Новітня радикалізація: Європа стає толерантнішою до правих рухів

Блоги

14.07.2016 14:25

Укрінформ

Європарламент утримався (поки що?) від жодних заяв, хоча чимало європейських політиків акцентували на небезпеці перемоги праворадикалів

На тлі значущої переоцінки феномену фашизації Європи в бік визнання його «революційною новою епохою», було б, очевидно, доцільно розглянути і заклик Європарламенту від 13 грудня 2012 року до опозиційних демократичних сил України: не співробітничати із Всеукраїнським об’єднанням (ВО) «Свобода», не підтримувати й не формувати коаліції з цією партією. Причина: мовляв, її члени вдаються до розповсюдження «расистських, антисемітських і ксенофобських поглядів».

Імпульсом для заклику Європарламенту послужив помітний успіх «Свободи» на виборах до Верховної Ради України 2012 року – 10,4% голосів за системою пропорціонального представництва. Це стало сюрпризом, як для міжнародних політичних спостерігачів, так і для українських виборців, оскільки «Свобода» отримала майже вдвічі більше голосів, ніж те прогнозували різноманітні соціологічні служби.

Австрію міг очолити правий радикал

Чотири роки по тому, у травні 2016 року в Австрії відбувся другий тур президентських виборів. Як і передбачали політологи, у другий тур вийшли: кандидат від Австрійської партії свободи правий радикал Норберт Хофер (36,4%) і представник лівого центру, колишній лідер Австрійської партії зелених Олександр Ван дер Беллен (20,38%). Відрив у 15% теж став сюрпризом для оглядачів. Сповнений драматизму підрахунок другого туру показав, що Хофер випереджав Ван дер Беллена приблизно на 145 000 голосів. Перспектива відкривалася безпрецедентна для повоєнної Європи: Австрію міг очолити правий радикал.

Врешті-решт, «золотою акцією» виявилися 700 тисяч бюлетенів, присланих по почті – австрійське законодавство передбачає таку можливість. Їх підрахунок змінив переможця: 49,7% голосів за «правого» Хофера, 50,3% - за «зеленого» Ван дер Беллена. Розрив складав усього 31 тисячу голосів.

Що показово – Європарламент утримався (поки що?) від жодних заяв, хоча чимало європейських політиків акцентували на небезпеці перемоги праворадикалів, зокрема президент Єврокомісії Жан-Клод Юнкер і глава Європарламенту Мартін Шульц.

Втім результати виборів дали зрозуміти, що в збуреному ХХІ столітті консервація звичного способу життя уже неможлива. Знов постала проблема помислити про немислиме й збагнути незбагненне.

Прецеденти «санітарного кордону»

Втім, якщо розглядати проблему у більш широкому загальноєвропейському контексті й впродовж більш тривалого відрізку часу, то в таких помітних результатах радикально правих партій навряд чи є щось аж надто екстраординарне й неочікуване.

Тут варто лише нам згадати вигук Юрія Карякіна «Россия, ты одурела», коли в 1993 році за ліберально-демократичну партію Росії було віддано 22,9% голосів. Можна згадати й 49,1% голосів, відданих у жовтні 1997 року в Сербії за Воїслава Шешеля. Або ж ще 17,9% голосів, відданих за Жана-Марі Ле Пена, лідера Національного фронту на президентських виборах 2002 року у Франції. Більше того – після затвердження Марін Ле Пен в якості лідера «Національного фронту», дана партія набрала 24,9% голосів на виборах 2014 року у Європейський парламент і 25,2% виборців на муніципальних виборах у Франції 2015 року. Дещо упала підтримка Руху «За кращу Угорщину» (Йоббік) – із 16,7% голосів на парламентських виборах 2010 року до 11,6% голосів на виборах 2014 року. Після цього риторика партії стала більш стриманою, особливо в ставленні до циган.

Проблема утворення «санітарного кордону» навколо ультраправих вирішується в кожній із країн Європи по-своєму. Як зазначає уже згадуваний нами дослідник Р. Гріффін, в кожному суспільстві завжди є 10-15% людей, котрі є непримиримими за своєю природою – крайні націоналісти, ксенофоби, екстремісти. Щодо них кожна з країн дотримується своєї лінії. Так, у 1999 році радикально права Австрійська партія свободи (АПС) Йорга Хайдера отримала на федеральних виборах 27% голосів і увійшла у склад урядової коаліції. Після цього Австрія моментально стала ізгоєм у політичному житті Європи, а 14 країн тодішнього складу ЄС різко скоротили з нею співробітництво.

