Останні новини

3 грудня

Це була політика знищення "шкідливих народів"

Василь Чумак 19.05.2016 02:02 953

Дата «1944» стала назвою проникливої пісні, з якою представниця України, дочка кримськотатарського народу Джамала тріумфувала на цьогорічному Євробаченні.

Ця дата – трагічна в історії кримських татар: 18 травня 1944 року почалась їхня віроломна, нічим не вмотивована депортація з рідної кримської землі.

Втім, утиски, переслідування кримських татар, розправи над ними з боку радянської влади почалися ще до війни. Наприкінці 20-х років ХХ ст. намітилось поступове згортання політики коренізації, яка полягала у задоволенні певних національних вимог. На початку 1930 року тактика згортання коренізації набула форми «поліпшення» соціальної структури суспільства. Відносно татар ця нова кампанія здійснювалася під виглядом боротьби за створення власного робітничого класу та колгоспного селянства. Насправді, кампанії з розкуркулення разом з конфіскаціями зерна спричинили голод 1931-1933 рр., що доповнив масові репресії в Криму. Ситуація на Кримському півострові відрізнялася від голодомору в Україні 1932-1933 р. найбільш виразно тим, що кримське керівництво, зокрема голова Кримського ЦВК Мемет Кубаєв, намагався протестувати проти здирства та організованого голоду, прямо звинувачуючи Москву у грабунку. Ця принципіальна позиція державця коштувала йому життя.

Перед тим, у липні 1928 року, в Криму проводиться кампанія закриття мечетей і заборони ісламської освіти. Більшовикам відпала необхідність рядитись в тогу союзників мусульманських національних рухів. Вони тепер представляли себе «захисниками» мусульманських пролетарів і бідних селян.

В тому ж 1928 році було висунуто абсурдне звинувачення В.Ібраімову, який очолював Раднарком Криму.  9 травня його розстріляли. Маховик репресій в Криму розкручувався на протязі всіх років, аж до початку Великої Вітчизняної війни. Зауважимо, що репресії стосувалися не тільки кримських татар, а й інших народів, що проживали в Криму.

Педагогічний інститут (Сімферополь) у 1936 році зазнав масових жорстоких репресій свого особового складу. Так, були вигнані з роботи і віддані під суд Асан Сарбі Айваз, Осман Акчокракли, письменник Лятіф-заде та ін. 7 квітня 1938 р. в Сімферополі О.Акчокракли був розстріляний разом з 18 іншими представниками  кримськотатарської інтелектуальної еліти. В Петербурзі заарештовано і в лютому 1938 р. розстріляно О.Самойловича, директора Інституту сходознавства АН СРСР. Не оминули репресії і українських тюркологів АН УРСР. В опалі перебував і припинив свою наукову діяльність академік АН УРСР А.Кримський. припинено видання наукового збірника «Україна і Схід», працю над підготовкою Архіву Коша Нової Січі, в рамках якого планувалося видати й листування Коша з Кримським ханатом.

У трагічні тридцяті роки були ліквідовані майже всі діячі кримськотатарської культури. Це ще одне переконливе свідчення того, що кримські татари, як і в період російської імперії, в новій ідеократичній імперії СРСР продовжували вважатися «шкідливим елементом».

Крайнім проявом геноциду була депортація цілого народу. В травні-червні 1944 р. внаслідок абсурдних звинувачень у зраді з Криму були виселені татари, греки, болгари, вірмени. Німці (50 тис. чоловік) були виселені углиб СРСР ще в серпні 1941 р.

До середньоазіатських республік і Казахстану було депортовано 45384 татарські сім'ї (194303 особи), у тому числі з Джанкойської зони – відповідно 3038 і 13848, Євпаторійської - 5264 і 22638, Керченського півострова - 2415 і 11218, Севастопольської зони (у тому числі Бахчисарайсь­кого району) - 12242 і 51273, м.Сімферополя - 400 і 10905, Сімферопольського району - 5308 і 23889, Феодосійської зони - 5319 і 25050, Ялтинської зони - 7020 і 26383.

Ось як згадують про цю трагічну сторінку свого народу свідки тих подій. Розповідає Паша Халід: «Ніч. Заходять солдати зі зброєю і кажуть, щоб через 15 хвилин зібрались. Я беру рогатку, шине­лю, залишену пораненим дядею. Мама спокійно каже: «Не треба, синку, облиш.» Солдат відбирає у мами Коран і кидає його в туалет. Нас відвозять на кладовище і до ранку там тримають. Ранком нас гонять на станцію. Там заганяють, як худобу, в вагони «телятники»: маму - в один вагон, мене - в інший. Тоді я бачив маму в останній раз. На всіх станціях, через які ми проїжджали, місцеві жителі з криками «зрадники» закидали вагони камінням. В Саратові нас пересадили на вантажні баржі. П'ять днів ні в кого не було навіть макового зерняти в роті. Не кормили, поки не привезли в Марійську АРСР. Коли пливли на баржі, сусідка з відчаю на моїх очах кинула своїх дітей в річку і кинулася сама. Коли нас привезли в Марійську АРСР, то 18 кілометрів гнали пішки в тайгу. Поселили в таборі серед болота, там до нас жили поляки. Дуже багато людей умирало. Поки вири­ють могилу, вона заповнюється водою, трупи то­пили палками. Жінки працювали на лісоповалі. Пили гнилу воду, і добре пам'ятаю, що у всіх, хто умирав, останнім бажанням було - випити ковток чистої води з рідного Криму».

