Кожна нова столична влада «любить» киян більше від попередньої

Схоже, що кожна нова столична влада любить киян більше від попередньої. Якщо незабутній Леонід Черновецький свої почуття до них дозував, віддаючи перевагу довірливим та зговірливим бабусям-стареньким, то його наступники пройнялися ідеєю більш масштабно: краще життя – всім і кожному. Без вікових чи гендерних підтекстів. Так прочитувався і заклик жити по-людськи у рідному місті, котрим супроводжувалися розтиражовані восени 2012 року портрети чергового градоначальника.

Заперечень не було – боронь Боже, навпаки. День у день наше буття переконує, що кардинальне поліпшення його якості на всіх напрямах, включаючи комунальний, проблема не дискусійна, вона критично перезріла й продовжує загострюватися. І для того головне місто держави, щоб виявляти ініціативу та прокладати курс у таких складних, важливих і потрібних справах. Тільки бажані уточнення. Бо велике, не перестаємо повторювати вслід за знаменитим поетом, бачиться не лицем в лице, а на відстані. Особливо у періоди політичних збурень та передвиборних ристалищ, що заполонюють країну білбордами, з яких гламурні й не надто особистості несуть в народ своє, заповітне. Не завжди, втім, успішно через зростаючу обізнаність народу в лукавих піарівських тонкощах. 

У даному разі дещо розпливчасто сприймався сам предмет розмови: спектр уявлень про це «по-людськи» неоглядно широкий. До діаметральних протилежностей, якщо дивитися, приміром, з гордовитого «порше» чи обшарпаної маршрутки. Для одних межа мріянь не далі скупого метражу з умовними зручностями у престарілому гуртожитку-хрущовці, а когось не зовсім влаштовує записане на безробітну тещу багаторівневе палаццо – і, можливо, не одне – з підігрівом підлог, зимовим садом та купою інших наворотів. Час такий, суцільні контрасти і світлотіні. Кесарю кесареве, а слюсарю слюсареве як дзеркало нашого поступу до торжества соціальної справедливості. Столичні колізії та смисли відбиваються в ньому зі стомлюючою око різкістю.

Ще спонтанні дебати у згаданих маршрутках і на дворових лавках точилися довкола мотивації вкидання такого душевного слогану в маси на третьому році фактичного перебування його авторів біля мегаполісного стерна. Коли не зайво було  повідати місту і світу – чітко, без марнослів’я – не про анонси-аванси у стилі «Кращому транспорту в Києві бути!», а про зримі ознаки просування до заявлених інфраструктурних цілей та відчутні набутки на цій дистанції, якщо вони мали місце. Не педалюючи, з влаштуванням опереткових дійств, на натужному завершенні епопей, у яких довго, нудно і небезкорисливо вовтузилася «молода команда». Типу реконструкції багатостраждального швидкісного трамвая. Тим паче за наявності вже власних дороговказів, і серед них програми реформування житлово-комунального господарства, датованої вереснем 2010-го. Результати її реалізації до цих пір інтригують городян не менше, ніж навіть вічнозелена тема кнопок і пальців, з застосуванням яких голосуються рішення в сесійній залі Київради. Стабільно не видатні, скажемо так, результати. Потік звернень у річищі «ЖКГ» не міліє і за теперішнього складу керманичів – спеціально для цього діалогу призначена, на підмогу міському контакт-центру, лінія 15-57, яка теж покректує від перевантаження.

Нарікаючи на рутинні негаразди та аварійні сюрпризи, заявники дедалі частіше і акцентованіше переймаються питанням, за що ж конкретно вони платять де-юре і що де-факто отримують натомість. Оскільки й найзразковіше, вчасне та до копійки, дотримання фінансових зобов’язань перед виконавцями і постачальниками послуг не гарантує від примх комунальної погоди, які роблять стольний град малопридатним не лише для комфортного, але просто нормального та безпечного життя. А заодно нівелюють, знебарвлюють багато що з його освячених віками образу, колориту і духу – тієї чарівної субстанції, сутність якої сформульована стисло, ємко і на всі часи: «Як тебе не любити, Києве мій!». Пароль, здатний брати за живе скрізь і в будь-якій формі, включаючи панно на понурому недобуді біля станції метро «Лівобережна». Щоправда, вже замінене такою ж величезною рекламою.

