Руслана Мороз, військовий психолог

Поняття «бойовий стрес» увійшло в наш лексикон із початком бойових дій на Сході України

23.09.2015 17:26

Поняття «бойовий стрес» та «військовий психолог» увійшли в наш лексикон разом із початком бойових дій на Сході України. Ще влітку минулого року фахівці попереджали, що українціі опиняться перед серйозною і важкопередбачуваною за своїми наслідками проблемою, відомою нам досі під назвою «афганський синдром».

Фахівці засвідчують, що і трагічні події під Верховною Радою в останній день серпня, і низка менш відомих, але не менш жорстких випадків – це наслідки психологічних травм, отриманих в АТО. Нерідко військовослужбовці, які повертаються з війни, поводять себе агресивно, часто неадекватно. Почастішали випадки самогубств. Страждають від подібного, насамперед, оточуючі, родина. А аргументом при навіть дрібному конфлікті все частіше стає зброя.

У вирішенні даної проблеми основний тягар лягає на психологів. Але чи готова вітчизняна психологічна служба після півторарічної війни надати належну підтримку усім бійцям АТО? Чи вистачає фахівців? Чи допомагає держава і влада на місцях вирішувати ці питання?

Про це – розмова з військовим психологом-волонтером, координатором Миколаївської психологічної кризової служби обласного осередку ГО «Українська асоціація фахівців щодо подолання наслідків психотравмуючих подій», кандидатом психологічних наук, старшим викладачем факультету педагогіки і психології Миколаївського національного університету імені Сухомлинського Русланою Мороз.

– Руслано, ви зі своїми колегами-психологами, розпочинали волонтерську діяльність ще з часів Майдану. Потім почалася війна, і саме на ваші плечі лягла левова частка завдань з допомоги бійцям АТО. Нині ви вже допомагаєте демобілізованим. Що змінилося упродовж останнього року?

– Головне досягнення у тому, що змінилося ставлення громадськості до нашої роботи. Люди нарешті почали розуміти необхідність кризових психологів, бо отримали конкретний позитивний результат. І самі бійці, і їх родини, і переселенці на власному досвіді переконалися, наскільки важлива вчасна допомога фахівця.

Щодо держави і влади, то тут також з’явилося розуміння нашої ролі. За цей рік ми багато вчилися, відвідували семінари, тренінги, що проводилися міжнародними організаціями та вітчизняними фахівцями. Державний механізм дуже неповороткий, але прогресом є вже те, що на нас звернули увагу, визнали, що психологи можуть надати допомогу як у реабілітації, так і в соціалізації демобілізованих, якщо виникне така необхідність.

– Більш як рік роботи військовим психологом дав вам неабиякий досвід. Чи змінилися підходи до надання допомоги нашим бійцям?

– Зараз держава звертає немало уваги на психологічну реабілітацію демобілізованих. Наразі ми в складі ГО «Ініціатива заради життя» реалізуємо соціальне замовлення у рамках виконання обласної програми «Турбота». З обласного бюджету виділено 99 тис. грн для реалізації проекту соціально-психологічної реабілітації демобілізованим. Проект розрахований на 6 місяців. У нас є тимчасовий офіс у Миколаєві. Ми готові їздити по районах, але соцслужби мають зібрати групи демобілізованих та членів їх сімей, які потребують нашої допомоги.

Дуже добре, що демобілізовані отримують психологічну допомогу, але підхід до проблеми не зовсім правильний. Розпочинати цей процес треба ще на етапі мобілізації, коли людину призвали до армії. Адже для ефективної допомоги спочатку потрібна психологічна підготовка, а вже потім - реабілітація. Бійці мають знати – що робити, що їх чекає. Три основні завдання, які вони мають виконати: врятувати себе, залишитися живим і допомогти товаришу.

У цьому дуже допомагають розроблені нами брошури під назвою «Пам'ятка бійцям». Ознайомившись із ними, хлопці під час бою та після виконання бойових завдань згадують, що треба робити, щоб вижити і не отримати «бойовий стрес». Разом із «Пам’яткою для тих, хто повернувся з війни» їх надруковано 11,5 тис.

До речі, люди інтуїтивно відчувають правильність саме такого підходу. До нас все більше звертається військовослужбовців та їхніх родин саме перед відправкою в АТО та під час перебування там.

– Зараз на Миколаївщину повернулось близько 1,5 тисячі демобілізованих, і цей процес триває. Кому з них потрібна психологічна допомога?

– На жаль, демобілізовані до нас звертаються мало. А консультація потрібна буквально кожному з них. Їм треба розповісти, що таке «бойовий стрес», на якому етапі та що саме може відбутися, чого їм очікувати, що робити і так далі. Така ж допомога потрібна і їхнім родинам, щоб знати, що саме чоловіки можуть відчувати після військових подій, щоб дієво допомогти їм. Деякі бійці можуть потребувати значно більше часу для реадаптації, а з супроводом психолога це може відбуватися швидше й безболісніше.

– Наскільки мені відомо, ви надаєте психологічну допомогу військовослужбовцям не лише у тилу, а й у підрозділах, розташованих біля лінії фронту?

– Я кілька разів була в АТО під час своєї відпустки. Завдяки цим поїздкам у мене особисто з’явилося повніше уявлення про те, яка саме реабілітація потрібна нашим бійцям, які методи застосувати. Зараз я знаю на практиці, що вони відчувають, бо без слів уявляю, що вони пережили.

– А чи не потрібно, на вашу думку, розширити психологічну допомогу, додати більше спеціалістів. Адже самих волонтерів тут замало...

– Так, спеціалістів мало, особливо тих, хто розуміється на «бойовому стресі». Вони потрібні, насамперед, у військових шпиталях. Скажімо, у нашому миколаївському їх має бути щонайменше двоє. Наразі нема жодного.

А затягувати з лікуванням душевних травм для тих, хто цього потребує, дуже небезпечно. І громадськість, і держава мають це розуміти.

– Очевидно, у цій галузі також потрібна державна програма. Чула, що зараз із держбюджету виділено 50 млн грн саме на психологічну підтримку військовослужбовців та їхніх сімей. Вам про це відомо, Миколаївщині з цих грошей щось дістанеться?

– Так, я чула про це від головного лікаря обласного шпиталю інвалідів війни Володимира Поточняка, де відкрито центр реабілітації учасників АТО. Він розповідав, що нині триває подача заявок на участь у тендері. Там свій механізм. У тих, хто може взяти участь, має бути власна база – обладнання, приміщення для стаціонару, харчування. У нашої служби цього нема. Гроші виділяють лише на оплату праці психолога. Від Миколаївщини поки що подано 4 заявки. Що з цього вийде – побачимо. Але проблеми з браком психологів це не вирішить. Окрім нашої організації (а це лише 14 мотивованих фахівців-волонтерів), які хочуть і можуть працювати, в Миколаєві цим майже ніхто не займається. Адже військової психології треба вчитися. Далеко не кожен дипломований фахівець може цим займатися.

– А чи відбулася після півторарічної війни корекція навчальних програм для підготовки психологів?

– На державному рівні – ні. Але, скажімо, ректор нашого вишу Валерiй Будак запропонував внести зміни у навчальний план для студентів-психологів і на військовій кафедрі. Я читаю курс «Екстремальна психологія і психологія травмуючих ситуацій». Ми запропонували в межах психологічної служби університету вести навчальний тренінг з надання першої психологічної допомоги населенню, з кризового консультування та травмотерапії. Реально займатися психологічною реабілітацією людина може, лише маючи життєвий досвід, базову освіту і додаткове спеціальне навчання. Робота з травмованими пацієнтами – один із найбільш складних і відповідальних напрямків психотерапії. Для успішного її виконання необхідні такі фахово важливі якості як емоційна стійкість, відсутність власних невідпрацьованих травм, сформовані навики виходу зі складних життєвих обставин та низка інших специфічних знань.

