Останні новини

Духовне поле для українського Слова

Іван Дзюба 08.02.2016 00:15 1190

Російська імперія цілеспрямовано утверджувала себе як наступницю Ки­ївської Русі — володаря не тільки територій, а й культурної спадщини «Западной Руси» та «Южной Руси».

Ця державно впроваджувана російська ім­перська ідентичність стала загрозою для ідентичності української. За цих умов — утрати залишків державності, деградації освіченої верстви, деакту-алізації «високої» культурної спадщини — основною ознакою української національної ідентичності стає народна мова, що раніше такою не усвідом­лювалася (не лише в Україні, а й у всій Європі — аж до доби національних рухів). А оскільки верхні шари українського суспільства не ідентифікували себе з народною мовою, то відповідно головним репрезентантом української ідентичності стає носій української мови — селянство. (Це – найзагальніше кажучи, бо конкретна історична картина була складнішою, і втрата рід­ної мови не завжди була рівнозначна втраті національності, та й користу­вання російською мовою не завжди означало втрату рідної мови. Реальні суспільні обставини зумовили своєрідне явище – відоме, зрештою, у бага­тьох народів — обстоювання своїх національних інтересів і навіть прав рід­ної мови — мовою панівної нації.)

Міцний фундамент нової української літератури — тобто літератури на­родною мовою — заклав Котляревський своєю «Енеїдою», хоч феномени цієї мови з'являлися і до нього, — і в учених трактатах, і насамперед у витворах бурлеску, а ще раніше й потужніше — у полум'яного релігійного полеміста Івана Вишенського. Принциповий перехід на народну мову давав літературі демократичну орієнтацію (в зображенні життя селянства — а це було тоді мі­рилом демократичності — українська література, на авторитетну думку акад. О. І. Білецького, в першій половині XIX ст. випереджала і російську, і деякі єв­ропейські) і прилучав її до глибоких джерел та великих багатств фольклору. Але водночас уривався зв'язок із попередніми пластами словесності, мовою староукраїнською книжною, оскільки ця мова позбулася свого суб'єкта — ко­зацької канцелярської бюрократії, вченого люду, який тепер активно «украї­нізував» мову російську...

І все-таки започаткувався широкий і глибокий культурний процес. На зміну майже втраченій книжній, бароковій та схоластичній культурі XVI— XVIII століть, з центрами в Києві та в інших містах Правобережжя насам­перед, приходить нова, що шукає ґрунту в народній культурі та мові, хоч і мусить адаптуватися до обставин насаджування російськості. І перші її осередки виникали на Лівобережжі, зокрема на Слобожанщині, й тяжіли до нововідкритого (1805) Харківського університету, який мав знаменувати ро­сійську культурну експансію в Україну, але помимо того став і одним із вог­нищ відродження української культури. Цікаво і повчально, що тодішня «степова Україна» з її неоднорідним етнічно й динамічним населенням змо­гла надихнути саме українським історично-культурним патріотизмом і ба­гатьох представників інших народів, у тому числі й росіян.

Київський університет був утворений 1833 року — порядком реакції на польську революцію 1831 року царський уряд уживав рішучих заходів для «обрусения Юго-Западного Края», зокрема для переведення всієї освіти на російську мову; з цією метою ліквідовано Кременецький ліцей, а його фон­ди переведено до Києва. Однак створити тут антипольський і, побічним чи­ном, антиукраїнський освітньо-науковий форпост не вдавалося. В універ­ситеті було неспокійно, діяли революційні гуртки.

Першим ректором Київського університету (хоч і не тривалий час, з пе­рервами) був видатний український вчений Михайло Максимович. Ботанік з фаху (якийсь час очолював кафедру ботаніки в Московському університе­ті), він був справжнім енциклопедистом, досконалим знавцем української історії та фольклору, авторитетним філологом. З українських культурних ді­ячів того часу він чи не єдиний належно оцінював здобутки барокової літе­ратури (а пізніше дослідив староукраїнську книжкову спадщину, в тому чис­лі польсько-латинського друку).

