Останні новини

Україна: виклики зовнішньої залежності

Василь Ткаченко 05.05.2016 01:48 1187

Динаміка суспільного розвитку, згідно з моделлю Арнольда Тойнбі, визначається формулою «виклик – відповідь».

У разі знаходження правильної відповіді на виклик часу, суспільство переходить на новий (вищий) щабель розвитку.  Коли ж відповідь виявилася неадекватною, то суспільство деградує. На сьогоднішній день це вже не відкриття, а звичайний хрестоматійний трюізм.

Відтак, в основу робочої гіпотези при написанні даного матеріалу лягло твердження екс-міністра фінансів України Наталії Яресько про п'ять основних викликів для України. Перший: оскільки старт до піднесення економіки був взятий з дуже низького рівня, то для досягнення помітних результатів потрібен час. Другий: економічне відновлення багато в чому залежатиме від ситуації з безпекою на Донбасі. Третій:  нинішній глобальний економічний клімат є несприятливим, в тому числі й для України. Четвертий: Україна має і далі йти по шляху фіскальних обмежень заради зниження дефіциту. І, нарешті, п'ятий викликУкраїна надто залежна від своїх зовнішніх партнерів.

На значенні двох останніх викликів – фіскальних обмежень з огляду на позицію зовнішніх партнерів - ми й зупинимось більш детально. З одного боку, як наголошує Яресько, ця зовнішня залежність є великим активом, «оскільки МВФ не лише надає фінансову допомогу, але і є підтвердженням нашої відданості реформам». Але, з другого боку, ця залежність є й зобов'язуючою: «Лише виконуючи умови співробітництва, ми зможемо вернути собі довіру й упевненість з боку міжнародних партнерів і співтовариства». Шлях до цього – боротьба з корупцією, оскільки без цього країна не зможе навіть залучити інвестиції.

Отже, як нам здається, у формулюванні Наталею Яресько цих викликів акцент було зроблено на необхідності неухильного виконання вимог МВФ. Певна річ, багато в чому ці вимоги слушні,  особливо що стосується корупції. Однак приреченість іти по шляху подальших фіскальних обмежень наводить нас на деякі сумніви: будь-яким фіскальним обмеженням рано чи пізно теж колись має наступити межа.

Саме тому в центрі нашої уваги буде питання щодо необхідності визначення отієї спасенної межі, за якою вже втрачається почуття міри. І тут великий ризик суспільству полягає в тому, що втрата відчуття міри - діалектичної єдності співвідношення кількості й якості в соціумі - неминуче тягне за собою загрозу його переродження й деградації.

Зяюче провалля соціальної нерівності

Від якого зовнішнього світу ми є залежними? Те, що ми живемо у несправедливому, немилосердному й висококонкурентному світі – вже нікого не дивує. Про це відомий англійський дослідник – колишній радник Тоні Блера, а згодом директор Лондонської школи економіки - Ентоні Гіденс писав ще на початку третього тисячоліття як про доконаний факт. Але те, що соціальна нерівність досягла в сучасному глобалізованому світі воістину фантастичних масштабів, вразило в січні 2016 року навіть бувалих аналітиків Всесвітнього економічного форуму в Давосі. А й дійсно - 50% загальносвітового багатства нині належить «елітному» 1% найбагатших людей, ще майже 45%  належить досить вузькому прошарку достатньо заможних людей, які складають всього одну п'яту частину населення Землі. Решті ж усього людства – а це десь 80% населення світу – належить лише близько 5% глобальних статків.

Адекватне осмислення цієї ситуації вносить тривогу. Та й прогнози експертів на найближче майбутнє теж не тішать: якщо існуюча нині динаміка перетоку грошей від найбідніших веств населення до найбагатших продовжиться, то до кінця 2016 р., передрікає британська благодійна організація Oxfam, гряде пришестя «фінансового Апокаліпсису», коли 1% багатіїв перевершить у багатстві 99% громадян усіх держав світу.

То кого ж стосуватимуться проголошені Яресько подальші фіскальні обмеження в Україні? Невже олігархів?

Якось не віриться, бо по всьому світі відбувається процес накопичення багатства мізерною групкою «еліти» та оборотистих фінансистів, які використовують своїх лоббістів для уникнення прогресивних форм регулювання й оподаткування капіталу. Мова йде про відсутність рівного доступу громадян як до природних, так і до політичних ресурсів з метою захисту своїх інтересів. А це, як ми переконуємось,  призводить, зокрема, й до погіршення умов функціонування хоча б тієї ж науки і освіти, деградації системи охорони здоров'я тощо.

То ж хто б що не говорив, але оце зяюче соціальне провалля рано чи пізно   про себе нагадає.  Неминуче має з'явитися і альтернативна ідеологія, і її  соціальні носії. І постане питання про загальнонаціональні інтереси, і про тих, хто цими загальнонаціональними інтересами нехтує. І про позбавлення їх права на управління.  І цьому нема ради. І нічого доброго це не віщує.

Заклик до альтернативи

А тут вже слід віддати належне Френсісу Фукуямі, який ще у 2012 р. опублікував глибоко проблемну статтю «Майбутнє історії: чи зможе ліберальна демократія пережити занепад середнього класу?». Пафос статті зводився до того, що у реальному житті ХХ століття саме буржуазія і середній клас склали основу найбільш розвинутих країн. Це вносило стабільність у розвиток суспільства. Це ж підірвало й соціальну базу марксистів із їх ставкою на революцію промислового пролетаріату. Більше того - третя хвиля «глобальної демократизації», досягши своєї кульмінації в 1989 році падінням Берлінської стіни, мирним шляхом призвела до збільшення країн ліберальної демократії - із майже 45 країн у 1970 р. до більш ніж 120 наприкінці 1990-х років. Середній клас запанував не лише в Європі - непогано освічений і технологічно пов'язаний із зовнішнім світом новий середній клас заявив про себе в Бразилії, Індії, Індонезії, ПАР і Туреччині.

