Останні новини

30 травня


Шевченко вовіки насущний

Іван Дзюба 09.03.2016 00:01 839

З усіх кінців України рік за роком ідуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність і відданість. Видатні люди XIX і XX століть уважають важливим для себе побувати на Тарасовій горі і схвильовано роз­повідать про свою подорож.

У нарисі «На Чайке» І.Бунін, майбутній лау­реат Нобелівської премії, писав: «...Я бывал на могилах великих людей, но ни одна из них не произвела на меня такого трогательного впечатения, как могила украинского «кобзаря». Таких відгуків багато й багато! До книги прочан вписують слова хвали й любові українці, росіяни, білоруси, поляки, євреї, німці, чехи, англійці, французи, грузини, вірмени, латиші й сини ба­гатьох інших народів. Типовий, наприклад, запис, який зробили 1904 року петербурзькі студентки, — він характеризує ставлення до Шевченка прогре­сивної і революційної громадськості Росії: «С далекого севера мы пришли на твою могилу, незабвенный поэт. На берегу родной твоей реки, у твоего креста мы читали твои думы, близкие и родные нашему сердцу. Привет те­бе, великий певец Украины, борец за родину и правду. Благослови и нас на это дело».

...Бувши плоттю від плоті і кров'ю від крові свого багатостраждального народу, безмежно люблячи його і належачи йому всією своєю істотою, він не приймав у ньому те, що було виховане століттями соціального понево­лення і національного розтління. Взявши від народу краще і життєдайне, він відринув гірше, ветхе. Та він не лише взяв від народу — він йому сторицею віддячився. Він ствердив самодостатність українського світу — як антитезу малоросійськості й провінціалізму. Він присвятився розвиткові гуманістич­них і демократичних понять у суспільстві. Велика його заслуга перед укра­їнським народом у тому, що він уперто вщеплював у його свідомість ідеї демократизму, народного самоврядування (з історичної традиції народу ж і виведені, але збагачені й поглиблені світовою думкою), соціальної та національної справедливості, правди і свободи (поняття правди і волі, що про­ймають усю його поезію, в специфічно шевченківському розумінні дуже ши­рокі, дуже конкретні і дуже людяні). Велика заслуга його і в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлен­ня українського народу та виховання національної гідності, він спрямову­вав їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємопізнання та взаємоповаги, рівноправного спілкування народів.

Та Шевченко належить не лише Україні — всьому людству, хоч кожне його слово — про Україну.

Тут відбувається нечасте в історії літератури, — але підвладне генієві, — щасливе перетворення; поезія, породжена злобою дня, живе вічно; поезія, зміст, характер, призначення якої безпосередньо національні, набуває за­гальнолюдського значення, виростає до світових масштабів, стає «родовим» явищем людського духу.

Загальнолюдське значення поезії Шевченка не тільки в тому, що він, як і кожен геній, збагатив духовний потенціал людства, світ його ідей та по­чувань, зробивши набутком, доступним для всіх народів, те, що пережив, передумав, скристалізував у слово народ український і чого він досягнув у царстві думки і духу.

Загальнолюдське значення Шевченкової поезії і в то­му, що вона самому українському народові дала розуміння його долі, його потреб та його завдань перед лицем майбутнього — з погляду загальнолюд­ської історії та боротьби, загальнолюдських завоювань розуму й духу, сві­тового прогресу; з висоти найпередовіших ідеалів та уявлень свого часу.

І є ще один аспект цієї проблеми, де мова повинна йти про взаємопро­никнення вселюдського, народного і суб'єктивного, про народність та інди­відуальність великого поета. В поезії Шевченка відбилася вся глибина і са­мобутність його особистості. Те, що він пережив і передумав, вищою мірою виявляє сутність людини взагалі і водночас позначене печаттю могутньої і неповторної індивідуальності, засвідчуючи невичерпну багатоманітність людського духу. (Рабіндранат Тагор: «Ми повинні в усьому світі знайти без-кінчений зміст, який полягає в тому, що ми люди»).

Поезія Шевченка гли­боко психологічна і психологічна неповторно й специфічно: багато його віршів — це не просто розвиток якоїсь думки, образу, настрою, як звичайно буває в ліриці, — це цілісний психологічний комплекс, закінчена психоло­гічна картина, психологічна повість, де втілено не частку людини, не якусь її рису, не якийсь момент її життя, — а всю людину, все її життя (чудовий зразок такої психологічної «повісті» — вірш «А. О. Козачковському»). А про вірш «Мені однаково, чи буду...» почесний академік Петербурзької Акаде­мії наук Д. Овсянико-Куликовський говорив, що в ньому «така сила ліриз­му, рівного якому важко знайти або навіть неможливо». Під ним, казав ака­демік, могли б підписатися Пушкін, Гете, Шиллер, Гейне...

Протягом небагатьох років творчості Шевченка пройшов великий і склад­ний шлях розвитку. Його поезія багатогранна і часом навіть суперечлива, та це неминучі суперечності інтелектуальних і духовних шукань, невтоленної думки. Водночас Шевченко дивовижно цілісний і послідовний, основу його єства складають ті сокровенні думи, які проходять крізь усю його творчість поета, прозаїка, художника.