На той час, з точки зору європейців, відбулося щось немислиме – з входженням Хайдера в урядову коаліцію ніби аж обрушився санітарний кордон, що не допускав у велику політику радикальних націоналістів. У підсумку Хайдер пішов у відставку, склавши себе формальний титул лідера АПС. Так само і у Франції – Національний фронт ніколи не брали в урядову коаліцію, оскільки він дозволяє собі ксенофобські висловлювання.

Однак є й інші приклади. На виборах в 1996 році в Італії «Ліга Півночі» отримала 30 місць у палаті депутатів, 17 – у сенаті й 5 міністерських портфелів. І це при тому, що до звичної ксенофобської риторики цієї партії стосовно до неаполітанців і сицилійців в останні роки додалося ще й нагнітання фобій перед біженцями із арабських країн, а також гастарбайтерами із Молдови та інших країн Східної Європи. Подібні ксенофобські настрої домінують нині й у Швейцарії, де заборонено будувати мечеті і надзвичайно важко отримати дозвіл на трудовлаштування.

Так що не все так просто й у тихій та улаштованій Європі.

Соціальна база новітнього радикалізму

Як переконує досвід, праві, зазвичай, приходять до влади коли суспільство огортає страх – спрацьовує фрустрація перед рядом нездоланних проблем. Той же Норберт Хофер у Австрії під час виборчої кампанії активно експлуатував теми невиразного сьогодення й розмитого майбутнього ЄС, міграційної кризи, безробіття. А насамперед – тему біженців, які, мовляв, несуть із собою загрозу безпеці внаслідок глибокого розколу в системі культурних цінностей. Однак праві радикали усвідомлюють і те, що страх грає й проти них: насамперед спрацьовує історична пам'ять, і людей лякає можливість повторення лихих наслідків, вчинених владою націоналістичних радикалів у Європі в 1930-1940-ві роки.

Врешті-решт підсумковий тренд показує, що в цілому Європа, попри все, стає все більш толерантною до правих рухів, адже йдеться про національну безпеку на хвилі наростаючих імміграційних чи соціолінгвістичних проблем практично у кожній державі. Чи не тому й оцінка Р.Гріффіном української партії «Свобода», чиї лідери проголошують прагнення до ліберальної демократії саме для українців, теж досить толерантна: «Це форма лібералізму, а не фашизму… І це не те, що хотів, наприклад, Адольф Гітлер. Він не прагнув ліберально-демократичної, капіталістичної держави. Навіть якщо б вона була виключно для етнічних німців. Він прагнув революційної, нового типу тоталітарної держави. Якщо говорити про «Свободу», то це права популістська партія. Її позиція – відсіч історичним і етнічним тенденціям, які заполонили Європу. І це зрозуміло, оскільки питання ідентичності перед українцями, котрі тривалий час не мали власної національної держави, стоять ще серйозніше. Тобто, це ще й історичний реванш».

На підтримку цієї тези говорить і склад електорату, який підтримав «Свободу» у грудні 2012 року – в «зоряний час» цієї партії. Всупереч пропагандистським штампам, які активно розповсюджували політичні противники «Свободи», її виборців не можна віднести до категорії вихідців із регіональної глушини, які, мовляв, відстоюють ретроградні позиції. Відповідно до Національного екзит-полу, проведеного безпосередньо після голосування 28 листопада 2012 року, електорат цієї правої популістської партії виявився найбільш освіченим і міським: 48% опитаних виборців «Свободи» вказали, що вони мають диплом про вищу освіту, а 47.5% виявилися жителями обласних центрів. Ці дані значно вищі аналогічних показників великих націоналістичних партій в інших європейських країнах. Наприклад, на виборах 2016 року в Австрії серед виборців Норберта Хофера 86% складали робітники, в той час коли за «зеленого» Олександра Ван дер Беллена голосував прошарок найбільш освічених людей, наприклад 81% випускників університетів.

Все це змушує ще раз задуматися про соціальну базу українського націоналізму – про соціально обездолених представників науково-технічної інтелігенції, про численний колись прошарок спеціалістів різноманітних конструкторських бюро а також про зведених до рівня прожиткового мінімуму вчителів. У їх середовищі все більше людей вбачають вирішення своїх проблем на шляхах радикалізму.

Не приведи Господь, коли цей тренд виллється у своєму крайньому вигляді у прагнення до тоталітаризму і всезагальної зрівнялівки – «відняти і поділити».

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства