Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Існує лише один інтерес – український

Існує лише один інтерес – український

Блоги
Укрінформ
Для багатьох гідність поки що існує тільки у вигляді красивого слова...

Після реєстрації мною проекту постанови «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 роках», в українському суспільстві розпочалися жваві дискусії щодо питання, яке здавалось би має трактуватись однозначно і не викликати у Громадян України ніяких заперечень.

Закиди на мою адресу не дивували б, якби лунали з боку поляків, а не співвітчизників. Але судячи з деяких коментарів у мережі Фейсбук та ЗМІ, у багатьох ще спрацьовують меншовартісні рецептори.

Поневолення моєї землі століттями з боку московської орди та Польщі, цілеспрямоване неодноразове винищення цвіту нації і залишення тих, хто прийняв окупанта як належне, з покірною головою, перетворившись з вільної людини у раба, дається в знаки і сьогодні.

Виховані у атмосфері меншовартісності, рабства, чинопоклонства, пасивності, безвідповідальності, схильні до пошуку розумнішого «старшого брата», потребуючі «доброго царя» - народили і виховали не одне покоління собі подібних.

Найприкріше, що таких людей багато серед так званої сучасної «політичної і культурної еліти», академіків, професорів, науковців, істориків, самоназваних експертів і політологів та інших хронічних пристосуванців різних мастей.

Маленький тест (у вигляді моєї постанови) на почуття самоповаги і любові до своєї нації, поваги до невинно убієнних співгромадян, пам’яті про них та про тих хто поклав своє життя за рідну землю, за Україну – вказані персони провалюють з тріском. Часто від них чую – «зараз не на часі, бо війна», «ми маємо бути мудрішими», «це образить наших сусідів», «ми слабкі», та багато інших дрібніших відмовок можете почитати в коментарях до постанови та у публічних дискусіях. Складається враження, що цих коментаторів цікавить геть усе, окрім власного народу та своєї держави.

Як тут не згадати геніальні слова нашого пророка Тараса Шевченка, які як ніщо краще характеризують більшість «сучасної української еліти»: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття – ваші пани…, що добре ходите в ярмі, ще лучче як батьки ходили…».

Звісно після Революції Гідності я очікував, що ГІДНІСТЬ у більшості українців пробудиться і стане однією з основних наших цінностей. І цьому є чимало доказів на фронті, у волонтерському русі, у несприйнятті брехні та корупції. Однак для багатьох гідність поки існує тільки у вигляді красивого слова.

Нещодавно, у нашому Парламенті в складі групи народних депутатів з групи Україна-Польща я зустрічався з польськими колегами. Під час цих переговорів моїми колегами-депутатами були наведені вичерпні аргументи щодо того, чому не варто саме зараз розворушувати гірке для обох народів минуле і виступати з гучними політичними заявами та визнавати Волинську трагедію геноцидом. Переконування було тривалим, але нас не почули, та вкотре проігнорували на догоду не тільки власним інтересам, а найприкріше – інтересам нашого спільного ворога – путінської Москви.

Польський Сейм і Сенат, нівелювавши неодноразові домовленості на рівні президентів двох країн про те, що ці сторінки потрібно назавжди перегорнути і віддати на розсуд істориків, проголосував за політичний документ. Цей крок було зроблено у дуже важкий час для українського народу, час війни з московською ордою, час коли діюча влада в Україні, аби тільки не відволікатися від державного корита просто би промовчала і таки мовчить.

Україна самодостатня і себе поважає, і реакція має бути адекватною, тобто як мінімум симетричною. Наша політична відповідь має стати (переконаний що і стане) щепленням від подальших антиукраїнських кроків усіх наших сусідів, яким московська гебістська пропаганда підкидає і підкидатиме сумнівні сентенції з минулого. А незрілі демократії замість об’єднання проти найнебезпечнішого ворога і спільної боротьби з ним, ковтають московську наживку та підігрують східній деспотії, з надією що вона до них не дійде.

Панове, вас що, нічому не вчить ваша ж історія? Після України черга обов’язково дійде до усіх.

Маю велику надію, що в українському післямайданному парламенті знайдеться більшість голосів за ухвалення гідної відповіді. Якщо ні, то цей Парламент має бути розігнаний українським народом! Щоб почати з чистого аркуша після вчинку польських Сенату та Сейму, Верховна Рада України просто зобов’язана відповісти взаємністю.

Це вияв поваги до наших предків, багато хто з яких зазнали страждань, велика кількість яких була знищена фізично, закатована та замордована. Одностороння польська правота породить затаєні образи, невисловлене обурення, які обов’язково відгукнуться у майбутньому.

Жодного сумніву немає, що українська нація піддавалася репресіям впродовж багатьох років, в тому числі й з боку Польської держави. Тільки на моїй рідній Сокальщині із 1943 по 1951 рік польською Армією крайовою та польськими селянськими загонами було спалено 32 села, замордовано близько чотирьох тисяч людей, у тому числі і маленьких дітей та жінок.

Збереглися історичні документи, багато свідчень про ті страшні події і страждання наших земляків. Ще живі свідки злочинів.

Звісно, будь яке протистояння – це велика біда і жертви з обох боків. Наші герої ніколи не стануть польськими, а польські – нашими. Однак історична правда має бути вичерпною. Однобоке її трактування у формі монологу призведе до подальших непорозумінь. Ухваливши Постанову про геноцид українців, ми встановимо історичну справедливість як ми її відчуваємо. Поляки встановили її зі сторони Польщі, українці встановлять зі сторони України. А далі довга кропітка праця українських і польських істориків, дослідників та науковців.

Переконаний, що це ніяк не вплине на теперішні дружні стосунки двох споконвічних сусідів, у яких зацікавлені обидві наші країни. І у цьому наша спільна відповідальність перед майбутніми поколіннями.

Голосування за проект постанови потрібне як задля встановлення історичної справедливості так і задля самоповаги. А ще – це сигнал для світу: що саме ми можемо толерантно стерпіти, які закиди ми можемо пасивно «спустити на гальмах», або наскільки свідомий і сильний наш опір, та чого ми взагалі варті.

Я не буду підставляти ліву щоку, коли вдарять по правій. Закликаю всіх народних депутатів діяти так само. Для нас має існувати лише один інтерес – Український. І ми не повинні терпіти упослідженого ставлення ні від Московії, ні від країн Європи, ні від Америки чи Азії. Ніхто у світі не має права принижувати Український Народ, Україну.

Маю надію, що у Польщі сприймуть з розумінням ухвалення Верховною Радою постанови «Про вшанування пам'яті жертв геноциду, вчиненого Польською державою щодо українців у 1919-1951 роках».

Слава Україні!

Олег Мусій
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-