Останні новини


У чеканні кращих часів

Олександр Крючков 14.02.2016 01:14 911

Прокинувся о четвертій ранку — в хаті прохолодно, лише 15 градусів. На сімейній раді вирішили, що заради економії газу ночами (не щодня) з нуля до п’ятої ранку вимикатимемо опалювальний котел.

«Діти вже дорослі, — проявила ініціативу дружина, — тож під теплими ковдрами не замерзнемо. Ми й так уже за  20 днів січня майже 200 кубів спалили. Якщо й надалі так топитимемо, то в 300 кубів, як у грудні, не вкладемося. А попереду ж — ще холодні лютий та березень». Потім дружина подивилася на мене якось винувато і додала: «Нічого, переживемо. Та й медики радять спати у прохолодній кімнаті. Для здоров’я, кажуть, корисніше».

Я промовчав тоді, але всередині щось защеміло: у квітні цього року 60 відсвяткую, а по-людському ще, здається, й не жив. І кручуся ніби щодня, але роки біжать, а достаток за ними не встигає. Пам’ятаю, у 1982-му після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету імені Т.Шевченка направили на роботу до міста Коростишева на Житомирщині. Лише 105 кілометрів від столиці, а в магазинах порожньо. Хіба що в кооперативному ковбаса по 5 рублів за кілограм на прилавку дратувала. У суботу вставав раненько — і на трасу: зупиню вантажівку (дешевше, ніж автобусом), заплачу рубль водієві й через півтори години виходжу вже в Києві біля першого ж гастроному. Куплю кілограм м’яса (якщо пощастить), ковбаси, сосисок, інші продукти (обов’язково 200 грамів «Білочки» для двох маленьких дочок) — і повертаюся «щасливий» додому.

Отак і перебивалися з місяця в місяць, вірячи, що повинні настати кращі часи, і тоді нарешті заживемо. Але легше не ставало, навіть за Горбачова з його перестройкою. Хіба що по ковбасу до Києва не їздив, а займав чергу в центральному гастрономі уже в Житомирі, куди заходив після роботи в обласній газеті. Чекати на кілограм «варенки» доводилося годину, а то й більше. Менша дочка-школярка одного разу навіть заснула на підвіконні в магазині. Єдине, що тішило, — дружина на роботу влаштувалася. А дві зарплати — це вже не 200 грамів «Білочки» на тиждень.

Згодом — ейфорія від перших років Незалежності. Але захопившись шароварами, Україна втратила заводи і фабрики, які за безцінь прихватизували різні ахметови, пінчуки, коломойські. Прості ж люди знову паски затягнули: мені ж в інфляцію та безробіття довелося вчити за контрактом старшу дочку у вінницькому медінституті. Були дні, коли вся сім’я сиділа на супчиках та варених буряках.

На початку двотисячних переїхав до Києва: продав трикімнатну квартиру в Житомирі, ледь нашкрібши на двокімнатну в місті Вишневому Києво-Святошинського району. Пощастило влаштуватися на телекомпанію «Київ»... рядовим репортером, хоч мав за плечима 19 років журналістського стажу, зокрема 9 — телевізійного. Але й цьому зрадів, бо потрібно було вже вчити (і теж за контрактом) меншу дочку і ставити на ноги онука, якого подарувала старша. Дружина пішла у декретну відпустку замість студентки-медика. Тож довелося знову зціпити зуби і тягнути сімейний віз.

Розповідаю про це не для того, щоб викликати в когось співчуття. Мільйони українців, переконаний, теж пройшли через такі випробування. Але всі жили з вірою в те, що настануть кращі часи, якщо не наступного року, то через два-три. Це додавало сил. Але не судилося: спочатку всіх обманув помаранчевий ранок з десятьма ющенковими кроками назустріч людям, потім — обіцянка Януковича почути всіх. Та найбільшим розчаруванням стало порошенкове життя по-новому після Революції Гідності. Тут уже злість узяла: перед ким так завинила наша Україна, що спокутувати її гріхи змушені нинішнє та наступні покоління? Коли вже наша наречена у синьо-жовтому вбранні перестане довірятися женихам, які лише обіцяють її любити та берегти, але коли офіційно оформлюють шлюб, одразу ж забувають про все. Чи надійного, порядного, чесного та совісного чоловіка їй потрібно шукати десь у горах або заморській країні? Наші розучилися любити дружину та дітей після шлюбу?!

І гірко стає: обмануті й зневажені українські сини і дочки не дочекаються кращого життя ні через п’ять, ні через десять років. Бо жити по-людському вже сьогодні їм просто не дають бездарні керівники держави. Вони лише можуть закликати співвітчизників тугіше затягувати паски. А далі вже нікуди: у хребет уперлися!

Як журналіст побував у кількох європейських країнах. Шведи, наприклад, дивувалися в розмові зі мною, що одна з найбагатших країн Європи Україна не може забезпечити нормальне життя своїм громадянам. Не розуміють за кордоном також, як можна безкарно обкрадати свою державу. Ще й тоді, коли на крадія відкрито та аргументовано вказують пальцем, скажімо, журналісти.

Окрім того, дивуються, що політику в нас олігархи використовують як засіб для збагачення, зневажаючи статті Конституції, закони, норми моралі. Олігархи відверто грабують країну, вивозячи національне багатство в офшори. І наші поліціянти, прокурори та суди дають їм змогу це робити. Інакше чим можна пояснити у час війни стрімке збагачення підприємств та компаній окремих сильних світу цього? Олігархи так знахабніли, що до державної скарбниці сплачують (або й не платять зовсім) лише 5% податків з доходів, тоді як прості українці — 15% і 17%. І жодні антикорупційне бюро, агенція, спеціалізована антикорупційна прокуратура їм не указ.
 

* Точка зору автора блог-виступу в рубриці «Громадська платформа» може не завжди збігатися з позицією редакції.
 

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-