Останні новини

«Ти повернешся! У тебе сильні янголи-охоронці!»

Ліка Ділай 14.01.2016 01:21 1576

Як і для тисяч простих українців, для мене оборона Донецького аеропорту стала символом незламності духу, відваги, самопожертви і героїзму. Але ДАП це ще й символ надії... на життя та порятунок. Саме з такою вірою у січні 2015-го близько 10 бійців дивом врятувалися і вийшли живими з оточення. А все тому, що жити хочеться всім.

Історія 23-річного Володимира Небіра може стати чудовим кіносценарієм. Доля завжди направляла його своїми стежками. Від курсанта до активіста майдану. Від парамедика до гранатометника. А сьогодні він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеню за бойове хрещення у Донецькому аеропорту. На його долю випали нелегкі випробування. Однак, зізнається боєць, у нього надзвичайно сильні янголи-охоронці.

Пригадує, як були дні, коли він не вставав з колін, стріляючи з гранатомета. Таким його життя ще рік тому не можна було навіть уявити.

Наша зустріч почалася в таксі. Весь заклопотаний, занурений у свої справи, Володимир поспішав, здавалося, що кожна його хвилина має своє призначення. Однак, очі та й постава видавали стомленість. Не так й давно він ще нюхав свинець та засинав під канонади «Градів».

Так, він вже звик спілкуватися з журналістами, десятки разів розповідати про війну. Йому є що сказати… Адже кожний прожитий день в АТО це окрема історія його життя, про яку Володя може розповідати годинами.

З початком Революції Гідності Володимир прийняв тверде рішення – він має бути з людьми та боротися за своє краще майбутнє.

- За моїми плечима чотири роки військового ліцею, ще чотири з половиною Військового інституту. Знаючи про це і про моє бажання служити Батьківщині, мій брат запропонував стати координатором мобільних медичних бригад на Майдані, - говорить мій співрозмовник.

Це стало його покликанням на найближчі 3 місяці. Спочатку робота зводилася суто до координації дій волонтерів та активного навчання на різноманітних курсах Червоного Хреста. Та перші сутички між активістами та «Беркутом» змусили полишити «писанину», взяти у руки аптечку й допомагати людям.

- Саме на Грушевського я на свої очі бачив перші смерті. Саме там отримав невеличку травму, про яку дізнався пізніше, і хімічні опіки дихальних шляхів. Але тоді, в першу чергу, думав, що треба рятувати людей, - зізнається Володимир Небір.

Вже пізніше, під час навчань на полігоні м. Житомира побратими дали йому позивний «Доктор Хаос».

З вересня 2014 року Володимир став добровольцем у 90-му окремому аеромобільному батальйоні, що був сформований на базі 95-ї аеромобільної бригади. Коли хлопець прийшов у підрозділ, одразу повідомив, що крім гранатометника буде ще й парамедиком. Досвід мав, бажання було, а головне налагоджені стосунки із волонтерами давали можливість забезпечити себе і бойових товаришів всім необхідним, особливо в плані медицини.

- Добре, «доктор» у твоєму позивному зрозуміло, а хаос? Чи може «Хаус» як у серіалі? – жартома питаю я.

- Ні, саме «Доктор Хаос», - усміхається, - бо там, де я, там для противника хаос. Особливо це було помітно у ДАП. Там завжди гаряче, - ділиться зі мною Володя.

- То скільки ж життів ти врятував, якщо так можна сказати?

- Складне запитання. Розумієш, коли навколо свистять кулі, усвідомлюєш, що і сам можеш не вижити. Страшно… Однак, на щастя, доля завжди приводила мене до певних подій. Так траплялося, що я був в тих місцях, де потрібно було рятувати людей. Звичайно, не завжди вдавалося, якщо поранення не сумісні з життям. І тому не раз доводилося відчувати, коли на руках помирає товариш… - замовк, його погляд став трохи відстороненішим. – Та не про це, рятувати доводилося багато і на Майдані, і на війні.

На підтвердження своїх слів, розповів юнак мені одну з історій свого бойового життя.

У січні почалися масові штурми аеропорту. Гинули люди. Гинули кращі із них, обороняючи стратегічно важливий об’єкт. Саме за день до «пекла» Вова з напарником організували у Водяному медпункт.

- Передати це словами неможливо… Кулі, здавалося, свистіли прямо над вухом. Неба не було видно. А у нас на руках поранені, котрі хочуть жити. Їх кількість йшла на десятки…, - тоді, пригадує юнак, якщо б не вони жертв цієї трагедії могло бути значно більше.

Окрім порятунку військовиків, Володі довелося виконувати й неприємну та психічно важку роботу…

- Що може бути ще більш шокуючим, як кров та смерті?