1827 року вийшли «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем». Цей збірник справив надзвичайно велике враження на сучасників. Ним зачи­тувалися Пушкін і Гоголь, з якими Максимович був у дружніх стосунках, укра­їнські поети-романтики — деякі з них і самі збирали зразки народної твор­чості. У1834 році Максимович видає другий, повніший збірник — «Украинские народные песни» з ґрунтовними коментарями й поясненнями. Пізніше до Ми­хайла Максимовича знайде дорогу Тарас Шевченко, і глибока любов обох до України їх здружить...

Тим часом центром суто літературного українського відродження залиша­лася Слобожанщина. Могутній поштовх йому дала «Енеїда» Котляревського, яка, сказати б, вивела на поверхню ті потенції українського літературного са-мовисловлення, що нагромаджувалися під пеленою тимчасової «німоти». Це не був звичний бурлеск київських «спудеїв» і не була просто пародія на кла­сичну Вергілієву поему, — такі пародії існували вже в різних літературах (Скаррона — у французькій, Блюмауера — в німецькій, Осипова й Котельницького —- в російській), знаменуючи веселе прощання з псевдокласичною, наслідувальною щодо аутентичної класики, величавістю та звертання до «ни­зового» плину життя. Натомість Котляревський «перелицьовував» Вергілія з набагато поважнішою метою, ніж сама тільки профанація високого зразка задля комічного ефекту, і «перелицьовував» таким чином, що його «Енеїда» стала і сатирою на багато які явища сучасного йому суспільства, і непрямим, але переконливим запереченням імперського стереотипу про Малоросію як етнографічну область Росії, і картинним нагадуванням про героїчну енергію українського козацтва, і виявом багатства й життєздатності української сти­хії, і розкошуванням в українському слові, хай переважно в його побутових, але також і ліричних, а почасти й патетичних барвах. У химерних шатах тра­вестії вже проблискував високий романтичний пломінь, а пригоди вигнанців, волоцюг-троянців, яким судилося заснувати «вічний Рим», могли викликати різні історичні алюзії, в усякому ж разі — давали відчуття історичної ваги українського козацтва та українського буття взагалі.

Молодший за Котляревського Петро Гулак-Артемовський (1790—1865), багатолітній професор, а потім і ректор Харківського університету, починав писати ще в студентські роки, спершу старослов'янською, потім російською мовою, а потім перейшов на українську — ймовірно, під впливом «Енеїди» Котляревського. Але в ній він сприйняв лише травестійну форму, і його «Га-раськові оди» були суто бурлескними варіаціями на теми ще одного велико­го поета античності — Горація. Нечисленні переклади Гулака-Артемовського також мали травестійний присмак. Набагато більшу естетичну вартість мали його байки з гуманними тенденціями та з елементами сатири, часом гострої, на повітове панство.

Молодший сучасник Гулака-Артемовського Євген Гребінка (1812—1848) теж починав з травестії; у травестійному дусі (хоч, може, й ненавмисне тра­вестійному, а через брак культурної традиції) виконано його «переклад» пушкінської «Полтави». Найвартісніший його внесок в українську літературу — його байки, писані, як і байки Гулака-Артемовського, під впливом польського байкаря XVIII ст. Ігнація Красицького, але перейняті органічним національним колоритом. Нечисленні ліричні вірші Гребінки належать до виявів романтиз­му в українській поезії. Залишив Євген Гребінка і чималу прозову спадщину російською мовою; він був одним із піонерів історичної тематики в україн­ській літературі — хоч, власне, ці його твори належать швидше до багатої на поетичні й прозові тексти «української школи» в російській літературі — адже, оселившись у Петербурзі, Гребінка став активним учасником російського лі­тературного життя, хоч творив коло себе й український гурток, робив заходи для видання творів української літератури, видав збірник «Ластівка» (1840), де були й нові твори Шевченка, у долі якого він зіграв таку велику роль.

