Невеликий сюжет ціною в Нобелівську премію
Після Мукачевого - як бабця пошептала: на моєму улюбленому сайті «Zbruc» більше не з'являються писання про те, як безнадійно Донбас відстав у своєму розвитку від Галичини (вихованої в традиціях «цукерково-прецльово-струдльової» монархії Габсбургів). Натомість там вдалося виявити інтерв'ю з видатною німецькою письменницею, лауреатом Нобелівської премії Гертою Мюллер. Точніше, це «мікс» з її бесід з кореспондентами Die Welt і Der Spiegel.
А в мене ставлення до Герти Мюллер особливе. Точніше, до неї - але у зв'язку з її романом «Гойдалка дихання».
Дивні зближення
Про присудження премії роману Герти Мюллер Нобелівський комітет оголосив 8 жовтня 2009 року, а десь за місяць до того мені довелося ознайомитися з історією, яка один в один відповідає його фабулі. Різниця - в деталях.
Як висловився Комітет, автор роману «Із зосередженістю в поезії і щирістю в прозі описує життя знедолених». Мені не доводиться змагатися з лауреатом найпрестижнішої на земній кулі літературної премії, проте постараюся бути принаймні щирим.
«Знедолені» роману - це молоді німці з румунської провінції Банат, яких Москва, ніби у відплату за зазнані руйнування, погнала на відновлення промисловості Донбасу (яку, переважно, руйнувала, відступаючи в паніці 1941 року, Червона армія). Роман не цілком автобіографічний - Грета Мюллер народилася через вісім років після закінчення Другої світової. Але в основі його - спогади матері письменниці, якій вдалося вижити після п'яти років «ударної» праці на «Всесоюзній кочегарці».
У «Гойдалці дихання» табір інтернованих розміщений в Ново-Горлівці (сьогодні це один з кварталів Горлівки); працювали вони на відновленні місцевого коксохімічного заводу. У моєму випадку йдеться про шахти і табори на заході Луганщини. А почалося все зі звернення до журналіста ксьондза луганського храму Різдва Пресвятої Богородиці Діви Марії Гжегоша Рапи.
Католиків у Луганську небагато; парафія бідна, і ксьондз щоліта виїжджає служити до Німеччини, де місцевий «колега» надає йому можливість підзаробити на час його відпустки. Там Рапа і познайомився з немолодою вже німкенею Маргаритою Орт, яка здивувала святого отця докладним знанням луганської топографії. Вона назвала співрозмовнику найменування селищ, які сьогодні часто з’являються у фронтових зведеннях: Золоте, Тошківка, станція Мар'ївка, рудник «Карбоніт»... На запитання, звідки у мешканки Західної Німеччини настільки специфічна ерудиція, жінка розповіла свою сумну, але в чомусь і світлу історію.
Маргариті, тоді ще Ауленбах, напевно, не пощастило з місцем народження або - з національністю: німкеня, яка народилася в Югославії в 1926 році. Восени 1944-го до цієї балканської країни увійшла героїчна Червона армія і... Уже 1 січня 45-го ешелон з двома тисячами югославських громадян німецького походження вирушив на Схід. Молодь везли відновлювати вугільні шахти, підірвані й затоплені, переважно за наказом Державного комітету оборони. Тобто тов. Сталіна.
Статистика «відродження»
Ні Маргарита, ні тисячі її товаришів по нещастю проти Радянського Союзу не воювали. Вони взагалі не були громадянами Німеччини. Сталінський режим відразу перетворив цих юнаків і дівчат на рабів тільки на тій підставі, що вони народилися німцями. Але фрау Орт звернулася до священика з Луганська зовсім не для того, щоб висловити претензії до тодішніх своїх кривдників - вона просила ксьондза розшукати людей, завдяки яким пощастило вижити в тих жахливих умовах. А вдавалося це далеко не всім.
Маргарита, за допомогою своїх товаришів за Тошківським табором, зібрала деякі листи і документи. Наприклад, Йозеф Фішлер приїжджав до Луганська на початку 90-х, зустрічався з тоді ще живими співробітниками цієї... Гм! - установи, листувався з деякими з них. Ось витяг із листа колишнього начальника штабу Окремого робочого батальйону інтернованих №1211 капітана запасу Василя Трефілова. Капітан доповідає: «Кількість інтернованих у батальйоні - 1450, з них померли - 311, з яких покінчили життя самогубством - 5. Здійснили втечу - 42; спіймано - 21...
Тобто помер кожен п'ятий... І зверніть увагу на номер батальйону: 1211. Припустимо, це останній у ряду. Тоді шляхом нескладного перемноження ми можемо - приблизно - встановити, що на післявоєнних будівництвах СРСР працювало понад мільйон таких, як Ауленбах і Фішлер (народився в 1927-му), як мати Герти Мюллер. І коли який-небудь шанувальник «ефективного менеджера» почне втирати вам про рекордно короткі темпи відновлення радянської промисловості в 40-ві та про масовий ентузіазм радянського народу - ви з ним не сперечайтеся. Тільки згадайте і про цих ось... ентузіастів.
«Наша» біографія
Ксьондз привіз із собою два зошитових листка, дві адреси, записані у далекому 49-му подругою Маргарити. Одна - Олександри і Теклі Білецьких: станція Мар'ївка, Новий Зубок, 9. На іншому листку адреса Любові Вишнякової і Семена Шевирьова з рудника «Карбоніт». Ці люди, казала священику стара жінка, часто приносили їй хліб, - а вона ховала його в шароварах, щоб увечері поділитися з подругами в бараку. Ще вона згадала бригадира, якого назвала Філько. Чи то прізвище, чи то прізвисько ...
Цей Філько втратив руку на фронті, але, маючи в шахті безмежну владу над німцями, не тільки не зганяв на них злість, а й допомагав, чим міг. Правда, міг не надто багато. Траплялося, ставив виснажених дівчат на роботу легшу, ніж вказувалося в наряді. Бувало, просто ховав їх подалі від начальницького ока. Начальство в ту епоху абстрактний гуманізм якось не заохочувало...
На окрему розповідь заслуговують наші пошуки зазначених адрес «на місцевості». Один раз водій «жигуля» спробував було пояснити, як проїхати між хаотично розкиданих степом селищ на станцію, але, зрозумівши, що це марно, сів за кермо і скомандував: «За мною!»
Уже в Золотому, на цьому самому Новому Зубку ціла юрба вираховувала для нас, як сьогодні називаються старі вулиці і як змінилася нумерація будинків. На жаль, сестер Білецьких тут уже не пам'ятав ніхто, натомість хтось назвав адресу, де колись жили Шевирьови. І знову їзда курними вулицями шахтарського селища вслід багажнику чийогось легковика...
На вулиці Футбольнійнам посміхнулася удача: тут живе племінниця Люби Вишнякової, дочка її сестри Ольги Людмила. Немає більше на цьому світі Люби - Любові Сидорівни Шевирьової. І чоловіка її, Семена, теж немає. У 53-му сім'я виїхала на будівництво Сталінградської ГЕС. Звичайна доля звичайної радянської родини: жили в наметі, потім 26 років - у комуналці. В окремій квартирі, отриманій у місті Волзькому, пожити Любові Сидорівні довго не довелося...
Між іншим, свого сина Володю Люба народила влітку 1949-го. Маргарита поїхала до Німеччини в листопаді того ж року і цілком могла приймати немовля. У шахті: того дня забурилася вагонетка; Люба кинулася ставити її на хисткі рейки. Саме тут і почалися у неї передпологові перейми. Ледве-ледве встигли підняти породіллю на поверхню. А за кілька днів молода мати вже знову будувала в підземеллі комунізм. Товариш Сталін не розбещував пролетарські маси такими буржуйськими фривольностями, як декретна відпустка.
Смак матерженика
Людмила Володимирівна додзвонилася до Волзького, Володимиру Шевирьову. Мабуть, той був втаємничений у сімейну історію, тому що про Маргариту Ауленбах знав і відразу передав їй запрошення приїхати в гості. А ми вирушили розшукувати Філька. Розпитування місцевих жителів привели нас до будинку Петра Зигулі. Допомогла головна прикмета - відсутність руки. Петро Васильович справді втратив на війні руку, довго працював у шахті після демобілізації і добре пам'ятав «югославів», але про конкретну Маргариту Ауленбах та її друзів він не зміг сказати нічого. Може, забув, може, і правда «не перетинався». Утім, його спогади цікаві й самі по собі.
- Оце, я знаю, одну Мицєю звали. Вона загинула десь у 49-му. З горизонту 310 метрів качали ліс у вагонетках на горизонті 175. А ми сиділи, тут чекали ці вагони гнати далі. Робила лебідчицею Ткаченко Галя. І коли викачала на гору, на сто сімдесят п'ять: «Мицю, Мицю, вставай!». Миця ж та не встає. Ця ж Галя піднімається туди, значить, раз - воно що: верхняк лопнув отак, і по вагону... Голова у вагоні осталася, тільки на шкурі тримається - а Миця стоїть. І ця Галя злякалася... Ну, що, визвали німців... чи вони югослави, оці репатрійовані. Мужчини. І вони на гору її...