Розповідає Іачет Ахаєва-Бєкєрова, 1934 року народження: «За день чи два до 18 травня 1944 року ходили по домівках і переписували склад сімей. Було чотири години ранку, коли почувся стукіт у двері. Мама подумала, що прийшли до офіцера, що квартирував у нас, покликала його. Але він відповів: «Це вас прийшли виселяти з Криму». На збори дали 15 хвилин. Тато інвалід, а у мами хворе серце. Поки ми, діти, приводили їх до тями, час ішов. І нас почали виштовхувати автоматами з дому. Тато спитав: «За що?» – «Хамма татарларни кочирамиз Сибірча, Уралча», – відповів один із солдатів, який був узбеком. І нам стало страшно. Вивели нас на тютюнове поле. Під'їхали «студебекери». Більшу частину речей нам наказали викинути. Мама, плачучи, сказала офіцерові, який квартирував у нас, що ми нічого не встигли взяти. Коли ми підійшли до свого дому, то побачили на дверях великий замок. В дитячій пам'яті надовго залишилось: гавкіт собак, нявкання котів, мукання корів, бекання овечок, крики і нещасний плач людей, що проща­лися; сусіда Петро веде до себе додому нашу коро­ву... З нами їхав один старий чоловік, сини його були на фронті. Він весь час плакав і просив не залишати його, говорив, що скоро повинні повер­нутися його сини, весь час повторював їхні імена. В дорозі він помер. Його хотіли поховати за мусуль­манським звичаєм. Але про це якось дізналися і викинули труп з вагона. Через тиждень нам принесли відро якогось смердючого місива, їсти його було неможливо. Ніколи не забуду, як помер у засланні тато. Перед смертю він заплакав і прошепотів: «Шматочок Криму...» Що там казати, через моє серце назавжди пройшли: шматочок неба, шматочок Криму, морг, під вікном тато, порожня хата на чужині».

Розповідає Лейла Валянова: «...Виселяючи нас, дозволили взяти на трьох одну подушку і одну ковдру, а горшки, ложки, харчі наказали залишити... Усі плакали, притискуючи до грудей Коран, а одна старенька уголос читала молитву. Товарні вагони заповнили так, що багато хто стояв, сиділи по черзі. Не відчиняли дверей, солдати запитували, чи є померлі. Хоронити їх ніхто не дозволяв, а просто, на ходу поїзда, викидали з вагону. В пер­ший же день прибуття в Узбекистан усіх взяли на облік у спецкомендатурі. Життя людей залежало від людських якостей і службового рівня комендантів. Ніколи не забуду їх прізвищ: Амбарцумян, Іванов, Кацман, Зав'ялов. Як вони принижували нашу людську гідність! Як вони знущалися над нами! Страшно і моторошно про це згадувати».

Трагедію кримськотатарського народу ніколи ніхто не виправдає. Страшні рани, завдані цьому народові, неможливо вилікувати. Крізь віки і покоління мучитиме серця людей непоправне горе і невгамовний біль. Могили кримськотатарської людності, синів і дочок її розкидані по всіх колах пекла колишньої радянської імперії. Понищені пам'ятки історії і культури самобутнього народу. Зроблено все для того, щоб цей народ не зміг більше повернутися на свою прабатьківщину.

Тотальна депортація цілого народу з його правічних земель - злочин проти людяності, повне нехтування елементарними правами. Адже татари, як і всі народи, брали участь у боях з гітлерівськими загарбниками на багатьох фронтах, у партизансь­ких загонах, в антифашистському підпіллі, за що відзначені високими урядовими нагородами. Скажімо, уродженець Алупки Аметхан Султан двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу, геро­ями Радянського Союзу стали А.Решидов, С.Сеітвелієв, А.Тейфук.

5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ, за яким були зняті безпідставні звинувачення з кримськотатарського народу. Якщо взяти до уваги заяву М.С.Хрущова на ХХ з їзді КПРС про наміри Сталіна щодо депортації українського народу, які виявились нездійсненними, то скоріше за все мова йшла про знищення «шкідливих» народів – татарського, українського, прибалтійських, чеченського та інших.

До сказаного залишається додати, що трагедію кримських татар продовжила в наші дні віроломна анексія Криму Росією. Тому так актуально і проникливо, як крик душі, звучить сьогодні пісня Джамали «1944», яку завдяки Євробаченню почув увесь світ.

Василь Чумак, кандидат історичних наук

(На фото - кадр із фільму "Хайтарма")

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-