– Останнім часом у миколаївських ЗМІ з’являлося чимало інформації про те, що людей у формі нерідко бачать п’яними, вони стають «героями» кримінальних розбірок, бійок. Є випадки, коли все закінчується навіть смертю мобілізованих. Особливо це стосується території довкола одного з найбільших в Україні полігонів – Широкий Лан. На вашу думку, те, чим нас лякали, вже почалося?

– І так, і ні. У психологів немає панацеї від проблеми алкоголізації, бо вона потребує комплексного вирішення: дуже багато залежить і від бійця, і від його товаришів, і від командира.

Читайте також: У бій - без паніки. Психологи вчать долати бойовий стрес

Але, насамперед, треба міняти підходи до мобілізації і робити жорсткий відбір. А у нас брали і беруть усіх підряд. Коли чоловік уже в частині, на полігоні, там щось змінити дуже складно. Адже якщо він 20 років пив, то за місяць перевиховати його неможливо. Дехто з таких навіть приїздив із запахом сильного перегару. Тобто, людина, яка пила завжди, на війні цю звичку не покине. Бо це додатковий стрес, навантаження на нервову систему. У багатьох після випивки зовсім неадекватна реакція.

Скажімо, на Широкому Лані група психологів і психіатрів проводила скринінговий відбір. Особисто мене там не було, але колеги розповідали, що багатьох із новачків, яких взяли в армію, відправляли назад. Припущення на діагнози були різні – від недіагностованої шизофренії до параної.

Це відповідальність військкоматів. Досі в жодному військкоматі немає посади психолога. Якби там був серйозний відбір, то моральний стан в армії був би вищий. Самі ж військові не хочуть воювати пліч-о-пліч будь з ким, бо не довіряють. П’яничок відправляють на госпроботи, куди завгодно – аби не заважали.

Але хочу зазначити, що часто бувають випадки, коли у мобілізованого проходить переоцінка цінностей. Дехто розвивається, змінює своє життя, усвідомивши істинну його цінність. Там, на передовій, бачиш життя без прикрас і напівтонів – чорне або біле. Це потрібно, щоб знати, на кого можна розраховувати, хто прикриє тобі спину, а від кого можна чекати несподіванок. Але це може стати проблемою у мирному житті. Тут учорашні бійці також не відчувають сірих відтінків.

І ще одне дуже важливе зауваження. Безпосередньо на самій передовій не п’ють. Бійці розуміють, що алкоголь – це смерть. Від цього залежить їхнє життя. А коли повертаються на полігон, тоді вже «розслабляються».

– Чи можна з цим щось зробити?

– Багато залежить від командира, його рівня авторитетності. Бійців слід завантажувати зранку до вечора. Щоб вони втомлювалися, і в них не виникало думки піти випити, погуляти і т.д.

Один військовослужбовець, який побував у полоні, кадровий офіцер, на запитання: чим закінчується твій день, відповів: «Якщо я не пробіжу пару кілометрів, мені важко заснути. А ще – обливаюся холодною водою і молюся». Спорт піднімає моральний дух, молитва – це медитація, спілкування з самим собою.

Але алкоголізм, випадки насилля серед військових – це не завжди психологічна проблема. Простіш за все сказати, мовляв, що з ним зробиш – «бойовий стрес»... Та це не так. Бійцями можна нормально керувати за допомогою тих же дисциплінарних заходів. Тільки так можна вдарити по хворій свідомості. У деяких солдат зникають рамки пристойної поведінки у цивільному житті. На війні цими питаннями займається командування. У тилу, під час відпусток та звільнень, це має робити військова прокуратура, патруль. Хлопці повинні розуміти, що мають відповідати за свої вчинки. Вони зобов'язані брати себе в руки і поводитись відповідно, які б геройські вчинки не здійснили на війні.

Але це не завдання волонтерів і цивільного населення. За цим мають стежити відповідні військові органи.

Алла Мірошниченко, Миколаїв.