Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Прозріваймо, трипільці!

Прозріваймо, трипільці!

Укрінформ
За місцем народження ми з Василем Захарченком земляки – полтавчани. Останніх десятиліть – черкасці. Ровесники. З’явилися обоє на білий світ у січні. Він старший на вісім днів. Селюки з правічних рільників, хліборобів. Зі студентських років на власній шкурі звідали дошкульність заявленого нашим однокурсником Б.Олійником: «Я тим уже боржник, що українець зроду».

     На мене рано накинули оком ті, що стежили. На переломі 1956-1957 рр. виставили з Київського державного університету з вовчим білетом. Не одного замели тоді з четвертого курсу факультету журналістики, а в чималій компанії. А ще й істориків, юристів, філологів, навіть здобувачів технічних професій. З одним з останніх – радіофізиком Анатолієм Соломко – ми щиро подружилися на всі прийдешні літа. На горе, він рано пішов із життя. Далося взнаки те, що поневірялися пліч-о-пліч з ним у «тюрмі оренбурзькій», як написав російський поет М. Некрасов про заслання Т.Шевченка. Масово вигнаних із вузів студентів за таємним наказом міністра оборони Жукова було запроторено на полігон у Тоцькому, туди, де лізли межи очі руйнівні наслідки вибуху атомної бомби, випробуваної на відкритій місцевості під час масштабних військових навчань.

     Тоді розбурхана викриттям «культу особи Сталіна» жадібна до знань молодь прокинулася після тоталітарного сну, підняла голови. А влада не дрімала. Закостенілі в комуністичній ідеології підстаркуваті кремлівські верховоди негайно придушили неугодних, щоб зірок з неба не діставали.

     Хай там що, після карколомних поворотів удалося здобути обрану в юності професію. Пам’ятаю 1972 рік. На руках у дружини народжений 1971 р. син, а мене надовго позбавляють роботи, витуривши з редакції «Літературної України», відданої на поталу біологічним українофобам – головному редактору і його заступнику. Дотепер не змінюю гіркого висновку про те, що в колоніальному чаду найбільші таланти не мали змоги розкритися сповна. Жодний, окрім тих, що загриміли за колючі дроти ГУЛАГу, не постав перед світом з відкритим забралом. Натомість кар’єристи в гонитві за вищими посадами, нагородами, відзнаками громили, на чім світ стоїть, «українських буржуазних націоналістів», паплюжили «бандерівців»…

     А що ж совісний син гречкосіїв? Вороги української національної свідомості, саме ті, що нині забезпечені недосяжними для простолюду пенсіями, розписалися у «Вироку в справі Василя Стуса  (1972 рік)»: «У період після 1966 року придбав і зберігав до січня 1972 р. т. зв. «новелю» В. Захарченка «Дзвінок». Цей документ антирадянського спрямування порочить радянську дійсність, органи управління і державні установи, спосіб життя радянських людей».

     За помахом невидимих диригентів Президія СПУ відібрала в талановитого прозаїка письменницький квиток, вручений ще 1962 р. Мовби вітаючи, хоч і на два тижні пізніше, дарунком до дня народження, Черкаський обласний суд 31-го січня 1973 р. впаяв наївної, майже дитинної вдачі Василеві 5 років суворого режиму. Після етапу, не легшого, ніж мандри молодого Т. Шевченка до міста Вільно, розгрузлою дорогою в дірявих недоносках на задубілих ногах, пронумерований зек зустрівся віч-на-віч з тими, котрих не один із «майстрів пера»,  ніколи не бачивши, топив у багнюці. При полярних сяєвах темніло в очах. Щеміло серце. Згодом підніметься рука, щоб перелити в слова пекучий біль:

     «Що творилося в душі двадцятирічного юнака, якому оголошували вирок – 25 років совєтської каторги на вічно мерзлотній Півночі Росії. Це на п’ять років більше за прожитий досі молодий його вік!..         

     У 1973 році я застав багатьох із тих юнаків у пермських таборах, де вони, змучені, лисі, беззубі сорокап’ятирічні (на вигляд – 60-річні діди) добували цей нелюдський совєтський термін і звільнялися, їхали в Україну, все таку ж концтаборовану московською деспотією, самотні, вирвані із життя, без будь-якої перспективи на десяток-півтора років, які їм лишилося провести на цьому божевільному світі у хворобах, муках, здобутих у заполярних російських катівнях.

     Що з нами робила Росія, та, на яку наш масовий малорос і досі молиться, і досі добровільно колінкує під її кирзовий чобіт».

