Не обурюватися, а дивитись реальності в очі

Багато хто в нашій країні час від часу, коли мова заходить про відносини Україна-НАТО, нарікає на неготовність Альянсу бачити Київ членом євроатлантичного блоку. Звідси і нав’язлива ідея про те, що Україна має лізти зі шкіри, аби тільки вибороти собі бодай перспективу членства в організації.

І справді, якщо у недалекому 2008-му під час Бухарестського саміту Україні і Грузії принаймні обіцяли членство в Альянсі в майбутньому, то вже в ході цьогорічного саміту НАТО у Варшаві підтвердилася лише грузинська перспектива. Натомість про вступ України сьогодні категорично ніхто не говорить. У цій ситуації нам замість обурення і засмучення треба пильніше дивитися реальності в очі. На даний момент і, очевидно, в середньостроковій перспективі прийняття України до військово-політичного союзу – це крок до прямої конфронтації з Росією з абсолютно непередбачуваними наслідками. Ніхто й нізащо цього не робитиме за наявних умов.

Україні треба уживатися з очевидною істиною – ніхто ззовні нас не захищатиме і на 100 відсотків не гарантуватиме нашої безпеки. Досвід останніх років довів це беззаперечно. Але вказаний факт є не стільки приводом для відчаю, скільки вихідним пунктом нашої оборонної стратегії і тактики. Україна не має іншого виходу, окрім як навчитися гарантувати власну безпеку, виходячи з того, що ми маємо, а не з того, чого б нам хотілося. Звісно, сьогодні нам би, м’яко кажучи, не завадив статус, скажімо, Литви, Польщі чи Румунії, за яких в разі агресії третьої сторони зобов’язані вступитися союзники по НАТО. Але наразі – це лише мрії без шансу швидкого втілення в реальність.

Відтак перед Україною сьогодні стоїть два надважливих завдання. Перше – зрозуміти об’єктивний стан речей і не витрачати час і зусилля на боротьбу з вітряками. При цьому варто пам’ятати: неважливо, наскільки реформованою і відповідною стандартам НАТО буде українська безпекова і оборонна сфера; НАТО за жодних умов не розширюватиметься до настільки проблемного кордону з РФ, яким нині є гарячий схід України. Друге – налагодити ефективний механізм реалізації наявних оборонних можливостей.

На даний момент ми маємо кілька стратегічних документів, зокрема Стратегічний оборонний бюлетень і Стратегію нацбезпеки України, якими визначено ключові напрямки і механізми розвитку оборонного сектору. З іншого боку, попри відсутність перспективи стати членом НАТО, Україна отримала насправді небувалий пакет допомоги і доволі оригінальну програму взаємодії від Північноатлантичного альянсу. Таких преференцій, які союзники надали Києву, ніколи не мала і не має жодна країна, що не належить до складу НАТО. «8 трастових фондів, 40 напрямків взаємодії, новий механізм координації допомоги від НАТО та країн-членів, безпосередня робота радників з Альянсу в Генштабі, в Міноборони та в інших відомствах, спільна розробка і проведення реформ, яке гарантувало би, що ті відбуваються за стандартами Альянсу» – це лише частина з того, що затверджено тільки в ході останнього саміту НАТО у Варшаві.

Тепер перед українською стороною постає завдання органічно вплести всі ці можливості у власну стратегію з тим, щоб допомога союзників змогла посилити досягнення поставлених цілей. Ми повинні робити все для того, аби євроатлантичний скепсис внаслідок втрати перспектив членства у блоці був повністю витіснений максимально продуктивним використанням тих можливостей, які надає новий етап відносин Україна-НАТО.

Руслан Сольвар

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства