Нам нав΄язали міф про братерство
Під його прикриттям росіяни нав’язали нам політичне, економічне і культурне рабство, почуття національної меншовартості.
Чимало неясного і суперечливого помітно в описах додержавної, дохристиянської доби в історії України. М.Грушевський, а за ним і решта наших істориків, починають нашу історію лише з X століття, а попередній період згадують побіжно, кількома абзацами. А та епоха вдесятеро переважає історію докиївської Русі – за розміром, за величчю, за значенням.
Знавці того періоду кажуть, що, коли ми дослідимо нашу історію з самого початку, то побачимо, що українська нація народилася не в XV столітті, не в 1917 році, як іноді пишуть, а на кілька тисячоліть раніше. Побачимо, що наші пращури не були якимись приблудами в Україні, а були першими людьми, що постали в Європі, розрослись на багатомільйонний народ. Побачимо, як вони створили багату й культурну державу, що була врівень з Ассирійською, Єгипетською, Перською та Римською державами. І тоді в свідомості сучасників воскресне те розуміння, що його історія захована у «високих тих могилах», в багатющих наших археологічних скарбах.
Треба переглянути оцінку та роль деяких провідників українського народу. Передусім – М.Драгоманова, М.Грушевського та В.Винниченка. Будучи переконаними соціалістами вони всіляко намагались запобігти відокремленню України від Росії. З їхнього погляду, Україна не потребувала ані відокремлення, ані кордонів з Росією, ані свого війська, бо, мовляв, інтереси росіян та українців однакові – будувати спільну соціалістичну державу, в якій буде добробут, свобода і рай.
Драгоманов підкидав фальшиву думку, що, мовляв, різниця між українцями й росіянами дуже мала, несуттєва, бо обидва народи є рідними дітьми тих самих батьків – русів, мають спільну історію, схожі мови, мають спільні економічні, політичні та воєнно-оборонні інтереси. І тому, наголошував він, будь-які спроби роз’єднати ці народи не матимуть успіху.
У своїй брошурі «Шевченко, українофіли і соціалізм» Драгоманов проголосив Т.Шевченка дурнем, неуком, вузькоглядним мужиком, а його вірші – незграбними, примітивними, мужицькими, які гидко читати. «Кобзар», писав він, застарів і тепер його читати ніхто не хоче.
Подібні драгоманівські погляди мали майже всі члени Центральної Ради, які не хотіли проголошувати Україну самостійною державою. Вони боялись національного прозріння українців. Більшість із них не хотіла воювати з російськими окупантами, бо вважала, що з росіянами треба не воювати, а домовлятись. Запеклий драгоманівець, міністр оборони УНР М.Порш навіть ліквідував двомільйонну українську армію за непотрібністю, бо, мовляв, українські та російські пролетарі ніколи між собою не стануть воювати.
Незалежність Центральна Рада проголосила лише в ІV універсалі, та й то під тиском широких народних мас і на вимогу делегатів солдатських та селянських з’їздів. Сталося це вже тоді, коли Україна була в огні антиросійських повстань. Та навіть у цей час В.Винниченко продовжував умовляти українців не стріляти у братів, які бажають нам лише добра.
Схаменулись драгоманівці лише тоді, коли побачили, що несуть в Україну каральні загони Муравйова. Тоді перелякані М.Грушевський та В.Винниченко кинули на поталу окупантам ними ж обеззброєну Україну, а самі втекли за кордон. Один – до Праги , другий ще далі – до Франції. Там вони згодом каялись за помилки, визнавали встановлену росіянами «радянську владу» в Україні.
Словом, треба нарешті ретельно проаналізувати суспільно-політичні погляди М.Драгоманова, які поділяли і якими керувались члени Центральної Ради і які значною мірою обумовили поразки в 1917 році.
Треба пояснити, чому головна державотворча ідея Драгоманова про поступову перебудову самодержавної Росії на федерацію вільних самоврядних національних держав під спільною верховною владою виявилась нереалістичною. Комуністи згодом просто викинули її як націоналістичну і замість федерації побудували централізований союз радянських соціалістичних республік. Тепер же у зв’язку з розвитком місцевого самоврядування деякі міркування Драгоманова з цього приводу, можливо, потрібно згадати і переосмислити.
Нежиттєвими виявились ідеї Драгоманова щодо використання української мови в навчальному процесі. Для початкової освіти, наприклад, він вважав можливим застосовувати українську мову як таку, що доступніша неосвіченим мужикам. А далі – тільки російську, оскільки вона розвиненіша і забезпечує доступ до передових ідей. Тому він закликав читати російські книги, постачав їх у великій кількості до Галичини, де через те здобув репутацію москвофіла і русифікатора. Більшість своїх праць, до речі, Драгоманов написав російською мовою.
Цікаво, що себе Драгоманов вважав себе українцем за походження, а для загалу іменував «общеросом», тобто москвином за переконанням, що походить з української провінції. Українців і москалів вважав «близнятами по роду», від імені українців запевняв, що вони ніколи не зламають союз з Північною Руссю.
Зрештою, треба розвіяти або підтвердити чутки про те, що таємна царська поліція використовувала Драгоманова як агента впливу, оскільки він не сприймав марксизму, засуджував насильницькі методи боротьби, пропагував серед української інтелігенції російську мову і літературу, закликав співпрацювати з владою, домовлятись, а не конфронтувати з нею. Дехто навіть пише, що він отримував за це гроші.
Загалом, як писав Франко, Драгоманов пройшов вогонь абсолютизму, воду федералізму і мідні труби централізму.
Чимало сучасних біографій Драгоманова, ім’я якого внесено до числа ста видатних українців, схожі на ікони, яким треба поклонятись. Тим часом історики і публіцисти інших народів відкрито аналізують погляди своїх провідників, вказують на помилки, непослідовність, очищають їх від намулу брехні і підозр. Теж саме маємо робити й ми. І не тільки стосовно Драгоманова.
Віктор Миронченко
реклама