Конкурс імені Петра Яцика немов заряджається сам від себе

Дивно: і досвід уже є, і "команда" надійна, і традицій­ний сценарій (етапи турніру, ро­бота журі і т. ін.), та все ж є най­різноманітніші проблеми, про­диктовані об'єктивними й суб'єк­тивними чинниками. Ми вже пе­рейшли через два Майдани, змі­нилося десяток прем'єрів і до де­сятка міністрів освіти, були спро­би угробити патріотичний мов­ний марафон (досить згадати ос­вітянську рать, очолювану Табач­ником). Були люди, які приходи­ли до організаторів конкурсу не для допомоги їм, а тому, що мали глибоко меркантильні інтереси, котрі намагалися задовольнити саме використовуючи його сю­жети й кошти. Були й такі, які мали намір попіаритися в проце­сі цього дійства, щоб створити собі ореол, необхідний, наприк­лад, для кандидата в народні де­путати. Потрібний для іміджу якийсь позитивний епізод чи ці­лий послужний список. А тут — наш конкурс. Усе загалом дешево й ефектно. Були спроби привнес­ти у наш конкурс і корупційні схеми. Зрештою, чимало всякого було. Слава Богу, все було викри­то відразу на початкових стадіях. Шістнадцять років — це вже істо­рія. І в ній є різні сторінки, котрі стають зрозумілішими, якщо їх прочитувати в загальносуспіль­ному контексті. Ніщо в житті не відбувається в ізольованому просторі — є чимало сторонніх чинників та обставин, котрі так чи інак впливають на кожну справу. "Важливо, щоб той вплив не став одноосібно вирішальний. Щоб збереглася загальна концеп­ція тієї справи і щоб не розмили­ся конкретні складові, без яких неможливе її реальне втілення.

Як і в кожній справі, тут важ­ливий чинник — те, що вже стоїть за нею. Провівши кілька конкур­сів, ми спростували песимістичні прогнози в тому, що новий проект швидко захлинеться — у нас є ці­лий мавзолей важливих починань, котрі не витримали випробування, і сьогодні навіть подаленіли в пам'яті. На жаль, нам не вистачає послідовності й наполегливості. То нас зупиняють перші труднощі, то ми, неохочі до пошуку консен­сусу, швидко розсварюємося, і так прекрасні наші плани летять шке­реберть. Одне слово, треба перебо­рювати, сказати б, синдром со­лом'яного вогню. І, Слава Богу, нам це пощастило зробити. Тепер маємо ситуацію приблизно таку, як у відомій сентенції: "Спочатку людина працює на ім'я, а далі — ім'я на людину". Конкурс немов заряджається сам від себе.

Звичайно, це не дає нам жод­них підстав для розслаблення зі сподіванням на прекрасну інер­цію розвитку подій, котрі логічно ведуть за собою одна одну. І спра­ва тут не тільки в тих чи тих дета­лях, які несподівано виникають на різних етапах нашого марафо­ну, вимагаючи оперативного втручання для усунення несподі­ваних проблем. Річ у тім, щоб не допустити заформалізованості конкурсу — небезпека, котра зав­жди підстерігає будь-який про­ект, який уже має за собою істо­рію. Важливо також самому не приколисатися тим, що все йде без провалів чи зривів.

Багато дають нам відчуття но­визни облич у кожному турнірі і чинник нового місця, де бере по­чаток кожен наступний конкурс (це теж нові дійові особи із там­тешніх владних структур, і з осві­тянського середовища, і загалом — із громадськості, що відчутно примножує коло наших партне­рів і симпатиків у цій справі).

Нині на фініші шістнадцятого конкурсу вже є передчуття сім­надцятого старту. Отож знову нові люди й нова "географія". На вро­чистому закритті марафону зі сце­ни столичного театру імені Івана Франка (там, як уже це стало тра­диційним, відбуватиметься дійс­тво) буде повідомлено, де офіцій­но відкриватиметься наступний турнір. Це цілий сюжет. Представ­ники органів освіти тієї області, котра починала конкурс, переда­ють естафету своїм колегам із тієї області, яка восени, в День укра­їнської писемності, подаватиме всій Україні сигнал про початок нового мовного марафону.

Отак — знову все спочатку. І — мовби вперше.

Михайло Слабошпицький, виконавчий директор Ліги українських меценатів

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства