Чому корупція в Україні досі залишається непереможною

Цей опус практично вже був написаний, коли на сайті "Радіо Свобода" ознайомився із убивчим текстом "Влада України не має політичної волі подолати корупцію". Автори посилались на Transparency International. Що особливо вразило: ця поважна міжнародна організація поставила Російську Федерацію у т.зв. "Індекс сприйняття корупції" (ІСК) аж на 11 місць вище за Україну. Все, далі можна було нічого не аналізувати. Але не втримався, поліз у "глибини"…

Ну, що тут скажеш? Років двадцять тому я подібну публікацію порекомендував би згорнути трубочкою та засунути… Ну, кудись, звідки її складно було б витягти. Та оскільки стикнувся з електронною версією - вирішив скористатись нагодою і познайомитись з методикою індексотворення, яка була використана для засмічення наших вразливих мізків. Можливо, колись у мене з'явиться можливість детально її проаналізувати, а тут - стисло.

Як з'ясувалося, сама "Transparency" нічого тут не досліджувала. Вона просто опитала експертів з інших міжнародних інституцій. Зокрема для звіту за рік минулий вона скористалась думками фахівців 12 установ, серед яких першим (мабуть, за алфавітом) стоїть "Рейтинг управління Африканського банку розвитку" за… 2014 рік. І не треба підозрювати мене в расизмі. Цілком припускаю, у тому банку сидять уми міжпланетного рівня. Гумор лиш у тім, що уми оцінювали "прозорість, підзвітність і корупцію в державному секторі"… лише 40 країн Африканського континенту.

Взагалі, з 12 "джерел", до яких звертались автори ІСК-2015, всього одна організація - Global Insight - охопила своєю увагою більше країн, ніж представлено в рейтингу (203 - проти 168), решта 11 - суттєво менше. Тобто навіть якщо припустити неймовірне: що всі експерти є зразком неупередженості й професіоналізму - у своїй сукупності вони не здатні забезпечити хоч трохи достовірний результат. Просто за законами матстатистики.

Тільки не треба думати, буцім я тут вирішив вступитись за честь рідної України. Я навіть не збираюсь доводити, що в нас рівень корупції нижчий за російський чи азербайджанський (Transparency поставив їх обох на 119-те місце). Просто ці публікації зайвий раз переконали мене в тому відкритті, яке я - особисто для себе - зробив ще років двадцять тому. А саме: ми розмовляємо різними мовами не лише з Росією, але й з Європою.

Щодо мене, я на боротьбу з корупцією в нашій країні дивлюся не те щоб песимістично, а так… з іронією. Залишимо тут без розгляду розумові й моральні якості головних ідеологів цього процесу (хоча в мене до них є серйозні претензії), краще звернімо увагу на деяку семантичну невідповідність у нашій та європейській термінологіях. Взяти, приміром, англійське слово control. У нього багато є значень, але головне - "управляти". Звідси, наприклад, технічний термін controller - "регулятор".

А що таке "контроль" у нас? У нас це право безлічі органів пхати носа в чужі справи - і при цьому не нести за наслідки втручання жодної відповідальності. Таке ж різночитання спостерігається і в трактуванні поняття "корупція" - достатньо зазирнути в давньоримську етимологію слова, яка наводиться в будь-якому тлумачному словнику. "Корупція (від лат. сorruptio - підкуп) - суспільно-небезпечне явище...".

Та от: якщо брати це "небезпечне явище" у такому трактуванні - корупції в нас практично немає. Зрозуміло, вроджена наша слабкодухість досі дозволяє збирати з нас мзду сантехнікам, дільничним терапевтам або дрібним чиновникам. Особливо в тих конторах, де ніяк не "подолають" багатогодинні черги. Але невже на боротьбу з нею необхідно піднімати загальнодержавні інституції з мільярдними бюджетами? Вистачило б максимально забрати у чиновників прерогативи щось вирішувати. А з іншого боку...

У нас "громадськість" якось надто пильно стежить за діяльністю Президента, Уряду, Верховної Ради, залишаючи на периферії своєї уваги діяльність тих самих ЖЕКів, водоканалів та інших структур, що забезпечують життєдіяльність муніципій. От би так переорієнтувати революційну енергію мас у це річище. Та ж нам приємніше навчати політичної мудрості Петра Олексійовича з Арсенієм Петровичем. У нас це виходить більш ефектно.

Повторюся: корупції в Україні практично немає. Натомість у ній присутнє запозичене явище, яке в древній Московії було відоме під назвою "кормлєніє" ("Яндекс" запропонував перекласти це слово як "годування", але в такому вигляді втрачаються основні відтінки його смислу).

Тут потрібен короткий екскурс в історію. У боротьбі з Великим князівством Литовським Москва вигравала не силою зброї. У середньовічній Литві буяв такий феодалізм, що удільні князьки, образившись за щось на великого князя, запросто могли "відійти" від сюзерена разом з уділом, тобто з землею та людьми. І тут же такий князьок потрапляв під "високу руку" московського хана. Де мусив швидко забувати про недавню вольницю, оскільки з майже повноправного государя автоматично ставав ханським (потім царським) холопом.

