Останні новини


У пошуках топонімів сакрального міста

Олександр Кошматий Блоги 02.02.2016 00:30 1427

«Понравилась «Театральная площадь», улица Музейная. Смущает немного их вариант на украинском языке – непривычно как-то» (Svet Lessa).

На Базарной Скамєйкє, в колі ентузіастів сугубо гарадскова, імперсько-генерал-губернаторсько-адміральсько-військово-промислового… краєзнавства, і чого тільки не вдається висидіти! Приміром, у справі декомунізації, перейменування вулиць обласного міста Миколаєва.

Svet Lessaпсевдо авторки беззаперечно (тобто, коли не сприймаються заперечення) об’єктивних нотаток, під назвою «Улица Адольфа Гитлера в Николаеве? Документы и материалы», з аналогічним запитанням (на NikLife): «Мы можем стать хуже фашистов?» за походженням – казково-фентезійне. Справжнє ж ім’я – звичайне, притаманне переважній більшості миколаївців – Світлана Крищенко.

Кажуть «Як назвеш корабель, так він і попливе»... Так само й стосовно псевдо, за символізмом якого надзвичайно багата комікс-мультік-культура, з відповідно багатою уявою про Історію... Крім усього іншого, це псевдо ще й – городянки, з перед-першого покоління, й, можливо, саме тому надзвичайно енергійної, наснаженої й urbanus-патріотичної – з турботою про Сакрально-Анклавне (тобто, незалежне від всілякого rustikulus-plebs) Місто.

Не секрет, що виникнення Базарно-Об’єктивних Нотаток обумовлено було необхідністю аргументів на користь небажаності у топоніміконі Сакрального Міста нових, здебільшого іменних, назв вулиць, які не можуть зажити, знайти собі місце – як у межах історичного періоду славної, просторово й розумом неосяжної Імперії, зокрема, на теренах Новоросії («со своей самобытной историей»), так і поза її межами. Вимушений прийти до такого висновку, збагатившись ще одною публікацією Світлани «Зачем нам так много именных улиц?». В ній авторка, супротивниця «именной эпидемии», з тієї причини, що «Наша история многократно подтверждала тот факт, что со временем люди начинают по-другому относиться к тем или иным её персонажам», привертає увагу своїх читачів до того, що «в определённых кругах николаевцев бытует мнение, что если в городе не появятся улицы, названные в честь героев национальной украинской истории, таких как Мазепа, Кость Гордиенко, Пилип Орлик, Олег Ольжич и других, то город вдруг перестанет быть украинским и в нем не будут подчёркнуты наши национальные черты». А що, може, й справді Миколаїв не має ніякого відношення до національної української історії, її героїв ? Я не стверджую, що це так – очевидно, так вважають ентузіасти «Ніколаєвского Базара», зокрема, її молодіжної «Скамєйки».  

Звісно, для відповіді на питання щодо правильних пропозицій й, відповідно, рішень стосовно перейменування топонімів, може виникнути потреба в аргументах. В якості переконливих аргументів можуть послужити Аналогії. Саме в пошуку таких Світлані повезло, бо хто шукає, той і знаходить, хто стукає, тому й відчиняються двері у сховищах паперової пам’яті – у відповідності до мети й завдань. Зацікавлень.

Світлану Крищенко дійсно спіткала казкова вдача. Натрапила вона на документ періоду окупації міста Миколаєва фашистськими загарбниками, в якому, принагідно, теж йдеться про перейменування вулиць. Але знайти самий по собі Документ замало, необхідним є ще і вміння уздріти Аналогії, у даному випадку, між нинішніми націонал-патріотами (з національними – у політичному сенсі, рисами), з одного боку, іноземними загарбниками – з іншого. Лише після цього можна розраховувати на успіх, тобто отримати аргументи на користь безпосередніх й правильних умовиводів.

