Комусь це вигідно? Чи це просто наша недбалість?
З правопису починається грамотність і буквена, і життєва. Правопис — це ще й свідчення того, як ми ставимося до своєї мови, як дбаємо про її утвердження, збереження й розвиток і навіть про її красу. Правопис — обличчя мови.
У мене перед очима останнє перевидання Українського правопису, відправленого до друку 2012 року двома академічними інститутами — Інститутом мовознавства імені О.О.Потебні та Інститутом української мови. Це видання нічим, крім кількох правок, не відрізняється від видання 1993 року, затвердженого спеціальною правописною комісією і не завжди доречно відредагованого тодішнім заступником голови цієї комісії. Це, так би мовити, об’єктивні дані.
Справді, багато зусиль довелося докласти і багато перешкод подолати, щоб створити правописний кодекс української мови. Найбільше прислужився в цій справі невтомний Борис Грінченко своїм “Словарем української мови”, формували правила Іван Огієнко, Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, інші мовознавці. Для свого часу видання Українського правопису було великим досягненням. Але час не завмер на місці. Звичайно, від початку минулого століття, навіть від Шевченкових часів в українській мові змін майже не сталося, проте ми стали краще розуміти її закони й закономірності.
Але треба сказати, що теперішній Український правопис у багатьох відношеннях уже не відповідає сучасному станові мовознавчої науки і нашим потребам. По-перше, він укладався з оглядкою на російську мову — такі були ідеологічні настанови й суспільні умови. По-друге, його укладачі іноді орієнтувалися не на мовні закони, а на особисті уподобання. По-третє, він кожного разу готувався якось ніби поспіхом, тож у ньому не все раціонально продумано, розташовано, не все зважено. Формулювання правил часто нечіткі, заплутані, багатослівні, є безліч пунктів та підпунктів, чимало різних приміток.
Наприклад, чому ще й тепер треба нам розтлумачувати, коли писати буквосполучення йо, а коли ьо? Це й у шкільну програму занесено. Район і льон — у першому слові чуємо звук й, то й позначаємо його відповідною буквою, у другому такого звука нема, є м’який л, то й відповідно вживаємо не й, а м’який знак. До речі, чомусь м’який знак скрізь названо знаком м’якшення: він нічого не м’якшить, а тільки позначає м’якість — його логічно було б назвати знаком м’якості (бо ж, справді, традиційна назва м’який знак не зовсім відображає його призначення).
Чи такий уже важливий для української мови поділ прикметників на тверду й м’яку групи, якщо й гарного, й синього мають однакове закінчення – ого? Тут хіба що треба було б звернути увагу на звучання прикметників природний, народний і дорожній, на різне значення прикметників дружний і дружній.
Нічого не сказано про забезпечення милозвучності нашої мови, бо чергування у—в, і—й, вставляння й випадання звуків о, е, і (садок — садка, весна — весен, сходити — зійти) тощо — це не тільки фонетичне явище, а й естетичне, дуже важливе для нашого мовлення.
Це загальні зауваги, але в чинному правописі є й чимало конкретних недоглядів, які не личать такому важливому документові. Деякі назву, щоб дати уявлення про їхній характер. Уже в першому параграфі недогляд: “У деяких словах на місці о перед постійно наголошеним а (я) маємо у вимові а: багатий…, кала́ч, кажа́н, кача́н…” Але ж бо наголос у наведених прикладах непостійний: багаті́ти, калачі́, кажани́, качани́. Щось подібне трапилося й у параграфі другому:
“Відповідно до вимови в ряді слів не під наголосом пишеться -рі-, -лі-: дрімати, дрімливий, дрімота, тріщати, перебріхувати, злітати. Але ж у двох останніх словах маємо закономірне чергування е з і: брехати, летіти. У попередніх словах і під наголосом маємо -рі-: дрі́мки, тріск; а в наведеному як приклад слові перебріхувати -рі- наголошене. Правило, отже, фальшиве.
У десятому параграфі вийшов конфуз із видами дієслова: “Чергування е—і теж відбувається в коренях дієслів, змінюючи їх значення: е виступає в префіксальних морфемах дієслів доконаного виду, і — в дієсловах недоконаного виду: вигребти — вигрібати, викоренити — викорінювати, випекти — випікати, замести — замітати, зберегти — зберігати, летіти — літати і т.д. По-перше, остання пара дієслів з е та і — обидва недоконаного виду. По-друге, й попередні дієслова з е можуть набувати недоконаного виду: гребти, коренитися, пекти, мести, берегти ; і навпаки: повигрібати, попідмітати і т.д. Чергування е—і тут зумовлене не видом дієслів, а суфіксами –а-, -ува-.
