Шашіль проти генія

Зварганене недоброзичливцями антиукраїнського розливу вискочило, як Пилип з конопель, 10-го березня цього року на каналі «1+1». Ясно ж, не випадково, а зумисне – щоб пройтися брудним квачем по всенародному вшануванню великого поета в пам’ятні дні його народження й смерті. Випхалося по-злодійському о 23.40. Зрозуміло: нічна темінь якраз для нечистої сили. Денного світла зловороже боїться, а глупої ночі задурманює і заманює в гріх людські душі.     

Доле праведна, не перелічити мільйонів щирих сердець на білому світі, у всіх краях земної кулі, яких зворушують проникливі слова синівської любові того, котрий рано залишився сиротою, до рідної неньки:

Не називаю її раєм,
Тії хатиночки у гаї
Над чистим ставом край села.

Мене там мати повила
І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала
В свою дитину…

     Доброї пам’яті Микола Шудря й Олексій Дмитренко, разом з якими мені випало навчатися на  факультеті журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, свого часу ступали всіма стежками малолітнього кріпака в Кирилівці, Моринцях і довколишніх селах, вишукували по крихтах усе, збережене в народній пам’яті, про батьків і родину майбутнього поета. З’ясоване й осмислене, підкріплене церковними записами й знахідками в архівах, відображено у виданій 1998-го року під двома прізвищами книзі «Верховіть черещатого дуба».

   Вичерпний твір талановитих письменників, кожний з яких опісля був удостоєний за інші праці звання лауреата Шевченківської премії, переконливо й дохідливо для широкого кола читачів підтверджував проголошене Іваном Франком: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і видав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим».

     Тільки камінь у грудях не закипає кров’ю, дотикаючись до гіркої сповіді:

 В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло… Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи

 І помолитись не дають.
Там матір добрую мою
Ще молодую – у могилу
Нужда та праця положила.

 Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!..

     І як же цинічно це перевертається з ніг на голову в телестрічці, про яку мова. За порожнім столом, на якому немає й натяку на якийсь наїдок, перелякані діти  витріщаються на червонопикого чолов’ягу. Той у невтримному запамороченні глушить самогон, нічим не закушуючи. Б’є випорожненою чаркою об стіл у такій нестямі, що не тільки малеча, а й стіни здригаються. Таке ось зображення сім’ї без матері – голодних і холодних.

     З точнісінько такою ненавистю радянський кінематограф традиційно паплюжив  бандерівців, поліцаїв, усіляких негативних типів із прізвищами на «о» в кінці, а загалом – «українських буржуазних націоналістів». Не церемоняться й новоявлені тлумачі позавчорашнього, віджилого, несосвітенного. Було після розпаду так званого Радянського Союзу, що з-поза меж України виповзала отруйною змією підступно сплоджена чортзна-ким побрехенька. Мовляв, Шевченко з його обдарованістю та благородством і витонченою вдачею не міг народитися від мужика, убогого кріпака. Приплітали йому вітцем чи не самого Енгельгардта. Того, що при викупі з кріпацтва торгувався, як Шейлок з уяви Шекспіра. Знаменитий художник Карл Брюллов не стерпів і назвав здирника «свиньей в торжковских туфлях.

     Вигадку з чийогось дурного розуму мусив авторитетно спростовувати Олесь Гончар, а услід за ним – визнані шевченкознавці. Та ось нове підступне. У «Таємниці генія Шевченка» культуртрегери заповзялися брати вище. Притягують за вуха уже князя Костянтина з царського кодла. Хоч стій, хоч падай. Українське кіно волає про брак коштів. А задля чортзна-чого знімальна група знайшла в Ізраїлі емігрантку з колишнього Радянського Союзу, нібито видатного тепер графолога. Мабуть же, за чималу винагороду, бо чого б то заради нечуваного трястися над копійкою чи то пак над доларовою зеленню, майже провидиця якої тільки води не натовкла в ступі, марудячись над підправленим церковним свідченням про народження Тараса. І за її остаточним присудом таки «зійшлося» – слід пролягає до царських палат. Ковтайте, непросвіщенні. Не задумуйтеся над природним: а від кого ж брати Тараса Григоровича – Микита і Йосип, що схожі з ним? А сестри – Ярина й Катерина?