     На превелике наше горе, ідеться не про вчорашню, яка вже віджила, Росію, а й про теперішню, таку ж, на лихо, загребущу, як і понад триста попередніх років Росію суркових, гризлових, тютіних-матвієнко (свого часу Ленін давав указівку Антонову-Овсієнко приховати першу частину свого прізвища), михалкових, табакових, проханових, кисельових і причаєних в Україні колєснікових, ківалових і т.д. і т.п.   

     А ще то не лише сатанинський викидень - ГУЛАГ. А ціла індустрія. Дармова галузь комуністичної економіки. Щоденна й багаторічна пожива на крові українського квіту для не одного мільйона ненажерливих звірів у людській подобі. За яким же сатанинським промислом жорстоке й огидне, а для віруючих чи ж не богопротивне нависає градовою хмарою над багатостраждальною Україною? Яка ж нечиста сила прирікає нашу рідну Батьківщину на жахіття, страшніші від кари єгипетської?

     Як у період ленінсько-сталінських інтернаціональних зазіхань, так і тепер у жорстокій юдолі земній вистачає зажерливих і пустобрехів, жадібних до легкої наживи. Вони не тільки заплющували очі на нелюдські страждання мільйонів і мільйонів, а й трубили в ієрихонські труби про ощасливлення людства комуністичною ідеологією і розбудову в країні соціалізму споконвіків омріяного раю. А чого б і не схвалювати, захлинаючись, як рабською експлуатацією придавлених мас на одній шостій планети сповна забезпечувалися або досита підгодовувалися десятки компартій на всіх континентах земної кулі. Так само й нині від дармових газових мільярдів де тільки в Євразії і на інших материках не запливають жиром очі в ненаситних споживачів модернових благ цивілізації. Заради власного благополуччя вони хитромудро виправдають будь-яке зло, будь-яку агресію, навіть таку згубну, що загрожує світовою війною. 

      Наведена на початку гірка фраза озвучується ще й так: «Я – Всесвіту боржник, бо українець зроду». Вище від легендарного Олімпу здіймається нині Організація Об’єднаних Націй. Доле невидима, як же голосно проголошуються священні права людини й священні права народів! І що з того? «А вже років триста, як козак в неволі» – квилить-проквиляє народна пісня. На горе, за точним рахунком не триста, а 362. Кремлівська імперська напасть усе ще душить волю українського народу судилищами беріївського замісу. Надію Савченко, Олега Сенцова та скількох ще підло захоплених, з мішками на головах переправлених у Росію, мордують упирі від безпардонної юриспруденції так само, як і Василя Стуса. Ні на йоту різниці. Всесвітнє прокляття неодмінно накриє катів. Та що їм до того! Нікчемних холуїв не лякає вічна неслава. Їм аби нажиратися, поки є чим.

     Нічого собі завихрилася всепланетарна історія на зорі ХХІ ст. н.е. – з хіба ж якого тотального винищення слов’ян на Балканах, із безпросвітних знущань над ними ж у Косово. Нашвидкуруч зварганена міжнародна коаліція проріджувала слов’ян на теренах їхнього одвічного проживання, як посіви цукрових буряків на плантаціях у полях, бо ж густо сходять. А вторгнення кремлівської армії в Крим, Луганську й Донецьку області України, в краї, збережені українськими насамперед завдяки винятковій доблесті й хоробрості запорозького козацтва? Громадяни української свідомості жорстоко переслідуються, зганяються з обжитих міст. Об’єктивно апологети так званого «русского мира» заповзялися прикінчувати як російську, так і українську частину нинішніх менше ніж восьми відсотків білої раси на земній кулі. Московські сповідники сатанинської  пропаганди виставляють перед очі світу на телеканалах, які є не чимось іншим, як смердючими стічними канавами, характерні парсуни з роззявленими ротами: «Привет, Улан-Уде!» «Привет, Ингушетия!»… Ким же заселяються території, зачищені не те, що від українських переконань, а навіть і від прихильності до України? Насаджується «русский мир», який волає на все горло:

                                           Мильоны – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы.
                                           Попробуйте, сразитесь с нами!
                                           Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы,
                                           С раскосыми и жадными очами!   

     З якого ж неба сподіватися на всесвітню праведність? Невже людству не судилося вирватися з вериг тваринної люті, ненависті, зловорожості, масових убивств собі подібних? Скільки благородних життів страчено Каїном. Це ж тих, які запалювали для горьованих землян вогні прозріння. Невже усі незліченні вияви подвижництва марні? Мрія вселенського миру й злагоди як була, так і залишатиметься недосяжною навіть тоді, коли ітиметься про заселення доступних планет космічної далини? Тільки з горла слабшого вириватиме сильніший добробут для себе – іншого не дано?..

