Останні новини

Зневажені господарі Чукотської землі

Віктор Шпак 10.02.2016 00:09 1554

Серед десятків «малих народів Сибіру» героями російських анекдотів ставали чукчі. Ця вибірковість підсвідомості росіян, найімовірніше, зумовлена історичними причинами. На відміну від швидко підкорених колонізаторами бурятів, евенків, тувинців тощо, корінні жителі Чукотки недарма називають свій народ «ліораветлан», що в перекладі означає «справжні люди».

У Росії намагаються не згадувати, що криваві спроби зробити чукчів підданими царя та змусити їх платити ясак (натуральний податок хутрами) тривали понад 150 років і завершились нічим. У кочового народу не було великих міст, контроль над якими забезпечував би перемогу, а безвідмовний і підлий метод колонізації Сибіру, коли захоплених у полон вождів чи їхніх жінок і дітей перетворювали на заручників, на Чукотці не діяв.

Так само як ізраїльтяни в часи становлення своєї нинішньої державності, чукчі теж не йшли на жодні переговори з ворогом. Отож страти заручників призводили тільки до того, що, оплакавши загиблих, чукотські воїни винищували до ноги експедиційні загони росіян та вщент руйнували закладені ними фортеці-остроги.

Уже за часів Катерини ІІ дійшли висновку, що фінансування військових походів коштує казні дорожче, ніж імовірні доходи від «приведення під царську руку» чукчів, над якими невдахам-колонізаторам залишалося насміхатись в анекдотах.

До речі, письменник з українським родоводом Антон Чехов, який на початку ХХ століття побував у Сибіру, так відгукнувся про побут чукчів: «Чистоплотность, о которой наши хохлы могут только мечтать, а ведь хохлы куда чистоплотнее кацапов».

Перше поселення росіян на Чукотці з’явилось аж у 1889 році. Це Анадир, заснований «російським лікарем і полярним дослідником» Львом Гриневецьким, який насправді уродженець Полтавщини і випускник харківського інституту. І жителями селища були не військові й чиновники, а купці, які прийшли на чужу землю з миром. Статус міста нинішня столиця Чукотського автономного округу отримала аж у 1965 році, хоч навіть нині тут лише 14 тисяч жителів.

Мало хто знає, що творець чукотської писемності — українець Петро Якович Скорик. Він народився 10 лютого 1906 року на Далекому Сході, куди незадовго до цього переселились його батьки — уродженці села Скориківка нині Золотоніського району Черкащини. Направлений на Чукотку вчителем, Петро Скорик зіткнувся із ситуацією, коли наставники спілкувались з учнями «мовою жестів, а інколи пускали в хід і ноги, намагаючись мімікою і рухами передати суть сказаного». Тож справою життя українця стало укладення словника чукотської мови та розроблення її граматики.

По закінченні Ленінградського педінституту Петро Скорик став викладачем створеного в цьому місті Інституту народів Півночі, щоліта виїжджаючи на Чукотку для продовження розпочатої ним роботи. Отож цілком заслужено чукчі донині називають нашого земляка «великий учитель», адже саме завдяки створеній ним писемності не згинули безслідно давні народні перекази «справжніх людей», кожен з яких колись знав напам’ять свій родовід до двадцятого коліна.

Нині, хоч як гірко це констатувати, горді й свободолюбні чукчі — фактичні пасинки Російської держави, доля яких красномовно засвідчує вибіркову сутність мовної політики великодержавних шовіністів. Вони силою зброї обстоюють начебто порушені права російськомовних (тобто, навіть не російських за етнічним походженням) громадян за кордоном, однак цілеспрямовано ведуть справжній лінгвоцид корінного неросійського населення у формально федеративній державі.

Так, за даними останнього перепису, понад 70% чукчів назвали рідною чукотську мову, якою їхніх дітей нині навчають… лише у початкових класах. Натомість у середній школі весь навчальний процес ведуть виключно «велікім і могучім», а рідну мову зведено до рівня необов’язкового факультативу. Ще ганебніша ситуація з офіційним діловодством у Чукотському автономному окрузі, з назви якого напрочуд промовисто зникло слово «національного». На сьогодні чукотську мову не використовують навіть для паралельного перекладу прийнятих місцевою владою нормативних документів. До речі, подібна ситуація (правда, з точністю до навпаки) нині в Україні, де, згідно з мовним законом Ківалова — Колісниченка, українська мова перестала бути обов’язковою для діловодства на територіях, де хоч 10% «руськоговорящіх». 
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-