Так от, ознайомившись з документом «Verzeichnis der Strassennamen von Nikolajew» і застосувавши порівняльний аналіз топонімічних практик фашистської влади, з одного боку, та представників сучасних громадських організацій, з іншого,  Svet Less(у) неминуче вивело на потрібну Аналогію. Судіть самі, в Миколаєві, під час окупації, – звертає вона увагу читачів Базарной Скамєйки: «Удивительным является тот факт, что в переименованиях мы видим не только то, что часть улиц сохранили своё название, но и то, что многим окупанты ВЕРНУЛИ ДОРЕВОЛЮЦИОННЫЕ НАЗВАНИЯ…» ! Приміром, історична вулиця «Безіменна» або «Крива», публічно поцінована Юрієм Любаровим (до речі, особливо принциповим  супротивником іменних назв української національної історії) чи:  Адміральська, Генеральська, Потьомкінська.., підмінені комуністами на: Карла Маркса, Березневого повстання, Плеханівську… й повернуті миколаївцям не ким іншим, як нацистами, окупантами !

     От і змушені, завдячуючи такому фактажу, приходити до висновку: вміли ж націонал-соціалісти поважати і високі звання, і високих діячів імперського минулого Великої Росії, ситуативних своїх союзників на геополітичній шахівниці минулих століть… Могли ж фашисти повернути, приміром, історичну назву «Чернігівська» замість нав’язаної, радянсько-комуністичної, «Шалом Алейхема» або тієї ж – «Даля»! Хіба представники особливо шанованих євреїв, шанованих як вірнопідданими чорносотенцями Великої Імперії, так і відданими Великому Рейху нацистами, можуть мати якесь відношення до історії ? Так само як і… рядовий Тарас Шевченко. Інша справа – історичні імена генералісимусів, адміралів, контр-адміралів… або великих (не малих же): Пушкіна, Лермонтова –  поціновуючи першого, «найбільшого шовініста… з усіх знаменитих російських поетів» та другого з його знаменним: «Пускай я раб, но раб царя Вселеннной!», проголошеним услід державінському: «Ступай, Россия, ещё шаг и Вселенная – твоя!»), або Горького, для якого не існувало української мови, а значить і народу такого...

Все пізнається у порівнянні і тому Svet Lessa, зіставивши ще й топонімічну поведінку не братніх нам, тобто, німецьких, завойовників – у Миколаєві й Одесі – беззаперечно довела, що можна брати приклад із топонімічної поведінки фашистів саме у Миколаєві. В Одесі ж – не бажано, бо це буде майже те саме, що нинішня поведінка громадських активістів, у результаті якої «мы можем стать хуже фашистов»!

Як же треба поводити себе, щоб НЕ стати гірше фашистів ? – Саме так, як німці в Миколаєві під час окупації, бо «Как видим, улицы фюрера не наблюдается, впрочем как и нет ни одной улицы с ТИПИЧНО НЕМЕЦКИМ топонимом…». В Одесі ж, за документом, нацисти підкачали… не зберегли декілька історичних назв Новоросії, замінили їх саме на ТИПОВО НІМЕЦЬКЕ або якщо не типово німецьке, то – союзника Великого Рейху. А конкретно, замість історичної вулиці, Єкатєрінінской – Адольфа Гітлера, а замість історичної, Успєнской – Маршала Антонеску !

Як бачите, в Миколаєві під час ВВВ фашисти поводили себе толерантно, а от у суверенній Україні представники громадськості дозволяють собі пропонувати ТИПОВО УКРАЇНСЬКІ топоніми … Саме завдяки таким представникам ми й ризикуємо стати гірше фашистів – має підозру Світлана Крищенко.

І все ж таки… хто така Svet Lessa ? – просто аматорка, ентузіастка, яких, не ображені, маємо достатньо. Та навіть, «Йосіч», Ю. І. Любаров, теж ентузіаст, й у різні часи (не на правах реклами): вчитель математики, бард, керівник гумористичного еротичного театру, головний режисер регіонального телебачення, головний режисер міжнародного телефестивалю «Бархатний сезон», так само головний режисер Всеукраїнського пивного фестивалю, Віце-президент так само міжнародного фестивалю курортних мистецтв «Кобле-ВО !» й, на кінець, директор «Казки» і відповідно – член Комісії з питань найменування (перейменування) вулиць, бо й краєзнавець. Проте … ні Світлана, ні Юрій – не секретарі Комісій, з великим досвідом ПЕРЕДБАЧУВАНЬ (хоча й Світлана, очевидно, має певний досвід, бо не випадково ж стверджує: «…со временем люди начинают по-другому относиться к тем или иным… персонажам»).  

Приміром, стосовно перейменувань вулиць саме напередодні місцевих виборів: що ми можемо знати, як і на кого перейменовувати? І дійсно, секретар комісії з питань найменування (перейменування) вулиць, провулків, проспектів, площ, парків… Ірина Анатоліївна Бондаренко знає, ще з тисяча дев’ятьсот енного року (а тому й аргументує всім нетерплячим напередодні місцевих виборів): «Ну зачем нам сейчас переименовывать? Переименуем, поменяется власть и что? Опять переименовывать?». Великий досвід – велика змога передбачень. І саме тому досвідчений державний службовець, Начальник відділу охорони культурної спадщини управління з питань культури та охорони культурної спадщини Миколаївської міської ради – начальник всім начальникам. У справі символічної декомунізації.

Та повертаючись до членів Комісії, слід зауважити, далеко не всі члени, приміром, пом’янутий Юрій Любаров, який виходив навіть на Міжнародний рівень культурно-мистецьких, розважального жанру, дійств, не може бути настільки переконливим, як Євгєній Гордєєвіч Мірошніченко, за самовизначенням «русский, но гражданин Украины», який в незалежній Україні «вынужден размышлять о своей этнической и культурной принадлежности»… Чому не може? Євгєній Гордєєвіч належить до Майстрів СЕР’ЙОЗНОГО літературознавчо-публіцистичного жанру. І щоб оцінити пересічному читачеві саме цього члена Комісії, бажано знати, що з часів проголошення незалежності України він є відомим: і в Миколаєві, і в Москві, і в Парижі… в якості не просто літературного критика, публіциста та не просто члена Спілки письменників Росії, а Член-кореспондента Московської Міжнародної Кирило-Мефодіївської академії слов’янської освіти. Не кажучи вже про те, що має він і, так само міжнародну, нагороду – літературну премією імені засновника Москви, Великого князя Юрія Довгорукого!

Нагороди, за участі славної Академії – окрема тема. І тут гріхом буде оминути увагою московських, аборигенних, міжнародників, а конкретно – урядовця, «выдающегося министра иностранных дел современности» та, за покликанням, ще й Поэта (бо винагороджений саме літературною премією «Имперская культура»), Сергія Лаврова.

Визначення «выдающийся» належить відомому в Миколаєві, Валерію Ганічеву, голові Спілки письменників Росії й академіку цієї ж Академії. Ніхто інший, як Валерій Миколаєвич, спільно з РПЦ, «способствовал», між іншим, «канонизации Фёдора Ушакова»...

Відтепер Євгєній Гордєєвіч і прямо, і опосередковано може пишатися належністю до кола літературно-політичних діячів, які є уособленням миролюбної політики сусідньої Всеслов’янської Держави.

Основні мета й завдання Академії відомі, зокрема, це «содействие консолидации Русского мира, сохранение и расширение российского этнокультурного пространства за рубежом». Та в цьому питанні, констатує академічна наука, не без проблем. Приміром, досліджено: навіть в самій Росії «после деидеологизации социалистического строя кроме Православия не осталось других общественных СКРЕП» й тому «духовно-культурную близость» неподільного, велико-мало-білого народа-богоносця надо сохранять всеми силами» й «начинать своё, общеславянское идеологическое наступление, развёртывая пропаганду…»… А в Україні ж запанувала нині «крайне националистическая, неофашистская идеология в духе «бандеровщины», которая парадоксальным образом смыкается с гиперсионизмом» ! Та й навіть братньослов’янські Чорногорія з Болгарією «встали в очередь на санкции»… В такій ситуації «новому русскому человеку – человеку, воспитанному советской властью» і «первым (у 1917 році) рискнувшему на построение нового общественного строя…», не так то просто. Непросто навіть за сприяння КПРФ і ЛДПР – під проводом Партії ЄР і особисто ВВП… Тому Академією, зокрема, було прийнято рішення підтримати Президента РФ в його тактиці й стратегії щодо «массовых референдумов в Крыму, в Донбассе и Луганщине, а также формировании Новороссии, которые подтвердили волю единого народа на воссоединение».  У зв’язку з труднощами, визначено й стратегічну мету – відштовхуючись від ідеологічного «панславізму», рухатись у напрямку «євразіїзму», а стосовно братів-слов’ян, на Форумі, самим Президентом Кирило-Мефодіївської академії запропонувано було «как-то отмечать все недружественные выпады учреждением свого рода Каиновой Печати или присвоением звания «Славянский Иуда», а «Леха Валенсу судить судом Славянского Трибунала», який необхідно, впевнений Академік,  «реанимировать и активизировать в действии»… Для чого й було звернення Академіків до Володимира Володимировича з проханням посприяти у створені «Всемирного Совета славян». От що значить Московська Всеслов’янська Наука!  

Ну та це у Москві. А як же у Миколаєві – Члени-кореспонденти?  Як у них зі СКРЕПАМИ? Бо все тече, все змінюється… Чи дійсно, з 1996 року в «голосе русского, но гражданина Украины» («Знаем ли мы украинскую ночь?» – у Парижі) – ті ж самі ремствування і нарікання «Русской мысли»? І чи так само йому «в который раз среди запоздалой украинской весны почувствовался запах разложения и тления» – з непохитним (?) переконанням у тому, що «город на Южном Буге является русскоязычным… и изменить это положение невозможно…», посилаючись на часи, коли ще ТЕ життя було: з Семеновим-Тяншанським, Леніним, Троцьким, Сталіним, Хрущовим, Брежнєвим і Горбачовим?..

Які мета, завдання на 25-му році незалежності України стоять перед миколаївським Членом-кореспондентом Московсько-Міжнародної академії?

Та все ж, якщо зважати на нагороди за виконані завдання, які стоять перед нею, можливо, Євгєній Мірошнічєнко дещо вже й поступається іншим діячам-гуманітаріям Священного Міста. Більш молодим, повним енергії й завзяття. Можливо, вони ще більше й краще попрацювали на користь «консолидации Русского мира, сохранения и расширения российского этнокультурного пространства за рубежом»? Як же таке сталося, маючи на увазі заслуги пошанованого із-за кордону, більш досвідченого лауреата? Можливо, з тієї причини, що всеохоплюючий слов’янізм дещо підупав й тому Міжнародна Славістична нагорода почала втрачати вагу у порівнянні з нагородою «Імперська культура»? І за такої катавасії, саме, приміром, Ніколай Машкін з Ніколаєм Кравчєнкой вийшли на перші позиції, бо саме їхня діяльність, можливо, в більшій мірі відповідає критеріям Імперськості? Перший – пошанований й відзначений «последовательный критик киевской хунты… поддерживающий действия ополченцев Новороссии», «убеждённый противник бандеровщины» чи то «жидо-бендерівщини», що не дочекався того моменту, як миколаївчани будуть зустріча хлібом-сілью російські танки, й опинився там, де вони є. Другий – просто… вірний регіонал-імперець, невизначено-неважливої тожсамості. Тому саме Вони з кола регіонально-культурних діячів удостоїлися нагороди «Имперской культуры» ? Дедалі саме постаті Машкіна й Кравчєнкі виростають на очах: ми дізнаємось про нагородження премією «Имперская Культура» у номінації «События. Подвиги. Люди » не кого небудь, а «общественного деятеля, лидера движения «Новороссия»… Ігоря Гіркіна («Стрєлкова»)! 

Отже, можливо, Машкін з Кравченкой були б не менш успішними членами комісії з Питань найменування (перейменування).., але й висловлюючи свої пропозиції не так суперечливо (в одній і тій самій статті «Город – всегда диалог прошлого с настоящим»// ЮП, 16 січня 2016 року), а саме: «…… её «…авторы молодёжного интернетовского форума «Скамейка» РЕЗОННО ставят вопрос, зачем называть улицы именами атаманов Запорожской Сечи?» і разом з тим: «Предлагаем включить в новый реестр топонимов Николаева фамилии прославленнях в народных песнях героїв Бугского казачества, кошевых атаманов Запорожского войска»? В чому причина такого когнітивного дисонансу, двоїстості міркувань? Можливо, у «Священній двоїстості мислення Старшого Брата», за Оруелом? Чи в ностальгії? Приміром, як у одного з миколаївських шанувальників дореволюційного життя: його підвалин, устрою, засад і принципів й, особливо, етнічного розподілу праці в процесі реалізації Імперської Величі. Звісно на користь забезпечення «едності нації»: «Не дозволяє вважати єдність нації цілком забезпеченою… те, що ротація населення, яка цілеспрямовано проводилася усі роки соціалізму, призвела до порушення традиційних взаємовідносин між етнічними та соціальними групами, що існували на грунті КОМПЛІМЕНТАРНОСТІ (тобто, коли групи, використовуючи свої СПЕЦИФІЧНІ  МОЖЛИВОСТІ і ПЕРЕВАГИ, взаємодоповнюють одна іншу у межах єдиного цілого: українці і німці вирощують хліб, росіяни зайняті у промисловості, євреї займаються торгівлею та ремісництвом, греки ловлять рибу…». Отже, стає зрозумілим, що саме у межах єдино-неподільної Російської Імперії і була забезпечена єдність нації («Місія Міста» // Бузький гард. – Миколаїв, 1996. – С. 10, 13)!

У зв’язку з декомунізацією топонімів м. Миколаєва, завданням їхньої зміни, виникає запитання: можливо й у членів Комісії, «носіїв специфічної міської культури», ностальгійно ятрять душу нереалізовані (?) «специфічні можливості і переваги»? «Нет жизни той, что была раньше!…», – з жалем констатував Євгєній Мірошнічєнко у 1996 році… І дійсно: порушена компліментарність, і назв захотіли «в определённых кругах николаевцев», своїх, історичних. Чужих – представникам специфічно міського населення. Приміром, періоду Речі Посполитої, Козацької Доби, УНР… В незалежній вже Україні. То може, саме НОСТАЛЬГІЯ і є причиною такої зворушливої суголосності у міркуваннях, з одного боку,  молодих енергійних ентузіастів, зокрема «Скамєйкі», з типово українськими прізвищами на – ко, яких ще й досі «смущает…», що «на украинском языке», й, з іншого, немолодих і досвідчених членів Комісії?

І все ж, чим пояснюється «резонность» запитання: «Зачем называть улицы именами атаманов Запорожской Сечи?». – Можливо, тим що вже у грамотах Великого князя Литовського, Олександра (1499 рік) козаки сприймались в якості «воинов, занимающихся торговлей и промыслами…» та й розглядались братніми народами в якості небажаних конкурентів у торгівельній і промисловій справах? Враховуючи ж ту обставину, що й навіть пізніше, у XVIII ст., «Запорожцы считали все земли в пределах паланок своими…», з часів ще Великого князівства Литовського й Речі Посполитої, а в найбільш велику паланку, Буго-Гардівську, входили землі й нинішнього Святого Міста (до його заснування), з його і Центральним, і Корабельним, і Ленінським… районами, можливо, ще й досі «нащадками» Потьомкіна-Тавріческаго сприймаються в якості небажаних конкурентів ? Ну та й нащадки козацького роду, якому нема переводу, теж не забули, що (навіть за викладом енциклопедій Імперії): «Несмотря на большие услуги, какія оказала Запорожская Сечь русскому правительству в I-ю Турецкую войну при Екатерине II, после Кучукъ Кайнарджійскаго мира, они оказались на пути къ широким замыслам Потёмкина относительно Новороссии и Крыма…», в результаті чого «участь Сечи была решена её столкновениями с генерал-губернатором вновь образованной Новороссийской губернии, Потёмкиным. По представлению последнего, ему поручено было императрицей Екатериной уничтожить Сечь», а «Старшина во главе с последним кошовым Петром Калнишевским, судьёй Павлом Головатым, писарем Иваном Глобой, были приговорены к смертной казни, затем помилованы и разосланы по монастирям на заточение…». За те, що вірно служили – подалі, на Соловки, в СибірПісля чого «Запорожские земли щедро были розданы Екатерининским вельможам…».

Про «Золотий вік запорізького козацтва», у період Нової Січі, коли фермерські господарства запорожців виробляли вже на ринок продукти землеробства й скотарства й відбувалось їхнє збагачення та про причини підступного й неочікуваного запорожцями нападу й нищення Січі прозоро засвідчується навіть у тексті Маніфесту самої Софії Августи Фредаріки Анхальт…– Катерини II «Об уничтожении Запорожской Сечи…», а саме: «Заводя собственное хлебопашество… помышляли конечно составить из себя … область совершенно независимую», –  розпоряджаючись плодами своєї праці, за умов самоорганізації й самоврядування. Тому й, звісно, що в них – «неистовое управление» й «склонность к развратной жизни и грабежу», за визначенням її Величності «старушки», що жила «Приятно и немного блудно…», як поетично й м’яко-поблажливо заримував один із трубадурів імперії, Олександр Пушкін.    

Ну а що ж нині місцеві «нащадки» єкатєрініскіх вельмож, потьомкінці з єкатєрінінцями ? – Очевидно, що не тільки ностальгують, але й діють. За що й отримують імперські нагороди, бо ж, приміром, виховують миколаївських школярів у дусі «служенія Отєчєству». І школярі знають кому дякувати: «Союзу писателей России, Центру Фёдора Ушакова…» й звітують у часописі Миколаївської обласної ради «Рідне Прибужжя», за редакторства відомого імперця Нікалая Машкіна: «у меня поменялось мировоззрение, появились новые цели, приоритеты и стремления»… та  дякують «за крылья для полёта в жизни и творчестве!», ба більше, бо згодом, навчаючись вже на історичному факультеті ЧДУ ім. Петра Могили, вчорашні «грєнадьори», під омофором Святого Флотоводця-Ушакова, правильно починають розуміти історію Батьківщини, в якій «великий русский народ… объединяет все восточнославянские народы, жившие когда-то вместе в Киевской Руси (русские, украинцы, белорусы), Российской империи и Славном Советском Союзе»… А завдячуючи поїздкам до Москви, Духовно-просвітницькому центру ім. Ф.Ф.Ушакова, конкурсам «Гренадёры, вперёд!», які проводяться «Союзом писателей России и Всемирным Русским Народным Собором под эгидой Русской Православной Церкви, Государственной Думы РФ и др.», ще з шкільної парти майбутні студенти знають, які саме «подвиги и герои во всех сферах жизни» є правильними, достойними наслідування, бо Святий Флотоводець, якому ж і в Херсоні, і в мордовському Саранську! радянською владою встановлено пам’ятники: «…вдохновляет и поныне / Своих сынов на правый бой … / И выстоит Россия в битве / Страна поднимется с колен», – як у поетичній формі звітує одна з переможець Конкурсу в місті Миколаєві. Отак й дізнаються діти Священного Міста, що таке Отєчєство й де воно, що таке його історія та як вони вмєстє со страной, правопрєємніцей і Российской империи, і Славного Советского Союза, поднімаются с колєн…

Не подобається Комісії назва проспекту «Аркасівський» або ж «Аркасів». Чому ? – Не історічєскій ! Пропонується ж Комісією – «Таврічєскій». Хоча такої вулиці й не було. Але ж був «князь Потьомкін-Таврічєскій» ! Нині Крим знову таки – «Таврічєская губернія». От Вам і гєографічний принцип найменувань дотримано: з метою показати правильний напрямок. Та й треба ж назвою «Таврічєскій» компенсувати невдачу, хоча б у назвах, щодо сучасного стратегічного Проекту «Новоросія»…

Не цікавляться потьомкінці, приміром, спробами єрмоловців увічнити на Кавказі ІСТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ про Єрмолова. А здря… бо черкаси – все одно що черкеси: крепко майдануті. З різницею лише в тому, що – на землі, українській. А ще «останній поет Імперії», Нобелівський лауреат 1987 року, Йосип Бродський писав: «Вас родила земля, грунт, чорнозем…». – Свята правда: з давніх-давен. Або: «Это земля не даёт вам, кавунам, покоя». Так воно і є. Та правда і в тому, що «Больше, поди, теряли – больше людей, чем денег». Не забули і про це… І про «брехливого Тараса» не забули.

Обговорення запропонованих назв топонімів й електронне голосування за пропозиції триває. Чи буде дотримано «баланс» у назвах ?

                                                                                          Олександр Кошматий
 
 
* Точка зору автора блог-виступу в рубриці «Громадська платформа» може не завжди збігатися з позицією редакції.
   

 

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-