Останні новини

4 грудня

Плями, що не виводяться

Тарас Колісник 08.03.2016 01:41 1092

У жовтні минулого року українська генпрокуратура отримала запит, написаний за російською решіткою Надією Савченко щодо звинувачення, висунутого двом підозрюваним. У зв’язку з цим всім пригадалося минулорічне зухвале вбивство, вчинене серед білого дня біля помешкання жертви у Києві. Саме у жовтні 2015 року минуло сто сімдесят літ з часу написання Тарасом Шевченком містерії «Великий льох» - про наслідки переяславської угоди сімнадцятого віку.  Що пов’язує ці три події?

Жовтень 1845 року, с. Суботів на Чигиринщині. Саме цього місяця у колишній літній резиденції та батьківщині українського гетьмана Богдана Хмельницького з дозволу російського царату проводилися археологічні розкопки могил резиденції. Як стверджують історики, ця робота проводилися з залученням поліцейських наглядачів. На те була причина – земляки гетьмана сприймали таке дійство як глумління над своїми святинями і могли чинити опір. А мотивом для самих розкопок стали фольклорні легенди та перекази про нібито заховані тут великі скарби, що збурювало уяву російських скарбошукачів. Саме 21 жовтня того року Тарас Шевченко, вражений розповідями суботовців,  написав містерію «Великий льох». У той же період поет працював в археографічній комісії з вивчення пам’яток української старовини на посаді художника. Одна з поезій містерії – «Стоїть в селі Суботові» - за всіляких обставин в різні роки і нині чимало цитується. Словами «Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало, москалики що заздріли, то все очухрали. Могили вже розривають та грошей шукають, льохи твої розкопують та тебе ж і лають, ще й за труди не находять…» - наче ілюструються не декларовані, а реальні українсько-російські взаємини практично впродовж всієї історії.

Минуло 170 літ по тому. 13 жовтня 2015 року з повідомлення народного депутата України Ігоря Луценка довідуємося про те, що його колега Надія Савченко власноруч написала запит до Генеральної прокуратури України щодо неупередженого розслідування вбивства журналіста О.Бузини та законності звинувачення, висунутого двом підозрюваним. Депутат опублікував зіскановний рукописний текст звернення колеги. Проте з самого тексту запиту не випливає мотиву цього жесту. Окремі ЗМІ трактували його як спробу стати на захист заарештованих підозрюваних по цій справі. Припустимо, що це так. Але з таким же успіхом можна думати, що Н. Савченко зацікавлена у неминучості справедливого покарання для затриманих. Чіткої мотивації жесту знайти не вдалося.

Відверто кажучи, до моменту появи цього повідомлення  не було жодного бажання щось висловлювати з приводу цього резонансного вбивства. Та коли двоє незаплямованих шанованих обранців-борців, у такий спосіб (неважливо, що насправді відстоюючи), як на мій погляд,  плямують себе цією «темою», вельми закортіло поділитися своїми міркуваннями…

Свого часу - під час навчання у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка -   мені довелося двічі працювати у закладах Державного музею Тараса Шевченка у Києві на посаді молодшого наукового співробітника, про що маю записи у своїй трудовій книжці. То був звичайнісінький студентський спосіб підзаробити, до чого вдавався багато хто. Але виконувати службові обов’язки належало по-справжньому. Працювати довелося спершу в літературно-меморіальному музеї, що на провулку Шевченка поблизу тодішньої площі Жовтневої Революції, а нині Майдану Незалежності, так і в центральному музеї, що на бульварі Шевченка. Окрім проведення численних екскурсій, доводилися вивчати сторінки біографії Кобзаря, спогади про нього сучасників, зустрічатися і спілкуватися з багатьма шевченкознавцями… Окремі дні та місяці життя тоді зналося буквально по годинах. Життя насичене, натхнене, драматичне, нужденне і тружденне, через що було надзвичайно цікаво знайомитися з ним. Зазначу також, що тоді радянська влада робила надзвичайно багато як з метою як популяризації, так і ідологізації цієї геніальної постаті. Варто віддати цьому належне. То вже інше питання – як насправді використовувалася творча спадщина Кобзаря з пропагандистською метою.   