Подане в сімнадцятому параграфі правило ніби й точне, але не охоплює всіх аналогічних випадків, неповне, куце: м’який знак не пишеться “після н перед ж, ч, ш, щ та перед суфіксами -ств(о), -ськ(ий)”. А як тоді бути з безбатченко, прип’ятський, покутський, бершадський (від Бершадь), чудський (від чудь), святотатство, Федченко (від Федько), у яких м’який знак теж не пишеться, хоч нема того н?
У правописі стверджується: “З дієсловами не пишеться завжди окремо, крім тих, що без не не вживаються: нево́лити, незчутися, нена́видіти, нестя́митися…” Пригляньмося до останнього дієслова — у “Словнику української мови” читаємо: …тільки як стямився згодом…, …по хвилі стямився…і подібне. Отже дієслово стямитися вживається й без не: нестямитися і не стямитися.
Хибно в правописі до присвійних зараховано прикметники в словосполученнях бальзаківські традиції, франківські сонети, пушкінські рукописи, шевченківський стиль. Це відносні прикметники, а присвійні треба було б записати так: Франкові сонети (бо вони належать таки Франкові), Пушкінові рукописи (на тій самій підставі). Самі ж вислови франківські сонети, пушкінські рукописи позбавлені змісту.
Недоречним є зауваження, нібито з-поміж іменників І відміни чоловічого роду до твердої групи належать лише назви осіб. Але ж іменники лелека, собака, що теж належать до твердої групи І відміни, — це не назви осіб. У викладі матеріалу про іменники чоловічого роду ІІ відміни м’якої групи кінцеві звукосполучення –ар, -ир беззастережно названо суфіксами.
Тим часом у таких іменниках, як цар, бровар, янтар, штир, упир, Лазар, Цезар тощо, які теж належать до м’якої групи ІІ відміни, суфікси не виділяються. Неграмотне твердження, що у словоформі сімей закінчення –ей. Воно таке саме закінчення, як -ень та -ель в словоформах пісень, земель. Закінчення в них нульове.
Неправомірно поєднано як однорідні “назви осіб та істот”. Як пояснює “Словник української мови”, “істота… — живий організм; людина, тварина”. Отже, особа — теж істота. Особи та істоти — все одно, що сказати: сосни та дерева. А це вже явний недогляд: “Назви тварин і дерев: ведме́дя, во́вка, дуба, кілка́, коня́…” Кілок — не дерево й не тварина. Не можна погодитись і з тим, що іменник тато в родовому відмінку множини може мати форму “тат” – це все одно, що від іменника батько утворити форму “наших батьк” (тато не папа).
Невдало дібрано приклад до правила: “У прикметниках, утворених від географічних назв із суфіксальним к, перед яким іде інший приголосний,
пишеться –івський (-ївський): Біла́ Це́рква — білоцеркі́вський…”. Але ж у слові Церква немає суфікса к, як і в прикметнику, утвореному від нього, немає суфікса –івський, до основи церкв- додано лише суфікс –ський та між приголосними для милозвучності вставлено голосний і. Інша річ приклади, які далі наводяться: Валківський, Гребінківський.
Правило “У простому реченні кома ставиться… між однорідними членами речення, з’єднаними протиставними сполучниками а, але, однак, проте, а проте, зате, та (=але), так, хоч …” проілюстровано й такими прикладами: Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце у церкві… Полетіла б я до тебе, та крилець не маю”. Тим часом ці речення складні (складносурядні), однорідних членів у них немає, коми ж поставлено між простими реченнями.
Хибно проілюстровано й таке правописне правило: “У простому реченні кома ставиться… перед словами а саме, як-от, як, що стоять у реченні з однорідними членами після узагальнюючих слів: Ми певні, що… Ваше чуле серце не обмине… нашого бажання й жаги — бачити рядом із такими талановитими виставниками “Наталки Полтавки”, як Кропивницький, Саксаганський, Садовський, Затиркевич, і Вас, наша зоре!”.
У цьому реченні нема узагальнювального слова: слово виставниками, яке має бути нібито узагальнювальним, є додатком (орудний відмінок), а слова, введені в речення сполучником як, стоять у називному відмінку, є однорідними підметами і в цілому являють собою підрядне порівняльно-означальне речення.
