, корупційні схеми, довірити їй завдання витягування народу з убогості, і чекати, як Мексика й інші латиноамериканські країни, 200 років.
Є і третій шлях, найскладніший і найбажаніший - побудувати свою, національну, ліберальну, за зразком європейської економіку.
Чи є у постколоніальних суспільствах сила, якій це під силу? Бродель вважає, що є. Це - націоналізм. Так, саме він.
Але це не націоналізм Бандери і Коновальця, «Свободи» та «Правого сектора», їх ідеологія - націоналізм пригнобленої нації, злий, жорстокий. Втім, і про націоналізм вишиванок та колективного співу гімну на стадіонах не йдеться - це націоналізм успішної європейської нації, яка вже реалізувала себе.
Через два роки після Революції Гідності ми - десь посередині. І в цих, найскладніших для нас, умовах справжній націоналіст не той, хто влаштовує мітинги з приводу високих тарифів і низьких зарплат. «Роль націоналізму, - пише Бродель, - розробити обов'язкові програми суворої економії, солідарності, соціальної дисципліни. Національна самосвідомість має допомогти протистояти економічним труднощам». І ще: «Націоналізм повинен змусити прийняти європейські цінності, які архаїчне суспільство не сприймає», зруйнувати кастовість і досягти однорідності нації.
Ні, не імперія, з якої незалежна Україна зуміла вирватися, ні, не вона - головний винуватець бідності країни й хиткості її політичної системи. Причина - в архаїчних суспільних відносинах, до яких народ неминуче повертається після звільнення від колоніальної залежності. Звернення до витоків, до цінностей, дбайливо збережених у найпохмуріші часи поневолення, здається благом. Але, пише Бродель, насправді - це колосальне гальмо в русі нації до прогресу і процвітання.
Справжній націоналіст - це не знавець мови, не побожний християнин і не ревний сім'янин. Сьогодні це - технар, айтішник, просунутий молодий чоловік, бізнесмен, який ризикує своїми заощадженнями, вкладаючи їх в ідеї й таланти своєї нації.
Один із головних націоналістів Ізраїлю, його колишній президент, Шимон Перес, рік тому, виступаючи в Києві, багато говорив про це.
Згадаймо його розповідь про те, яку непривітну, неродючу землю прийняв його народ в 1948 році, і з якою любов'ю була облаштована ця Богом дана земля. Він говорив про те, що для того, аби змусити її плодоносити, «ми всі стали вченими», і виявилося, що за допомогою хай-тека можна змусити родити й безплідний грунт. Він розповів про те, що у них не було армії й озброєння, і щоб отримати й те, і інше, їм довелося розвивати IT-технології, і тільки так можна створити боєздатне військо і надійну військову техніку. Він говорив, що не варто думати про минуле - це марна трата часу, а потрібно більше мріяти і ставити надреальні цілі. І ще - працювати, бо «нічого не падає з неба», і справжня радість саме в роботі, а відпустки - це теж марна трата часу. І треба бути оптимістом та розуміти, що у тебе немає іншого вибору, крім як перемогти.
Саме такий український націоналіст - це найстрашніший сон для Путіна і його камарильї. Той, який не шукає ворогів у своїй країні, а об'єднує друзів - креолів і аборигенів, прихильників православ'я і католицизму, націонал-патріотів і лібералів, селян і просунутий офісний планктон. Націоналіст, який не стогне через минулі поразки і «зради», а кличе до майбутніх перемог і вірить у людей, які населяють його батьківщину.
Колись у нас з'явиться сила, яка сповідує ці принципи? І чи є кому її очолити? Або, все ж, 200 років - це наша карма?
Євген Якунов, Валентина Сямро. Київ.