Найпомилковішим було б уявляти Шевченка статичним і однозначним. Не менше спрощення — малювати його еволюцію як перманентну відмову від одного в ім'я другого. Звичайно ж, між «Причинною» і «Неофітами», між ранніми баладами і пізніми біблійними «подражаніями» — величезна від­стань, довгий і тернистий шлях, пройдений у муках, думах і трудах. Але цим шляхом Шевченко не відходив від себе, а йшов до себе. І не випадкове його звертання до власної Долі:

.. .ми просто йшли; У нас нема
Зерна неправди за собою.

Шевченко, як і кожен геній, весь — нескінченне і безперервне сплетіння самозаперечень і самостверджень, але його заперечення ніколи не було простою відмовою від колишнього, а ствердження — простою заміною йо­го новим. Це був складний процес поглиблення, збагачення, перетворення попередніх понять та їхнього активного входження в наступні, перевірка ко­лишніх уявлень та ідеалів новими, вигрунтованими на більшому знанні, їх­нє боріння та взаємозапліднення — тяжка, органічна і незупинна робота ви­вищення духу.

Справді: хіба могутня сила і обпалююча пристрасність його біблійних псалмів та «подражаній» (на жаль, невідомих ширшому колу його сучасни­ків) не є нова, вища якість колишнього Шевченкового бунтарського роман­тизму? І хіба не те гостре відчуття своєї невлаштованості, самоти, «недолі» на чужині і не те жадання зустрічі з батьківщиною, з матір'ю-Україною, які надихали його ранню поезію, — по-новому, по-інакшому і з особливою силою та зворушливістю залунали в його передсмертній ліриці: в тихій печалі, у не­веселих думах людини, яка прожила гірке життя на чужині, що стала йому другою батьківщиною, дала йому і друзів, і ворогів, та не дала щастя; люди­ни, яка позбулася ілюзій про Україну, але чує там свою домівку і туди поривається серцем, потребуючи і шукаючи душевного заспокоєння та останньої розради серед свого народу?

А драматична історія України, її героїчне і сумне минуле? Адже воно за­вжди надихало поета і було одним із живодайних джерел його натхнення. І якщо спочатку його зір вабили уславлені в легендах козацькі ватажки та гетьмани, а потім він «звузив» коло своїх захоплень до ранньої, героїчної до­би козацтва, а в декому з пізніших діячів справедливо побачив «рабів, подножків, грязь Москви, варшавське сміття», підмагачів в уярмленні Вітчиз­ни, — то це не означає, що минуле України в усьому його багатстві стало менше його цікавити, менше вже давало сил, віри, підпори у боротьбі за май­бутнє свого народу. Швидше навпаки. Але тепер переважають не жалі за ми­нулим і скорбота про втрати, а його драматична переоцінка. Поет бере з ми­нулого уроки, співвідносить із сучасним і майбутнім, робить елементом історичної перспективи. Шевченкова любов до України — це любов сина до матері. В ній відданість і відповідальність, неможливість зректися, абсолют самоототожнення:

Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю...

Як це не схоже на патріотизм самовдоволення і хвастощів або на патети­ку співців імперій! Ось, наприклад, що каже про імперську гординю одно­го з них, Редьярда Кіплінга, його співвітчизник Гільберт Честертон: «Він захоплюється Англією, але не любить її, захоплюємося ми за щось, люби­мо — просто так. Він захоплюється Англією за те, що вона сильна, а не за те, що вона — Англія. Я не ображаю його, він, до честі своєї, сам у цьому зізна­вся із звичайною, живописною простодушністю. В дуже цікавих віршах він пише: «Була б Англія слабкою» (а не сильною і практичною, як йому здаєть­ся)... «Я кинув би її» .

Шевченко ж — навпаки; напевне, він любив би Укра­їну вільну і сильну (про яку мріяв), але не так, не до всезабуття і богопрокляття...

Шевченкова поезія давно стала найважливішим і нетлінним складником духовного єства українського народу. Колись Генріх Гейне говорив про Бі­блію як «переносну вітчизну» євреїв — з нею вони, гнані, мандрували сві­том. Такою «переносною вітчизною» для українців, куди б їх не закинула до­ля, був «Кобзар» Шевченка. І навіть у себе вдома, на «нашій, не своїй землі», він давав почуття вітчизни. Шевченко — це не тільки те, що вивчають, а й те, чим живуть. У чому черпають сили і надії. У глибини майбутнього слав Шев­ченко свої непохитні заповіти синам рідної землі. Він говорив до мертвих духом, які ще мали пробудитися, і до живих, і до ще не народжених, і в Укра­їні, і в світах, — у кого ще є таке звертання до всього народу як до вічної категорії і таке грандіозне розуміння народу як сукупності поколінь, і духу, і діянь — поза обмеженнями в часі та просторі?! І серед його заповітів пер­ший і останній:

...Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.

Іван Дзюба, академік НАН України

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-