Подібних граматичних помилок та смислових недоречностей в Українському правописі набереться до півсотні. Більш-менш докладно я їх перерахував у статті “Правопис треба міняти”, опублікованій у журналі “Дивослово” (2009. — № 3. — С. 22—26). Тут наведено лише деякі з них.
Не все так, як би мало бути, і з правописними нормами. Багато що ускладнене, а могло би бути простіше. Чи потрібно, наприклад, писати отак по-різному: будь-який, але абиякий; не будь-який, але неабиякий; з давніх-давен, але з усіх усюд; священний, але священик; будівельний, заготівельний, купівельний, але торговельний; календар — календаря́, але хабар — хабара́; прислівник тим часом і сполучник тимчасом як; дієприслівник не зважаючи на і прийменник незважаючи на тощо? Чи це дає щось для кращого розуміння тексту? Хіба що провокує помилки.
Але найгостріше стоїть проблема з написанням слів іншомовного походження.
Не впорядковані правила вживання и та і в основах слів іншомовного походження (десять правил і дві примітки). Щоб правильно написати іншомовне слово, треба: 1) з’ясувати, яка це назва: загальна, власна особова чи власна географічна (бо для кожної з цих категорій слів дається інший набір букв, після яких пишемо и); 2) пригадати відповідний набір букв, що стосується саме цієї категорії слів, а не іншої; 3) приглянутися, де доводиться писати потрібну букву: перед наступним приголосним, перед голосним, перед й чи в абсолютному кінці слова; 4) впевнитися, що це слово не належить до винятків (бо й їх є чимало).
Не завжди відповідає українським фонетичним законам вживання апострофа в іншомовних словах. Правильно пишемо з апострофом запозичені дистриб’ютор, ф’ючерс (цих слів у правописі поки що нема), але без апострофа — бюро, фюзеляж (вимовляємо, проте, [бйуро́], [фйузел′а́ж] — так велять нам закони нашої мови).
Донедавна ми писали конвейєр, ройяль, фейєрверк (із зайвою буквою й), тепер пишемо конвеєр, рояль, феєрверк — і чудово розуміємо, про що мовиться. Тож зайве вимагати й далі писати фойє [фоййе́], Фейєрбах, Вайян і под., хоч це не відбиває навіть іншомовної вимови: в англійській, німецькій, французькій мовах, звідки походять такі слова, приголосні взагалі не подовжуються.
Не сприяє грамотності й вимога зберігати подвоєння букв у географічних власних назвах іншомовного походження. Чи не все одно, як написати: Аппеніни, Апенніни, Апенінни чи без подвоєння Апеніни? Усім буде зрозуміло, що йдеться про гори в Італії. Тим часом, якби правопис дозволяв писати географічні назви без подвоєння букв, не треба було б кожного разу звірятися з різними енциклопедіями (на картах зараз назви позначають, як кому заманеться). До речі, серби цю назву передають без подвоєння: Апенини. І світ стоїть на місці. Американці назву Mississippi пишуть з трьома подвоєннями, а ми якщо не з усіма, то бодай з одним: Міссісіпі. І що це дає? Аби ускладнити правопис? Французи назву сусідньої країни пишуть без подвоєння букв: Maroque, а ми — з подвоєнням: Марокко.
І на кінець промовистий факт ставлення до правопису, до української мови взагалі. У списку іншомовних загальних назв із подвоєнням букв колись було слово панно, але хтось, нічтоже сумняшеся, виправив його на панна — і слово панно зникло з правопису, а по правопису тим часом гуляє панна (так в одному солідному тексті хтось було виправив витати в емпіреях на “витати в імперіях”).
Шість років тому тодішній міністр освіти й науки Іван Вакарчук зініціював був створення Української національної комісії з питань правопису. Я, як автор багатьох підручників з української мови, насмілився самочинно укласти проект Українського правопису для обговорення (120 сторінок супроти 185 сторінок тексту чинного правопису), не вносячи в нього ніяких новацій, тільки впорядкувавши й відредагувавши вже досі закріплене та усунувши всякі недоречності (відомості про це є в Інтернеті). Але Національна академія наук України заперечила, щоб правописом займався міністр освіти й науки.
Так чи не так воно було, але останнє, 2012 року, перевидання правопису рясніє тими самими помилками й недоречностями, що й попереднє, так само з Мао Цзедуном, Хо Ші Міном, Кім Ір Сеном, Всесвітньою Радою Миру, Байкало-Амурською магістраллю, Целіноґрадом.
Комусь це вигідно? Чи це просто наша недбалість?
реклама