     Запитання зриваються з вуст швидше, ніж відповіді. Поки сонця-світу, прозріваймо в жорстокій юдолі земній. Минулого року мені пощастило побачити надрукованими дві книжки під власним прізвищем – «Перед очима істини» та «Золото Дажбожих внуків». Надіслав Василю Захарченку. І тут же одержав від нього видане в Черкасах того ж року, який тільки-но минув, «Уперте щодення». Справжній фоліант. Томище на п’ятдесят два з лишком умовно-друкованих аркушів. 834 сторінки. Гідний подиву здобуток одержимого, залюбленого в слово митця. Видавець, спасибі йому, – Ю. Чабаненко. Тираж 100 примірників. А на вагу – золоті розсипи світлих, мудрих, доленосних міркувань, розмислів, замальовок, доторків до болючих точок дійсності, відгуків на події з кінця листопада 2008-го року й до середини червня 2015-го.

     В армії мені також кортіло робити повсякденні записи. Але ж відбував не таку службу, як звичайно, а, по суті, репресивну. Пильнували, кому слід, так само, як і в тюрмах. Об’єктом же були грамотії. Перевірки речей не припинялися. Вилучали написане без розбору. Остогидло. Або не вистачило наполегливості чи то впертості. Махнув рукою. Лише в листах до друзів пробував сповідуватися, одначе з оглядкою, обережно. Опісля не раз спадало на думку, як би прислужилося написане колись по живих слідах. Та що вдієш – загуло.

     Без пози схиляю голову перед Василем. «Щоденник» – як дзеркало життя. А ще – справжній літопис. Визначне з минулого – як на долоні. Головне ж, скарби душі на видноті. Оцінка пережитого, пояснення примітного – дорогого варті. За моїм відчуттям, огром повіданого не менш значущий, ніж «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Критикам, літературознавцям донести б основне - кричуще, зворушливе, небуденне, піднесене, проникливе, обнадійливе, життєствердне до якомога ширшого кола читачів. Та привернути б увагу власть імущих до державотворчих міркувань письменника нелегкої долі й неабиякого життєвого досвіду. А ще «Щоденник» збагачують хай і скупі, але які ж вражаючі, промовисті оповідки про людські долі, особливо ж подвижницькі, жертовні, а понад те – зламані, передчасно обірвані, скалічені, придушені…   

     Вважаю, що зобов’язаний навести напутнє слово мені на титульній сторінці одержаного від Василя видання:

     «Дорогий Вадиме – Трипільцю! Сердечно дякую Тобі за посвячення мене в Українське Трипілля. Тільки Ти можеш зрозуміти мене, яким я став щасливобагатим, постарілим на тисячі, а то й на десятки тисяч років трипіленим українцем! Спасибі за книжки. Здоров’я тобі, дорогий.

     О, не віддамо жодної титли з нашої історії!

     З повагою також трипілець»… І підпис.        

     Про таких, як Василь, у народі мовиться: «Божий чоловік». За тим, що розкривається в «Щоденнику», він у моїй уяві – Вічний українець. Або скористаюся неологізмом з його свідомості – святоукраїнець. Особистостями такої совісності та ще й таланту не часто радує небесне провидіння. Якби ж то сучасній українській науці було притаманне таке відчуття спорідненості з правічною долею свого народу. Та якби ж можна було вказати на мільйони й мільйони співвітчизників твердих переконань, відданих розбудові незалежної, самоврядної  Української Держави. Поза всяким сумнівом, за високої одностайності, згуртованості свідомих громадян незрівнянно кращою була б доля народу, змученого неперервними терзаннями зусібіч.  

     Останніми роками ближче стикаємося з ідеологією ізраїльтян. Придивляймося й прислухаймося до того, що вони ведуть свій рід від «сотворіння світу». Прозріваймо, як закликав Т. Шевченко. Будьмо певні, що від з’яви людини там, де дотепер етнічні українські землі, розвивалися невпинно і незнищенно роди, племена, з яких постав український народ. А з ними і з ним невіддільно і невідривно рідна мова. Вона дається етносу раз і назавжди, як і всьому живому в природі, яка – фауна. Мова не замінюється, як шкіра зміїв щовесни, а тільки розвивається і збагачується. Або знищується супостатами.