А в 90-роках минулого віку, після отримання в Україною незалежності, у нас з’являється книга «Вурдалак Тарас Шевченко» якогось, нікому тоді невідомого автора. Книга мала резонанс, обсяг її – всього понад сто п’ятдесят сторінок. Автор здобуває ім’я, неодноразово перевидає її тут і за кордоном, заробляючи на цьому чимало грошей. Читаючи відгуки різних людей у пресі,  брати в руки ту книгу не хотілося. Лише років з десять згодом знічев’я все ж прочитав її. Переказувати почуття, котрі викликали  її сторінки, не вважаю чоловічою справою. Сприймати все було гидко. Щодо численних випадків, які той автор наводить з бажання представити поведінку і все життя Шевченка як негідні, мені відомо, що саме у ті дні ще робив той великий чоловік – що писав, малював, з ким зустрічався, про що думав і т.д. Які обставини були для нього обтяжливими, гіркими, несправедливими. Зазначу також, що викладене у цьому пасквілі, - це геть мізерна і до того ж відома частина фактів, якими володіють шевченкознавці. Саме тих неоднозначних для сприйняття фактів, котрі можна по-різному трактувати, виправдовувати чи навіть осуджувати. Але дібравши їх з певною метою тим автором було вчинено спробу очорнити генія. Якщо вже на те пішло, то у тому пасквілі навіть не було того, про що можна образно сказати - «слона, котрого не вгледів» автор.

Скажімо, у квітні 1838 р. царська сім’я Миколи першого взяла найпосильнішу участь у викупі Шевченка з кріпацтва. Саме за проханням поета Василя Андрійовича Жуковського царицею і було організовано придворну лотерею, на якій розігрувався портрет Жуковського роботи Карла Брюллова (з радянських часів оригінал того портрету незмінно демонструється у Київському Державному музеї Т.Шевченка).  Кошти, вилучені з цієї лотереї, склали левову частку суми, необхідної для викупу талановитого, але ще нічим не видатного молодого українця-кріпака (перший його «Кобзар» з десятьма творами з’явився у 1840 р.). Сам Шевченко про все те знав. При бажанні можна було б йому дорікнути за «справжнісіньку» образу, невдячність, а то й підлість – за комедію «Сон», де так дошкульно описано царя і ту саму царицю, котра, до речі, хворіла на сухоти кісток. («диво-цариця, мов та чапля меж птахами, скаче, бадьориться», «мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та на лихо сердешнеє, хита головою»).  Що й дивуватися тій карі, яку вчинив Микола, заславши поета солдатом на десять років з власноруч написаною на указі забороною писати й малювати?! Все ж начебто справедливо. А кара могла б бути й гіршою – з кримінальним форматом і тюремним ув’язненням на довгі роки. Очевидно, якось «врятувало» ситуацію те, що до царя дійшов лиш рукопис «Сну», а не публічно опублікований текст сатири. І вже геть справедливими можна було б розцінити і слова сина Миколи - Олександра третього. Коли в черговий раз щодо звільнення Шевченка до нього звернулися авторитетні в державі люди, він зауважив: «Он же оскорбил мою мать». Проте врешті-решт дав дозвіл на звільнення поета.

Все так можна було б викласти, якщо не мати елементарної освіченості, за якою належить розрізняти життєві реалії і художній твір з художніми образами. Так, твір той спрямований проти царя та його системи, але ж це не опубліковані адресовані комусь реально образи. Художній твір у такому розрізі не може бути документом. Тому на жодне виправдання кара московського царя не заслуговує. Кара - як реальна дія - застосована щодо реальної людини. Це ж не те, що заборонити опублікувати твір або оштрафувати автора після публікації тощо. Замість того, щоб сказати про таке, уважний «біограф» наводить низку окремих фактів, щоб спростувати міф про, скажімо, нестерпний солдатський побут Шевченка у роки заслання, в якому той опинився за карою царя. У такий спосіб можна будь-яку людину і будь що спаплюжити. Власне, цим той автор і займався все своє життя, написавши згодом такі ж пасквілі і про Мазепу, і про Наполеона. І все це з таким же фактажним дріб’язком, що просто смішно. Але при цьому носив себе як справжній історик-дослідник, публіцист…