Однак соціальна прірва в капіталістичній світ-системі стала притьмом поглиблюватися. Навіть у Сполучених Штатах, де 1% населення отримував у 1974 році прибуток в 9% від ВВП, збільшив свою частку в 2007 р. до 23,5% ВВП. Якщо впродовж трьох десятиліть з кінця 1970-х рр. збільшення доходів середнього класу США (а це 60% населення!) сягало 37%, то доходи 1% найбагатших виросли за цей же час на 275%. Зараз цей процес різкої соціальної диференціації наростає і ставить на порядок денний нову проблему: що ж станеться, якщо подальший розвиток технологій в добу  глобалізації підірве середній клас. А до того ще й зробить неможливим досягнення  статусу середнього класу для більшості громадян розвинутої країни.

На цю загрозу й звертає особливу увагу Френсіс Фукуяма. Тут хоч-не-хоч, а легітимність держави так чи інакше буде залежати від здійснення політики перерозподілу благ. Це означає, що  глобалізацію слід контролювати політично, ринок не слід вважати самоціллю, а інвестиції слід розглядати не лише з точки зору накопичення капіталу, а й як вклад у розвиток середнього класу. Критика існуючих порядків має бути пов'язана з відстоюванням національних інтересів, служити інструментом суспільної мобілізації. Але загальний посил такої критики, «буде починатися з критики еліт, які дозволили пожертвувати благополуччям багатьох заради процвітання невеличкої групи, а також з осудження тієї фінансової політики, особливо у Вашингтоні, яка приносить вигоду лише багатим людям» 

Як визначити невизначиме?

А тим часом Україна перебуває у стані зовнішньої залежності. Що ж нам судилося, якщо різке соціальне розшарування перебуває в фокусі експертів Давосу й амерканської професури? Що розуміти під закликом до «фіскальних обмежень заради зниження дефіциту» у виступі Наталії Яресько? Які верстви населення врешті-решт будуть піддані новим фіскальним обмеженням? Невже ж середній клас України?

Оце вже навряд, бо, як вважає Андрій Биченко - директор соціологічної служби Центру Разумкова - «згідно стандартів, що склалися в західному суспільстві, у нас середнього класу немає». Справа в тім, що у викривленій системі української економіки левова частка сконцентрована в руках великого й надзвичайно великого бізнесу. Тож більша частина населення працює або на нього, або на державу, що виплачує мізерні зарплати своїм службовцям. Оце й призводить до викривленої моделі соціального розшарування.  Звісно, коли враховувати лише фактор купівельної спроможності, то можна вважати, що в Україні є якийсь різновид середнього класу чисельністю десь у 15% від загального складу населення. Але навряд що це є «клас для себе».  Скоріше за все це мізерний прошарок підприємців – скоріше торгівців, або ж менеджерів різних підприємств, що працюють на олігархів. Сюди ж можна віднести чиновників із офіційними зарплатами в 5-7 тисяч грн. на місяць, але з додатковими джерелами доходів

Очевидно, що на фіскальні обмеження будуть приречені знову ж таки широкі маси населення. 

Про «нових бідних»

Яка ж реакція на ці процеси з боку української інтелігенції? Вона ж вважається «сіллю землі», і, що характерно, вже виходила з мітингами протесту до Кабінету Міністрів. Як казав колись класик – «процес пішов».

А втім, описуючи середній клас України, хочеться послатися на члена Національного союзу письменників України Богдану Гайворонську: «Що можна сказати про державу, де основний відсоток доходу в руках олігархів, а тонюсенький прошарок середнього класу грунтується на торгівлі? Де інтелектуальні професії не престижні, а у робітника на заводі зарплата більша, ніж у шкільного вчителя? Але ж учитель, не забувайте, закладає в мізки майбутніх поколінь основу, яка сформує його світогляд. На його плечах лежить не менше відповідальності, ніж на батьківських. Що вчитель може розповісти дітям, що сміються над ним через обноски, у яких він ходить?».

Тут не можна не погодитись з тим, що в кожній країні саме середній клас має бути тією опорою й рушійною силою в економіці, політиці, науці й культурі. Цей клас і є насправді дієвою елітою нації. Здорові сили суспільства мали б належати саме до середнього класу, бо це люди відповідальні, а тому й мислячі, дбаючі про засоби отримання інформації і опрацювання своєї життєвої позиції, здатні впливати на ситуацію в країні. Вони повинні були б бути достатньо заможними, щоб почувати себе впевнено й сміливо  пред'являти вимоги до влади, бо «країна без середнього класу – це держава, що обслуговує інтереси олігархів. В такій країні є лише два прошарки: багатії й слуги».

То ж як не крути, а необхідно викорінювати повальну бідність більшості українців, що процвітає на фоні хизування непристойним багатством з боку правлячого класу? Якщо піти шляхом подальших «фіскальних обмежень заради зниження дефіциту», то слід сім раз подумати щодо яких верств населення провадити цю фіскальну політику.

Без дієвих заходів щодо деолігархізації навряд чи можна й думати про зростання середнього класу – інтелектуального, думаючого й професіонального.

Василь Ткаченко, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАПН України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-