Твори російською мовою писав і старший за Гребінку Григорій Квітка-Основ'яненко (1778—1843), але вони, хоч і були свого часу дуже популярні («Пан Халявский»), тривкого сліду в російській літературі не залишили; на­томість його українські повісті й оповідання (деякі з них він сам перекладав російською мовою), видані під назвою «Малороссийские повести» 1834 р. (т. І) і 1837 р. (т. II), та й інші, не тільки мали великий успіх, а й забезпечили йому місце засновника української прози. Це твори з побуту українського се­ла — і гумористичні, і «чутливі». Добре знання традиційного побуту й зами­лування його поетичними сторонами; близькість до земляків і розуміння їхніх вдач; визнання моральної вищості селянина над панством; гуманний настрій автора; за всієї часом ідилічності й наївного моралізаторства в патріархаль­ному дусі, багата народна мова; широке використання фольклорних барв (осо­бливо в повісті «Маруся») — в усьому цьому було чимало нового.

Отже, в українській літературі перших десятиліть XIX ст. відбувається рух від травестійної експлуатації чи травестійного подолання псевдокласи­цизму до пошуку нового стилю — до елементів сентименталізму й роман­тизму, з вкрапленнями реалізму (початкової, «натуральної» якості).

Тим часом надходить нова, набагато ширша поетична хвиля, і вона має вже виразно романтичний характер. Тут бачимо вже дуже різнобарвний бу­кет імен: Левко Боровиковський, Осип Бодянський, Опанас Шпигоцький, Микола Маркевич, Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Віктор Забіла, Михайло Петренко, Олександр Корсун та ін., а на Західній Україні — Маркіян Шаш-кевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, Микола Устиянович, Антін Мо-гильницький, Іван Гушалевич...

Український романтизм до Шевченка хоч і не явив тієї духовної потуги, що європейський (від Байрона до Міцкевича), однак значно розширив обрії на­шої літератури. Він звернувся — хоч і «фрагментарно» — до сторінок націо­нальної історії, до її героїчних постатей, протиставляючи бурхливе минуле су­часній оспалості (це були ті «плачі» про минуле, які в Шевченка запліднилися гнівом). Він актуалізував естетику народної пісні й балади. В центр свого ху­дожнього світу він ставить людську особистість в її самоусвідомленні, з її про­блемами (хоч переважають нарікання на долю, мотиви самотності, але страж­дальної, а не гордої байронічної). До його етичних вимірів увіходять категорія волі (забарвленої ностальгією за козацькими часами) та громадянські й соці­альні почування (хоч ще і в обмеженому форматі).

Романтики були щирими патріотами України й української мови (що­правда, через зрозумілі обставини багато творів писали й російською мо­вою; власне, всі українські письменники тієї доби були двомовними). Але їх­ній патріотизм був (у більшості) «місцевим», «малоросійським» — у межах патріотизму імперського, «общерусского». За деякими винятками (насампе­ред тут треба назвати Костомарова і, зрозуміло, західноукраїнських роман­тиків), вони — як Гулак-Артемовський, Квітка-Основ'яненко — поділяли монархічні настрої всеросійського обивателя.

Перевага Шевченка над його попередниками-романтиками в більшому таланті і в більшій суб'єктивності: у ширшому соціальному й естетичному масштабі особистості. Як кріпак, який став своїм у мистецькому світі, він мав ширший діапазон соціальних переживань, драматичнішу біографію і складніший духовний світ; як талановитий і пристрасний живописець, він мав додаткове джерело мистецьких імпульсів. Оця більша суб'єктивність да­вала глибший вимір його органічній народності; романтики хотіли бути і по­части ставали народними з ідеї, Шевченко ж був народним від природи; на­родність була не його осягненням, метою, а ґрунтом, з якого він виріс, на який спирався або який, можна сказати, «обробляв».

