Час збирати каміння

Віце-прем’єр міністр В’ячеслав Кириленко повідомив про основні напрямки Концепції реформування сфери збереження культурної спадщини. Він наголосив, що реформи, політично спрямовані на децентралізацію та дерегуляцію в адміністративній сфері, передбачають водночас посилення фахового компоненту в пам’яткоохоронній діяльності. Було анонсовано декілька найважливіших складових, на яких ґрунтуватимуться реформи.

Ця заява несподівано спричинила появу в інтернеті публікацій,  пронизаних повним несприйняттям без винятку всього, що запропонували міністр та  пам’яткоохоронці.

Можна було би віднести це на рахунок наукової дискусії (що є цілком нормальним: думки вчених можуть різнитися), якби не зневажливий тон і специфічний видовий ряд, який супроводжує деякі публікації. Очевидно, на думку їх авторів, супровід у вигляді заяложених «крилатих» висловів на кшталт «Авгієвих стаєнь» і несумісних з елементарною етикою картинок має додати переконливості змісту. Втім, саме це викликає сумнів у шляхетності мети публікацій.

Залишимо зацікавленим особам аналіз мовної стилістики та  аналіз персоналій (а разом з цим і доречне питання – «кому це вигідно?»), котрі обрушили на нову Концепцію нищівну критику.

Проаналізуємо зміст запропонованих реформ і причини, з яких вони є на часі.

Пропонується: 

1. Надати пам’яткам державну гарантію на збереження шляхом спрощення та децентралізації процедури внесення їх до Державного реєстру.

Зарегульованість процесу формування Держреєстру з боку центрального органу охорони культурної спадщини, яким з 2006 року є Міністерство культури, продемонструвала повний провал: за 10 років до Реєстру внесено лише 7550 об’єктів всіх видів, з яких лише 66 пам’яток архітектури та 434 пам’ятки археології національного значення. Весь же потенціал України фахівцями обчислюється (і то лише приблизно) у понад 146 тисяч пам’яток. За 10 років Мінкульт лише двічі вносив Кабінету Міністрів проекти постанов щодо надання пам’яткам охоронного статусу (у 2009 і 2012 рр.). Неефективність такого «централізованого» алгоритму формування реєстру є очевидною.

Отже, пропонується прискорити цей процес, активно задіявши місцеві органи охорони культурної спадщини.

2.     Створити єдину державну електронну базу даних по пам’ятках культурної спадщини України.

Вже понад 10 років Державний реєстр є таємницею «за сімома печатками». Об’єкти з’являються в ньому і невдовзі зникають. Ноу-хау Міністерства культури взірця 2000-х років – законодавче запровадження поняття «предмет охорони» пам’яток культурної спадщини – дозволило вивести з реєстру сотні об’єктів. «Пошуками» предмету охорони пам’яток плідно займався підвідомчий Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень, заробляючи саме на тому, що його не знаходив. Завдяки цій псевдонауковій діяльності, яка вповні задовольняла Міністерство культури, кількість пам’яток в Україні значно зменшилася.

Отже, пропонується створити сучасну і прозору систему державного обліку і реєстрації у вигляді бази даних, організованої на засадах сучасних інформаційних технологій і відкриту для суспільства. До формування бази даних пропонується залучити всі фахові сили на місцях.

Сьогодні на місцях пам’яткоохоронна вертикаль практично відсутня: так було запрограмовано попередньою владою. За часів, коли пам’ятками опікувався Держбуд України, було вибудовано дієву вертикаль органів охорони пам’яток. Після надання 2006 року Мінкульту повноважень центрального пам’яткоохоронного органу вертикаль Держбуду було зруйновано, натомість не вибудовано нової. Парадиґмою управління спадщиною (а саме так трактувалося чиновниками Мінкультури  поняття «охорони спадщини») була централізація: все, що проектувалося і будувалося в історичних містах України (а це сотні і сотні об’єктів), треба було погоджувати в Міністерстві культури. Централізована дозвільна політика Мінкульту і недовіра до місцевих органів, позбавлених права впливати на процеси збереження спадщини, призвела до забудови «висотками» і захаращеності рекламою більшості історичних міст – від Києва до Одеси.

Отже, пропонується:

 Децентралізувати пам’яткоохоронну систему, створивши вертикаль пам’яткоохоронних органів з тим, щоб їх функція була не імітаційною, а дієвою. Цю вертикаль треба вибудовувати, оскільки на місцях немає достатньої кількості фахівців. Безперечно, система не запрацює відразу. Але процес треба починати.

4.     Реформувати правову базу збереження нерухомої культурної спадщини на засадах створення прозорого і фахового закону прямої дії.

Закон «Про охорону культурної спадщини», прийнятий 2000 року, віддзеркалює пострадянський тип суспільних відносин і побудований за принципом «охорона пам’яток дорівнює управлінню пам’ятками». Роль головних «охоронців» відводиться чиновникам з гіпертрофованою сферою повноважень. Водночас закон страждає тим, чим страждає більшість вітчизняних законів: він не має прямої дії, апелюючи до здебільшого відсутніх підзаконних актів. Через це в ньому існує безліч можливостей для маніпуляцій.

Активізація будівельного бізнесу, який за останні 15 років інкорпорувався у владу, вимагала легітимізації незаконної будівельної діяльності. Це було зроблено шляхом змін законодавчого поля. П’ятнадцятиразові упродовж 15 років поправки, які щорічно вносились до закону, мали на меті узаконення de jure спотворених de facto історичних міст. Самим Міністерством культури після набуття повноважень центрального органу охорони культурної спадщини поправки вносились 11 разів і, як показує практика, були ефективно використані не на користь культурної спадщини. З правової точки зору закон після внесення такої кількості поправок, набув вигляду «мутанта» з безліччю внутрішніх неузгодженостей.

Тому міністр запропонував:

 змінити змістовне наповнення поняття «охорони культурної спадщини» (як пасивної дії спостереження і фіксації порушень), замінивши його поняттям «збереження» (як фахових заходів щодо реставрації, музеєфікації, регенерації).  

– сформувати фахову групу для розробки нового закону «Про збереження нерухомої культурної спадщини» та створити прозорі правові умови для тих, хто захищає пам’ятки і хто роками виборював у чиновників право працювати за професійними нормами.

Міністерство культури залучило до роботи над законопроектом тих, хто має тривалий професійний досвід роботи зі спадщиною та хто пройшов довгий шлях, захищаючи її. Маючи бачення внутрішніх проблем сфери збереження культурної спадщини і досвід боротьби з бюрократичною системою, фахівці запропонували змінити в законі принцип, який роками не піддавався сумніву: нескінченний процес «охорони» запропоновано замінити результатом – «збереженням».

У справжній професійній діяльності не буває антагонізму. Ми відкриті до співпраці з усіма зацікавленими фахівцями. На цьому ґрунтується позиція Міністра, який розпочав реформування пам’яткоохоронної сфери і має твердий намір цю реформу втілити у життя.

Ольга Пламеницька, директор Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень Міністерства культури України