     Українська мова – одна з найбагатших у світі. Орієнтир для фахівців – Словник на триста тисяч позицій. Але і в цю цифру не убгати розсипи діалектизмів, говірок. Згадаймо хоча б одне – яке ж море назв рослин, особливо ж цілющих трав, в українській мові! Й скільки таких, що їх у жодному словнику не побачити, а можна лише почути з народних уст. А то ж – знаки незглибимого минулого народу. Мова – більший історик, ніж сам Геродот. У ній – відображення буття етносу від «сотворіння світу» й до сучасності.

     Порівняймо українську долю з іншими в світі, найбільш самодостатніми. Хіба ж не видно, що сироті Україні випадав жереб підпадати під впливи чужих розумів, а не жити своїм власним. Предковічну пам’ять витолочено, спустошено. На зорі ХХІ ст. нової ери заясніла можливість воскресити основне, доленосне із загнаного в непам’ять супостатами різних мастей. Маємо відродити хоча б пунктирно визначальне з пережитого за неміряні тисячоліття, з перебутого Дажбожими внуками від «сотворіння світу» - так само, як і синами Ізраїлевими за повіданим у Біблії. А щодо українського роду – в незглибимій пам’яті мови та загалом народної творчості – уснопоетичної і рукотворної – в усіх її виявах з незвіданої давнини й до сучасності.

     Якщо піти за словом Івана Франка, то не пора, не пора сумніватися, що унікальна Мезинська археологічна культура на березі огорнутої легендами швидкоплинної річки Десни – то рукотворне диво не когось іншого, а саме прапращурів українського народу. А вік того зачину – понад двадцять тисяч років. Услід за цим ближче майбутнє неодмінно підтверджуватиме, що Трипільська культура, а правдивіше – Трипільська цивілізація є не чим іншим, як золотими, як і в давніх греків, у еллінів, віками українського роду-народу.

     Подивуймося: як же близько до серця узяв прозірливе письменник Василь Захарченко, чия невтомна праця відзначена Шевченківською премією. За мисленням видатного прозаїка ясно видно, що його генна пам’ять незглибима. Його свідомість укорінена в неміряні тисячоліття буття рідного народу на одвічно своїй рідній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Дідизна й материзна невпинно успадковувалася й успадковується від попередніх поколінь наступними.

     Відчуття Трипільської культури як материзни приховане глибоко в генній пам’яті одвічних господарів благодатної землі, які на світанку цивілізації заявили про себе як рільники, хлібороби, гречкосії. Під сонячними променями волі сокровенне поривається до людського розуму, як проліски з-під снігу.

     Звернімося до поезії вчительки української мови й літератури, відмінника освіти України Лідії Ярохно. Її творчість  невіддільна від щедрої на красу й добро Хмельниччини. Відзначилася як голова Стаорокостянтинівського міського об’єднання товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка. Не лише залюблена в рідне материнське слово, а й обдарована від природи глибокою генною пам’яттю. В одному з її віршів замість заголовка стоїть епіграф: «На нашій – не своїй землі… Т. Шевченко». І сповідь та й поклик від зболеного серця:

                                         Я в екзилі, панове, в екзилі,
                                        Та дарма, що я тут автохтон,
                                        Що живу в цім краю ще з Трипілля,
                                        Я в запіллі тепер, я ніхто.

     Це як стогін душі, гнобленої не те, що віками, а тисячоліттями після золотих віків Трипільської цивілізації. Воістину, прозріваймо! Насамперед, це звернення до мислячих, до вчених та друкованих. Берімо до серця заповіт нашого правдивого Пророка:

                                         …та й спитайте
                                        Тоді себе: що ми?..
                                        Чиї сини? яких батьків?
                                        Ким? За що закуті?..                                        

     Мабуть, велике щастя – відчувати мову і володіти нею так, як Василь Захарченко. Тож берімо до серця, близько до душі благословення од вірного сина українського народу:

     «Як пісня не зазвучить, поки її не заспівають, так і мова мовчатиме, занепадатиме, поки нею не заговоримо. Отже кожний із нас повинен стати і солістом, і виконавцем у дуеті й у хорі нашої мови. Рідна мова народу є його найнадійнішим кордоном. Через суцільне, масове рідномов’я, в нашому випадку – українськомовне, ніякий ворог з його «градами», танками не пройде. А якщо навіть і окупує територію, то це собі на погибель, бо мова, суцільне рідномовлення втримає націю в її незламності, відпорності, і нація переможе, вижене окупанта зі своєї землі, даної Богом. З рідною мовою ми – вічні!»

Вадим Пепа
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-