Становлення нової української літератури відбувалося фактично в тіні російської (почасти й польської) і являло собою послідов­ний ряд зусиль вийти з цієї тіні. Якщо в XVII та на початку XVIII ст. відбу­вається «українізація» духовного і культурного життя Московії, то з другої половини XVIII і особливо від початку XIX ст. російська література і мисте­цтво, з участю поважних сил українського походження, сягають високого рівня розвитку і набирають виразного національного характеру. В цьому відбивається зростання самоусвідомлення російського суспільства, стиму­льованого, зокрема, зміцненням імперської потуги, мілітарними та дипло­матичними успіхами Росії, її роллю у вирішенні європейських справ.

Культурне й інтелектуальне життя Росії стає дедалі насиченішим. Вихован­ці численних ліцеїв та інших привілейованих навчальних закладів для дворян­ської молоді створюють прошарок освічених людей, з яких починає формува­тися російська інтелігенція. Виникають численні літературні та філософські гуртки. Розвиваються книгодрукування і журналістика, засновуються альма­нахи й часописи. Широким потоком ідуть переклади новинок європейських літератур, праць видатних філософів тощо, відбувається енергійне прилучен­ня до європейського інтелектуального життя, хай поки що й у формі однобіч­них впливів та запозичень. Російська культура в сумі своїх виявлень «покри­ває» собою всю імперію — претендує на задоволення духовних потреб «верхів» суспільства на всій величезній території «Третього Риму».

За цих умов спроби творити українську літературу, відмінну від російської, мовою народу, відмінною від російської, здавалися і запізнілими, безнадійни­ми, і непотрібними.

Цим спробам протистояли могутні чинники: відсутність організованого лі­тературного життя, україномовного друку і преси; протидія (а потім і репресії) влади; скепсис суспільства; нарешті, перманентний відплив у російську культуру українських талантів, які шукали ширшого простору для творчо­го самовиявлення.

Отож спробуймо уявити, яким важким було завдання тих, хто хотів ви­бороти духовне поле для українського Слова. Що ними рухало? Хіба заба­ганка, хіба непомірні амбіції, хіба сепаратистські наміри створити альтерна­тиву великій російській літературі — літературне «мазепинство», — версії, що їх упродовж усього XIX ст. мусували недоброзичливці й недруги україн­ської літератури (а в модифікованій формі ці версії зринають і досі)? Не бу­ли б такі стимули плідними й ненадовго б їх вистачило.

Насправді творення нової української літератури мовою народу було од­ним із виявів самоствердження цього народу, який мав достатньо життєвих і творчих сил, щоб не погодитися з уготованою йому долею — «в сусідів бу­ти гноєм» (І. Франко) і передчував «час воскресний свойого повстання» (він же). За цим упослідженим народом було велике минуле, була велика куль­тура, була велика писемна традиція, хоч уже і втрачена, але здатна озватися в нових поколіннях. Ось звідки у творців нової української літератури (а най­більше в Шевченка) і віра, і впертість, і сила протистояти глузуванню, зви­нуваченням, заборонам...

Українські культурні діячі знову й знову нагадували очевидні, але забуті й ігноровані істини: про те, що їхній народ — спадкоємець культури Київ­ської Русі, що в нього були, крім багатющого народного мистецтва, і дра­матичне та поетичне мистецтво, архітектура, музика доби бароко, і філо­софська та релігійно-полемічна література, і такі видатні постаті, як Іван Вишенський, Петро Могила, Мелетій Смотрицький, Григорій Сковорода, Степан Ковнір, Максим Березовський та багато-багато інших: велика куль­тура, яка дає всі підстави для дальшого розвитку. З цього погляду і поява Котляревського, а потім Шевченка не була несподіваною, — навпаки, це бу­ли закономірні акти творчої волі народу. Це добре підкреслив Костомаров, говорячи про феномен Шевченка: «Поезія Шевченка — законна, люба донь­ка давньої української поезії, сформованої в XVI і XVII віці, так само як ця остання була такою ж донькою давньої південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігоревого співця».
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-