До речі, про мовне питання в Донбасі. Чи не всі літні люди Золотого, з ким нам довелося спілкуватися, говорили українською. У тому числі ветерани шахтарської праці.
- А як наші люди ставилися до інтернованих?
- Та нормально ставилися... У мене у дворі вмер один югослав. Це я не брешу. Розказую. Сидимо ми, обідаємо. Матерженики ще з макухою були. Чуємо: хтось стука в двері. Ми туди, він, значить: «Здрастуйте, здрастуйте». - «Шо?» - «Та так...» Мати дали йому тих матержеників, він, значить: «Спасібо, спасібо», - повернувся з двору і виходить до баби Комісарки - до сусідки, напроти. Сіда-сіда-сіда - і сів. Я підійшов до його - захропів, піну пустив - от і всьо.
- То він з'їв матерженик чи ні?
- Попробував трошки - навіть не ковтнув. Чи болєзнь, чи од голоду. Як їх тут було: ряд отак, сотня - хрести залізні. Зараз, правда, нема нічого.
- А що то воно таке - матерженик?
- Ну, це коржики такі. Макуха з дертю. Кукурузною... Югослави по металу майстри були. У мехцеху робили; матері духовку зварили. Мати їм козеня дали, маленького. Це я не брешу, це точно. Що із козеням зробили? Зарізали, з'їли, та і всьо. Дуже довольні були...
«Які людьє»
Сусідка Зигулі Марія Сопельніченко додала ще пару штрихів до загальної картини життя у повоєнному шахтарському краю. У відповідь на запитання, чи не займалися інтерновані злодійством, вона енергійно запротестувала:
- Куди їм красти! Я на першому участку робила. Ми через четвьортий участок вагони гнали із вугльом. Тут югослави робили. Фрося, знаю, хлопці... Фроська, ми з нею в одну змєну робили. Шо б вони крали?! Та вони за вагоном йшли і падали! Господі! Голод був. А шо ж, як їх пригонять на шахту... Їх на шахту й з шахти приведуть.
- Їх місцеве населення підгодовувало?
- Знаєте шо. Хто там підкормлював, як ми всі голодні були?! Це я з ними робила в 46-м году. На першому участку. Нам пайку давали. Тим хто в шахті робив, кіло двісті, хто на повєрхності - вісімсот. Хліба. Удень.
- І югославам стільки ж давали?
- Їх у лагері окремо кормили. А так - що ми були голодні після війни, що вони, бідні. Так ми хоч дома щось мали, а вони шо - одгонять їх в общежитіє це...
Від «гуртожитку» - колишніх бараків на околиці Золотого залишилася тільки непримітна смуга кам'яного фундаменту. Тепер на місці табору будують церкву. Православну, зрозуміло. А ну ж бо, чи зацікавить батюшок, що поруч з їхнім храмом знаходилося колись? Може, свічку поставлять коли за невинно убієнних.
Дорогою додому розчулений батько Гжегош декілька разів повторив з характерним своїм польським акцентом, звертаючись до самого себе: «Які людьє! Які людьє!»
Мені було приємно це чути.
***
Після присудження роману Грети Мюллер Нобелівської премії я щоразу перед від'їздом о. Гжегоша до Німеччини умовляв його розшукати там письменницю і якщо не привезти її до Луганська, то хоча б записати розмову з нею. Він усе якось від цієї честі ухилявся. Може, я просто не уявляю собі німецьких реалій?
Що стосується Маргарити Орт... Вона передавала з ксьондзом новим друзям у Золоте якісь речі, фотографії. Гжегош Рапа залишався в Луганську до липня минулого року; потім оператор став повідомляти, що абонент не може відповісти. А восени ми зустрілися в Сєверодонецьку - Москаль проводив зустріч зі служителями культів. Ксьондз сказав, що залишив Луганськ за наказом єпископа в Харкові. На моє запитання, чи був він у Німеччині й чи жива ще фрау Маргарита, Гжегош відповів ствердно. З Гертою Мюллер він і того літа не став зустрічатися.
Сьогодні зв'язатися з ним не виходить. Може, знову служить у Німеччині, і вже цього разу...
Михайло Бублик, Сєверодонецьк.