Мова про комфортність не випадкова, це неодмінна окраса лексикону  не одного покоління великих і малих столичних начальників, а також охочих до їхніх крісел. Винайдено особливий показник – індекс комфорту життя (ІКЖ), поліпшення якого стало, разом зі зростанням валового регіонального продукту, ключовим орієнтиром Стратегії розвитку Києва до 2025 року. Серед невиразних, не у всьому зрозумілих і повитих романтичним флером віх – культурної височини (у проекті називалася долиною), дніпровської перлини чи міжнародної гавані штаб-квартир – цей блок вирізняється підкреслено жорсткою конкретикою: ІКЖ намічалося підвищити в 1,8 разу. Саме так, з точністю до десятих.

Як захоплено сказав би інший відомий поет, розмаху кроки саженні. Тільки забувати, не розпочавши, або засувати в довгу шухляду хронічним недофінансуванням програми і проекти у нас навчилися не гірше, ніж без кінця їх клонувати та вихваляти під прапором реформ. А далекобійна Стратегія, хоча й пишеться з великої літери, взагалі документ невизначеного статусу, на що вказувалося при обговоренні. Амбітний факультатив, втоплений у презентаційному шумовинні і завислий у вакуумі з відходом головного свого промоутера та пропагандиста. Голоси про заморожування планів розвитку міста не змовкають, безгрошів’я навідліг б’є і по поточних, насущних та невідкладних його нуждах.

Пафосно прогнозований на найближчу перспективу поворот, гідний увійти, за ще пам’ятними розлогими інтерв’ю, до підручників з історії Києва, так і не вималювався, магія крутих чисел та хльостких фраз блякне в режимі онлайн під натиском житейської прози. Що підтвердилося невдовзі після прийняття Стратегії. Провалене з оглушливим тріском тестування нежданим березневим снігопадом і нічний аврал задля порятунку дамби на Бортницькій станції аерації, грязе-окріпний гейзер з вирви в асфальті поблизу мосту Патона й обрушений разом з пасажирами у піковій ранковій круговерті перон на платформі міської електрички – треба бути дуже великим оптимістом, щоб здогадатися, котрий із перелічених пасажів наблизив до доленосного повороту та грядущого комфортного благоденства загалом.

Кілька миттєвостей однієї весни, різнорідних і взятих навскидку, дружно підтвердили, і це повторюватиметься знову і знову: не той розгін, щоб злетіти з аутсайдерського стану до топ-компанії провідних східноєвропейських столиць. Прикро, навіть коли повірити, що зіставних за параметрами природних катаклізмів у тутешніх місцях не спостерігалося з часів наполеонівських походів чи Батиєвого нашестя. Адже стихії випробовують на міцність, і куди моторошнішими та жорстокішими їхніми проявами, міста й людей по всій планеті. Наслідки ураганів, заносів, повеней вдаліше попереджувалися або пом’якшувалися там, де співгромадян піднімали проти біди і вели за собою мобілізовані їхньою довірою мери. Впливаючи, даруйте за тривіальний стереотип, словом, ділом і самою своєю присутністю. Від «столиці світу» Нью-Йорка до крихітного саксонського міста Пірна.

Чому аналогічні телесюжети не народилися на берегах Дніпра – постфактумна скоромовка про плідність паралельного віденського візиту О.Попова цю інформаційну прогалину не усунула, лише приростивши перелік уже накопичених неясностей, що зазвичай пішли водою в пісок. Беззвучно й безслідно. Як і та екстраординарна, на наш погляд, обставина, що наступний за цим туристичний сезон і низку знакових подій та дат на чолі з 1025-річчям хрещення Русі українська столиця зустріла глухим парканом по периметру оглядового майданчика біля окільцьованого теж не кволою огорожею Маріїнського палацу, розвернутими під Володимирською гіркою нутрощами Поштової площі, яка пережила вже хтозна яке за ліком і, на жаль, не остаточне відтермінування своєї реінкарнації, та надзвичайною ситуацією через зсуви грунту. Такого на скрижалях сучасної біографії Києва вочевидь ще не бувало, він наче повернувся спиною до всіх, місцевих і приїжджих.

Олександр Федрицький