На купі сторінок наводяться факти, як Шевченко випивав. Та випивав, випивав! Всім це відомо. Як випивав ще багато хто з літераторів, митців. Проте автор чомусь не повідомляє, що призвичаїв молодого українця до спиртного саме росіянин Карл Брюлов на своїх заняттях. До знаменитого художника щодня навідувалися різні вельможні гості, приносили з собою всілякі напої, тож господар щоразу гукав до столу улюбленого учня…   А ще Шевченко кохав жінок і був справді вродливим. Через те у молоді роки траплялися у нього сварки з Іваном Сошенком - людиною, котра вчинила дещо особливе для життя земляка-кріпака. Познайомившись з Шевченком в одну з білих петербурзьких ночей у Літньому саду, саме Сошенко увів його в коло того ж таки Брюлова, що увінчалося викупом з кріпацтва. А згодом ділився з Тарасом своїм помешканням.  Нема у книзі й такого факту. Та чи молодому Шевченкові могло тоді бути на думці, як нині його оцінить хтось з нас?  А, скажімо, інший геній - Ф.Достоєвський був таким затятим картярем, що, бувало, не раз залишав свою сім’ю з малими дітьми без жодної копієчки, програвши все… Більшість з таких людей не жили з усвідомленням того, що вони великі, видатні, слава нації і що їм належить бути в усьому ідеальними. Вони були собі просто людьми, мали таке ж право на приватне життя і ніщо людське не було їм чуже.  Про всілякі дивацтва, непривабливі прояви, звички і конфлікти видатних людей можна видати цілу серію книг. Даремно від автора того пасквілю вимагати об’єктивності, - щоб він водночас визнав, а що за життя здійснили очорнені ним люди, що створили, ким стали для своєї нації…

Написання тієї брудноти автору було замало. Впродовж і першого Майдану, і другого гасав носій своєї лисини  по всіх російських телешоу з якимсь патологічно захланним очорнюванням всього українського, з тим своїм хворобливим вереском і бризканням слюни. Спаплюжити рідну країну, її геніїв минулого та сучасників, її досягнення - то було однозначно самоціллю тієї особи, її самореалізацією. Здається, всім цим небіжчик сам кликав свою смерть, сам замовляв її у Бога і в людей. Що ж тепер шукати замовників вбивства, витрачати купу людських ресурсів і грошей?! Одне з двох – або він сам замовник, або я, автор цих рядків, і разом зі мною увесь наш нарід.

Даремно оглядатися на чиєсь імовірне зауваження про те, що, мовляв, про мертвих мовиться або добре, або ніяк. А то чому?! Латиняни мали дещо інше на увазі придумавши вираз «De mortuis aut bene aut nihil». Навряд чи його доцільно застосовувати, коли мова йде про діяння і людські прояви померлих публічних осіб. Інакше людство мало б мовчати про злодійства, скажімо, Нерона, Івана Грозного, Гітлера, Сталіна та інших і згадувати лише що доброго ними вчинено  Ну а як сам автор «Вурдалака» повівся з пам’яттю про мертвих?

Пригадуються слова українського поета, гідного чоловіка Бориса Олійника, сказані у поемі, присвяченій матері: «Ні, мати, смерть не списує вини. За все на світі є своя відплата й дяка. Учімось чесно і біля труни собаку називать по імені – собака!».

Гадаю, що це саме той випадок, коли моральна оцінка особи та її вчинків має стати вище правової. До речі. така теза існує у філософії права. І, якщо так зухвало – в білий день, біля багатолюдного помешкання, чотирма кулями – ту особу знищено, то в правових діях (пошуку вбивць, судових розглядах та у вироці), належить відштовхуватися спершу від цієї оцінки. А яким «правом» на очорнювання послуговувався той автор – хто у правовій системі нам відповість? Хто в нашій державі розглянув ті пасквілі в правовому аспекті з вимогою притягнення його до відповідальності? А ніхто! Все «списали» на свободу слова та думки. Тобто, автору було можна видавати щось аморальне, робити на цьому свій бізнес, і в цьому не вбачалося злочину. А коли його пристрелили – то вже явний кримінал. Ага!

З іншого боку, як не крути, але ті видання залишаться плямою на обличчі всього нашого суспільства. Адже ж купували, читали ті пасквілі, всерйоз дискутували...  Допускаю, що з приводу одного з цих міркувань хтось та запитає: почекайте, то що ж, не розслідувати, не розшукувати вбивць, не судити їх? У такому випадку хочеться повернутися  спиною до цього питання, сплюнути і мовчки піти геть від місця, де воно прозвучало.

Правоохоронцям, зрозуміло, належить виконувати свій обов’язок. Як казав герой одного радянського фільму, золотом займаються в банку, а в міліції займаються лайном. Але навіщо славним Луценку і Савченко з-поміж усього, справді нині важливого для співвітчизників, перейматися цією гидкою темою, не знаю. Адже є плями, котрі не виводяться…
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-