Аби новий холоп знов не перебіг до Литви разом із маєтками, їх у нього забирали, а самого відправляли вглиб улусу, де давали інші землі, села й містечка. Але вже не в приватну власність, а як пожалування від єдиного в країні володаря. І тільки для того, аби новий холоп міг нести царську службу. Ось це й називалось: дати "в кормлєніє" ту чи іншу волость. Додатковий "бонус": на новому місці з тамтешнім народцем такого кормлєнщика вже не пов'язували клієнтські зв'язки. Тут князю не було до кого апелювати щодо потоптаних традицій, зате відкривались найширші перспективи дерти з підлеглих по три шкури.

Система, з невеличкими модифікаціями, проіснувала до 1861 року; а більшовики з 1917 по 1934-й відродили її у повній красі. Новим стало хіба те, що новітнім "дворянам" та "боярам", себто номенклатурі, почали давати в кормлєніє не лише землі, але й заводи, фабрики, пароходства, торги й таке інше. І поки вища влада не вирішила за ту чи ту, переважно політичну, провину вигнати з роботи "кормлєнщика", він міг творити на врученій йому території що завгодно.

Європейський корупціонер отримує хабара - і переходить до категорії злочинців, нехай і потенційних. Кормлєнщик жодних хабарів не потребує в принципі - посада вже передбачає отримання від неї зиску (із залізною забороною "брать не по чину"). Хто-небудь пригадає бодай одну кримінальну справу, порушену через корупцію партійного секретаря бодай районного рівня? Хоч за Сталіна, хоч за Брежнєва? Чи хтось стверджуватиме, що партапаратники жили виключно на зарплатню?

Українці - європейці, як то кажуть, за менталітетом. Але адміністративний апарат їм дістався у спадок від колоніальних часів, і жодної спроби його переформатувати досі не було. Тому що ніякого здобуття незалежності в 1991-му не сталося - просто старий колоніалізм змінився неоколоніалізмом. Ви можете уявити, приміром, що незалежність від Британської корони Індії проголошує призначений королевою її віце-король? Маячня, еге ж? А те, що незалежність України проголосив другий секретар ЦК КПУ - не маячня?

Ну, а систему кормлєнія, дещо розхитану після розвалу Союзу, відрихтував Леонід Данилович. Як "кормились" на Луганщині його ставленики Тихонов та Єфремов, мені довелось спостерігати зблизька. Тому я знаю, чому їх досі не засудили. Бо таємний (напевно, ніким і не писаний) кучмівський "Указ о кормлениях" вони не порушували в жодній "титлі". То за що ж їх саджати?!! (Особисто я посадив би обох за сепаратистські заклики на Сіверськодонецькому з'їзді, але це дещо інша тема).

На моє глибоке переконання, людей на Майдани виводив саме "когнітивний дисонанс": колоніальна адміністрація надто зухвало поводилась в суто європейській країні. Тому в 2014-му слід було починати не декомунізацію. І люстрація з такими темпами не закінчиться до нового століття як мінімум (або до нового Майдану - чого я більше всього боюсь). Починати й неухильно проводити треба деколонізацію. Тоді б, скажімо, не могло б і виникнути сьогоднішніх курйозів на кшталт вимог перейменування Кіровограда на Єлисаветград. Та це - смішна подробиця, не більше. Головне - позбутися основного чинника колоніального ярма - системи кормлєній. Яка успішно сама себе відтворює в умовах анекдотичних "люстрацій".

От що вже, здавалось би, радикальний прибічник реформ і затятий борець із корупцією Георгій Тука - і той час від часу скаржиться, що якісь темні особистості збирають данину від його імені. Хоч він кілька разів уже публічно закликав не йняти віри нікому, хто виступає від його імені. Але ж не може геть нікому невідома людина прийти, скажімо, на ринок і наказати торгашам скидатися на підношення новому губернаторові.

Це має бути хтось, кого й ті торгаші, і менти, що забезпечують порядок у торгових рядах, інші причетні люди давно знають і чиї повноваження визнають. Але якщо Тука їх не називає, а поліція не поспішає надягти на них кайданки - що це може означати? Як мінімум - що нова влада вже визнала своє безсилля перед старою системою. Але може так статись, що система в такий спосіб - небезуспішно - приручає навіть радикалів.

Якщо в Україні не всі це хочуть зрозуміти - тим більше не второпає Європа. І продовжуватиме нас повчати зі своєї… дзвіниці. Що робити? Якомога скоріше відводити від важелів старий апарат. З одного боку, як уже було сказано, по-максимуму забирати в нього прерогативи. А по-друге, яким би це не здавалося диким, скористатись досвідом Володимира Путіна. Той створив т.зв. федеральні округи, і вагома частина влади перекочувала до них.

Хтось скаже - неконституційний орган влади. А де в Конституції сказано, що підрозділи Адміністрації Президента мусять сидіти виключно на Банковій? І що вони зобов'язуються виключно перекладати папірці, а не ставати центрами осередків українського громадського життя в регіонах? Особливо на Сході.

Ще один постулат, який варто було б затямити нашим державотворцям. Влада - інструмент не будівничий. Ця сила призначена для руйнування, і тільки в справі руйнації вона може бути ефективною. Просто треба знати, що, де і як слід руйнувати. Адже скальпель в руках хірурга - теж інструмент руйнування. Руйнування злоякісних пухлин.

…Але це вже - для інтелектуальних гурманів.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства