Давайте гуртом запалимо свічку
В гіршому — це нібито свідчить про культурну відсталість і неспроможність мислити категоріями модерного XXI століття з його філософією ринку, гламуру й успіху. А господарі деяких високих кабінетів вважають національні творчі спілки продуктами сталінської епохи, які мають померти голодною смертю.
Носіїв такого снобістського та безвідповідального ставлення до культури як стратегічного чинника національної безпеки можна знайти на всіх щаблях державної ієрархії.
Мушу розчарувати тих, хто так думає. Насправді творчі організації — не продукт сталінської епохи. В Європі такі організації створені задовго до того, як та ж Спілка письменників виникла в Радянському Союзі.
Приміром, у Польщі Професійна спілка польських літераторів була організована в 1920 році з ініціативи Стефана Жеромського як громадська профспілкова організація. І ця традиція збереглася в усіх країнах сучасної Європи. Сьогодні в усіх країнах Європи існують спілки письменників. У багатьох з них — декілька. А в таких країнах, як Словаччина і Швеція, існують не лише письменницькі організації, а й літературні фонди.
Наприклад, у Словаччині письменник може звернутися до літературного фонду, взяти на рік гроші й протягом року писати роман. У Франції, яка для багатьох країн є взірцем культури, сьогодні існує дві громадські письменницькі організації, які фінансуються з державного бюджету. У Румунії держава витрачає на підтримку Спілки письменників Румунії більше, ніж Україна на всю культуру.
Чому ж у нас сьогодні «модно» говорити про непотрібність національних творчих спілок? Мовляв, рухаємося в Європу, де ринок зумовлює конкуренцію, отож — виживає сильніший. Так, сьогодні у збаламученій масовій свідомості безперечно шансон і попса переможуть Коцюбинського чи Леся Курбаса. А ще кажуть: яка там культура, коли війна, тарифи, соціальна напруга й безкінечні партійно-політичні битви?..
Невже державні мужі не розуміють, що в цьому вони схожі на сліпих кротів, які далі свого носа не бачать? Подібна злочинно безвідповідальна увага до культури є насамперед показником примітивного рівня культури владних чиновників — і тих, хто опікується культурою, і загалом усіх.
Але це — також ознака загального, масового, суспільного безкультур'я, фактично діагноз суспільству, яке у примарній гонитві за шматком гнилої ковбаси (пригадуєте: «Ліш би колбаса била») втратило пісню, втрачає ковбасу, і, як результат — тепер уже загрожена свобода і незалежність.
Також це вирок державі. Держава, яка не дбає про збереження національної культури, — приречена посісти ганебне місце на маргінесах історії. Країна, в якій моральними авторитетами вважаються брехуни й казнокради, не має майбутнього.
Адже саме в культурі, і тільки в культурі, зберігається генетичний код нації. Знищення культури означає втрату генетичного коду нації, і, як наслідок, — зникнення нації й держави з цивілізаційної карти.
Прикро, але, незважаючи на значне зростання патріотичних настроїв населення, зумовлене драматичними подіями Революції гідності й агресією Росії, культура як для владців, так і загалом для суспільства залишається на маргінесах уваги. Відтак триває не лише соціально-економічна, а й моральна та духовна деградація суспільства, погрузлого в багні корупції. І саме це становить найбільшу загрозу для майбутнього України. Бо плодить суспільну зневіру, апатію, байдужість і споживацькі патерналістські настрої, віддаляючи нас від формування громадянського суспільства з ринковою економікою і розвинутим демократичним устроєм як надійними гарантами соборності та державного суверенітету.
Як зупинити сповзання в прірву?..
Сьогодні є очевидним, що анексія Криму й війна на Сході України стали можливими тому, що ці українські регіони були програні нами ще задовго до березня 2014 року. Ні держава з її страусячою політикою, ні суспільство практично ніяк не протидіяли повзучій гуманітарній окупації України з боку агресивного сусіда, котрий готував агресію, вкладаючи у це мільйони й мільярди доларів щорічно. Під час збройної окупації Криму не прозвучало жодного пострілу: все було зроблено заздалегідь методом інформаційної, ідеологічної, мовної зачистки. Подібне могло трапитися і на Сході України, однак у критичний момент історії, як вже було не раз, народ — не влада, а народ! — акумулював кращі сили на опір ворогові. Зауважте: соціально-економічне становище було і є приблизно однаковим по всій Україні. Проте «прорвало» саме там, де були найбільші проблеми саме гуманітарного характеру.
Ось що сьогодні значить гуманітарна політика! Фактично вона виконує роль імунної системи національного і державного організму, ослаблення якої неминуче призводить до небезпечних хвороб на кшталт сепаратизму або ж, у гіршому разі, до летальних наслідків для держави.
Чи потрібно ще когось переконувати в тому, що, чим менше мільйонів держава виділяє коштів на культуру, тим більше мільярдів їй доведеться витрачати на війну.
Злочинно й безвідповідально економлячи копійки для підтримки імунної системи нації і держави, ми викидаємо шалені кошти на війну, втрачаючи при цьому території та людські життя.
Не підтримуючи сьогодні українську національну культуру, наша держава буде мати тотальне домінування в Україні чужих і ворожих псевдокультур — сконструйованих за феесбешними лекалами, фінансованих з федерального бюджету Росії, котрі передбачають поглиблення експансії «русского міра» в Україні. Домінування російськомовної преси, літератури, пропаганда чужих і ворожих для нас цінностей на інформаційних каналах — ось ягідки, з яких можуть вирости плоди нових воєн, розрухи й національної трагедії у недалекому вже майбутньому.
Чи думають про це державні чиновники, всі ті, хто має опікуватися державною безпекою? Чому державна політика в сфері культури залишається приблизно однаковою незалежно від того, хто при владі?
Досвід епохи незалежності переконує нас: чудові передвиборні програми і прекрасні патріотичні гасла не є гарантією державницького мислення і державницьких дій з боку їхніх продуцентів. Чому? А тому що рівень культури у наших політичних подвижників є приблизно однаковим — мізерно низьким — незалежно від барв на партійних прапорах. І якщо сто чи двісті років тому роль запобіжників супроти зла виконували та ж культура — сила народної традиції та християнські чесноти, то тепер, коли традиція практично знищена і коли «Бога нема» — тоді можна все, залежно від спроможності. І як би ми не тасували карти в колоді, міняючи президентів, міністрів, уряди й депутатів, результат буде примітивно однаковим. Аж поки ми нарешті не зрозуміємо, що лише високий рівень внутрішньої культури, лише повага до національної традиції, лише відповідальність перед Богом і перед людьми може зупинити руку, яка хоче вкрасти, чи язика, який безсоромно обіцяє і бреше. Лише людина високої культури та високої національної самосвідомості, перебуваючи на державному посту, буде чесно й самовіддано працювати на громаду, а не на власну кишеню та стравохід.
Сьогодні, коли суспільство шукає — і не знаходить — світла в кінці тунелю, саме люди культури можуть — і повинні — сказати своє вагоме слово. І до них має прислухатися держава. Нам необхідно створити громадську організацію — постійно діючий громадянський форум — з виконавською структурою і поважним, авторитетним представницьким колом. Згуртувати довкола себе мислячих громадян — тих, хто розуміє, що відбувається, і знає, що робити. Апелювати до держави й до суспільства. Запропонувати ініціативи, які є на часі й яких потребує суспільство та держава. Реанімувати Громадську гуманітарну раду при Президенті України. Формувати структури на місцях. Подбати про фінансування нашої структури. Зрештою, стати в обороні національної культури як стратегічного чинника національної безпеки.
Досить нарікати на темряву — давайте гуртом запалимо свічку.
Слава Україні!
реклама