-  Мені доводилося описувати 200-х… Можна сказати декого збирали по частинах, аби рідні хоч якось могли попрощатися із своїм героєм. Важко… Рятунок – це надзвичайно важливо, але ж на війні ми багатьох втратили. І ДАП не виключення.

В якийсь момент нашої розмови Вова просто закурив. З його слів, цигарка як знеболювальне проти спогадів. Всі ми люди, всі маємо страхи і ті, хто там на війні, гостро переживають це. Щодня кожний із бійців може не повернутися із бойового завдання чи не прокинутися зранку, але ніхто не здається. 

- Не правда, коли говорять, що з часом на війні не відчуваєш страху. Страшно завжди, що просто не відкриєш очі… Адже жити хочеться всім! – з якимось непідробним обуренням сказав Володимир.

Історія його життя тільки почалася. Та один із днів став переломним, став окремим життям, про яке він розповідає, щоразу переживаючи його наново. Я відчувала напругу у повітрі. Розповідаючи епізод із ДАП, його очі спрямовувалися вдалечінь, краєчки губ злегка тремтіли, руки видавали помітне нервування. Це хвилювання передалося й мені…

19 січня о шостій ранку під дощем із снарядів Вова з іншими побратимами  дістався до диспетчерської вежі Донецького аеропорту.

- У той день стояв повний відчай. Ми не сподівалися на яку-небудь допомогу. Хтось дзвонив рідним та близьким, а хтось мовчки чекав на смерть… - його тремтіння в голосі змусило мене прислухатися до кожного слова. - У той день кільце ворогів звужувалося занадто швидко…

Говорив, що артилерія терористів дуже добре прикривала їхній наступ. У момент, коли вже підірвали термінал, хлопці усвідомили, що наступна будівля на шляху терористів може стати їхньою могилою. А отже…

- На той час нас було десять, враховуючи двох поранених. Я ще примудрявся ставити крапельниці та надавати якусь медичну допомогу, - пригадує боєць. – Та страх і мені скував руки.

Майже зневірившись, Володимир відправив повідомлення своїй другій мамі з часів Майдану: «Оленко, я не знаю чи повернуся, чи залишуся живим. Ситуація дуже складна. Ми в оточенні». Навіть не очікуючи, йому прийшла просто миттєва смс-відповідь: «Ти стовідсотково повернешся! У тебе сильні янголи-охоронці».

- Після цього мені захотілося жити з такою силою! Але в голову абсолютно нічого не йшло: перехресний вогонь, обстріли, наступ терористів. Що робити? Та дійсно мої янголи-охоронці знову мені допомогли. Я пригадав, що десь бачив карту місцевості. Знайшлася вона у товариша, який вже не вірив в успішність мого задуму, адже мапа датована 70-ми роками. Та знову ж, жити хотілося всім, - вчергове додає Вова.

З’явилася ідея. Ламаючи голову, прислухаючись то до тиші, то до стрілянини, разом із побратимами почали думати над відходом від будівлі. Володимир Небір зв’язався по рації з товаришами ближчих постів. Отримавши необхідну інформацію про ворога, боєць почав складати маршрут відступу. Тактика була авантюрною: кіборги, як вже прийнято їх називати, викликали на себе вогонь «Градів». Коли почули останній залп щодуху почали бігти.

- Ніч. Болото. Під ногами не відчували навіть землі. Нас десятеро. Трохи оговтавшись, вороги почали стріляти нам в спини, але їхні спроби виявилися марними, - зітхнув хлопець.

23-річний юнак… Він врятував із пекла ДАПу десять людей. Володимир й досі вірить, що тоді йому допомогла доля та невеличка хитрість.

- Я один із найщасливіший людей на землі. Я вижив в цьому світі, я врятувався і навпаки маю радіти життю, чистому повітрю, а не наповненому свинцем, порохом чи ще чимось. Це дійсно велике щастя, - наостанок додає військовик.

P.S.: Ще такий молодий, однак досить досвідчений хлопець акумулює в собі всі знання, отримані протягом життя. Для нього дійсно це перлини мудрості, які у відповідні моменти допомагають вирішити надскладні завдання.

Так, у Прикарпатському військово-спортивному ліцеї у спадок маленьким захисникам (де і починав військову кар'єру Володимир) переходить мудрість засновника закладу Ореста Дичківського, бійця УПА та, як наслідок, радянського політв’язня. Сьогодні ці повчання носять пророчий характер та нагадування всім майбутнім поколінням.

1. Потрібно захищати свою країну та свій народ.

2. Не забувайте, хто ще кілька років тому катував наших людей, нищив українців.

3. Пам’ятайте, якого ми маємо сусіда. У будь-який момент він може напасти!
 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-