   Заглиблюватися в усю ту маячню – себе не поважати. Хіба що тицьнути вказівним пальцем, тут же відвернувшись, ще на таке ж незграбне, неоковирне, яке, їй-право – з хворобливого фантазування. Шевченко під регіт добірного товариства читає таки ж глибокого змісту поезію «Сон». Називаючи своє творіння комедією, не відав Великий Кобзар, що телеінтерпретатори доведуть її звучання в тісному гурті слухачів до фарсу.

      Вважаю, що не варто вказувати прізвища фальсифікаторів. Бо є такі, що їм аби засвітитися. Хоч і в безчесті. Об’єктивно вони – як шашіль, що точить древо нашого роду, який сущий на своїй рідній землі протягом неміряних тисячоліть буття під непогасним сонцем. Від правічного українського народу явлено людству стількох геніїв, що нікому й ніколи не вдасться применшити його духовну сутність і незаперечну велич. Праведне подолало і долатиме будь-які пригноблення і воскресатиме насупроти будь-яким згубним.

     В чаду царської тиранії, яка спричинювала кричущу соціальну нерівність, злостива заздрість процвітала буйним цвітом. Поза всяким сумнівом, обізнані з родоводом О. Пушкіна жахаються того, в буквальному значенні цих слів, злочинного дикунства, з яким  вивищувалися предки всесвітньо визнаного російського поета. Зі своїм талантом він за Табеллю про ранги був неймовірно пониженим – на третьому місці з кінця. Тож 1830 р. в поезії «Моя родословная» вихлюпнув невтримну образу. Про крайнє невдоволення дають уявлення навіть кілька рядків з написаного, чималенького за обсягом:

Не торговал мой дед блинами,
Не ваксил царских сапогов,
Не пел с придворными дьячками,
В князья не прыгал из хохлов…

Водились Пушкины с царями,
Из них был славен не один!

     Традиція зверхнього ставлення до поневолених «хохлов» - давня і досі не зжита. З їхніми досягненнями в будь-якій сфері ніяк не змиряється чужинська заздрість. І поки що немає на те ради.

    З ІУ ст. до н. е. відомий людству Зоїл з Амфіополя – злостивий, уїдливий грецький так званий кінік, ритор, оратор. Невідступно вгризався в «Іліаду» й «Одіссею» геніального наче ж сліпого співця. Не минав ані титли, ніже тії коми. Усе перемірював куцими мірками нібито здорового глузду і, відповідно, заперечував, спростовував. Шукав і не знаходив однодумців з-поміж філософів і правителів у доступних йому межах. Врешті, добрався до Єгипту. Фараон вислухав велемовного і вигнав у три шия. А невдовзі запідозреного в шахрайстві наказав стратити.

     Залишилися на майбутні тисячоліття лише наймення та прозвання: «бич Гомера», «собака красномовства», «риторичний пес». А оскільки Амфіопіль містився в Фракії, то ще й «фракійський раб». Та при всьому при тому його наслідувачів на земних обширах – хоч греблю гати. Не виняток і український духовний простір. Вистачає зоїлів, хулителів

     За встановленими на його честь пам’ятниками на всіх обжитих континентах нашої планети Шевченко поступається лише Будді. Це всупереч тому, що кремлівський правитель у ХХІ ст. н. е. заявляє: українського народу ніколи не було, нема й не може бути. А обожнювана комуністами інтернаціоналістка Роза Люксембург, роздмухуючи за московські срібняки пожежу всесвітньої революції, повчала темні маси: «український націоналізм – не більше, ніж просто примха, кривляння кількох десятків дрібнобуржуазних інтелігентиків, без жодної історичної традиції, бо Україна ніколи не була ні нацією, ні державою, не мала жодної національної культури, за винятком реакційно-романтичних віршів Шевченка». 

     В Індії, де не один мільйон чутливих до чужого горя бідняків, «Кобзар» видано двадцятьма двома наріччями. У збірці такої ж назви китайською мовою – шістдесят поезій. І тільки в одній країні, а саме – в Україні, книгарні осквернені відворотними антишевченківськими  виданнями з огидними обкладинками. На рідній Батьківщині затято дискредитується геніальний поет і художник стражденної долі. А ті, що наділені правом владу застосувати, чи то сліпі, чи байдужі. Або їх голови затуманені тим, що не може бути пророка там, де вони владарюють, та ще й прозірливішого, ніж вони.

Вадим Пепа.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства