Уникнути церковної анексії з боку Московії 330 років тому українці шансів не мали – професор Саган

20.07.2015 10:00 752

В українських керівників є ілюзія, що залежна Церква і незалежність держави - це два явища, які не пересікаються    

21 липня 1686 року, рівно 330 років тому, в соборі Софія Київська відбулася подія, яка на триста тридцять років визначила історію Української церкви і яку українські історики однозначно характеризують або як повну ліквідацію окремішності української церкви, як крадіжку Моспатріархією української церкви, або як анексію української митрополії від матері-церкви - Костянтинополя.

Цього дня в Софії Київській відбулися "вибори" нового митрополита, який через чотири місяці присягнув Московському патріарху  Це був перший крок зухвалого плану передачі київської митрополії Москві. На цих "виборах", кажучи сучасною мовою, не було кворуму, ці вибори намагалися опротестувати священики, їх не визнав, зрештою, Костянтинополь. Але план був завершений тиском на Туреччину, яка мусила через важке політичне становище дослухатися Москви та в сваою чергу натиснула на Костянтинополь, аби той легітимізував анексію. Ця анексія чимось нагадує "насильницьке" отримання Москвою патріаршества, канонічний спосіб з використанням насильства. Але якщо московське патріаршество нас в принципі не хвилює, то відторгнення митрополії це те, наслідки чого ми відчуваємо всі триста тридцять років чи не кожного дня.

Ми говоримо про цю драматичну подію із відомим релігієзнавцем, доктором філософських наук, професором Олександром Саганом.

 - Олександре Назаровичу, 330 років тому в соборі Софія Київська відбулася подія, з якої почалася анексія української церкви Московською патріархією. Москва була сильна, вона воювала, приєднувала і церкви, і землі, знаходила союзників, тиснула, і в цій події була історична логіка, своя невблаганність чи невідворотність. По-вашому можна було уникнути цієї анексії?

- Понад 30 років (після укладання Переяславської угоди - авт.) (1654-1686 рр.) Київська православна митрополія протистояла репресивному тиску Московії (тоді ще ця держава назви "Росія" собі не привласнила). Московити політично вже загарбали українські землі, проте ніяк не могли тут "стати своїми" - сприймалися як відверті загарбники.  Тобто, як мінімум одне покоління священиків повинно було змінитися, щоб Московський патріархат, нарешті, знайшов тут хоч якусь більш-менш масову підтримку. Методів "впливу" було багато - від вивезення в Московію всіх випускників духовних навчальних закладів до цинічних репресій. Уникнути церковної анексії українці не мали жодного шансу, особливо після того, як московитські військові гарнізони розквартирувалися чи не в кожному більш-менш значимому містечку, а українці масово почали служити новій владі.    

- Якби цього не сталося, якою була б Українська церква?

- Українська православна Церква як самостійне явище була (і є) можливою лише у політично незалежній країні. Недарма ж практично всі князі-царі європейських держав першим питанням після здобуття незалежності ставили питання автокефалії. Бо всі розуміли, що політична незалежність не є доконаним фактом в умовах духовної (ідеологічної) залежності від іншої держави, особливо коли ця "інша держава" - імперія із відповідним (агресивним, загарбницьким) налаштуванням. От тільки в українських керівників (окрім, можливо, В.Ющенка, який багато на цю тему говорив...) є ілюзія, що "залежна Церква" і незалежність держави - це два явища, які не пересікаються.   

- Церковна тема після участі у сепаратизмі кліриків УПЦ МП Донбасу на фоні деградації РПЦ та поведінки митрополії УПЦ МП набуває особливого, гострого звучання. Можемо ми казати, що сьогоднішній стан УПЦ МП, яка дала державних зрадників з числа кліриків на Донбасі - один з історичних наслідків того, що відбулося 330 років тому?

- Без сумніву. Але діяльність цих горе-кліриків, окрім зради, має й інші наслідки - втрата авторитету православ'я. Соціологія показу, що навіть якби й не було б війни, то Донбас за покоління-два став би практично весь протестантсько-мусульманським. Адже важко припустити, що ті попи (священиками їх важко назвати), які освячують зброю і закликають до вбивств - віруючі люди. Чи можуть такі невіруючі "політики від Церкви" (колись їх називали представниками "політичного православ'я) виховати віруючу зміну? Думаю, що ні.     

- Зараз нам намагаються довести, що церкви об'єднується, коли приходить час, без участі держави, мовляв, держава не повинна втручатися. Яка ваша думка та історичний досвід отримання помісності чи автокефалії?

- Досвід усіх православних Церков свідчить, що без державного чинника (інша справа - міра участі держави) справа об'єднання-роз'єднання православних Церков практично не відбувається. Зовсім недавній досвід унормування ситуації в православ'ї Болгарії, Естонії, відновленні автокефальної православної Церкви в Албанії, ситуація із православними Церквами на Балканах загалом - приклад певного протекціонізму влади. І ніхто (ні Церкви, ні влада) не робить із цього сенсації. Зрештою, державний протекторат т. зв. "офіційне" православ'я має і в Російській Федерації, де православний патріарх РПЦ - фігурант чиновницької вертикалі і має держохорону. Тому, як висновок: якщо українська держава і надалі буде робити вигляд, що проблема Помісної православної Церкви їй не цікава - ніякої помісності у нас ще довго не буде.          

- Я порахувала, що зрив переговорів УПЦ КП та УАПЦ відбувся, якщо брати старий календар практично в той день (але через 330 роки), що і вибори митрополита, який присягнув Москві.  І тут не обійтися без питання про кошти. Москва ніколи не економила на великих цілях, вона вимагаючи від Костянтинополя підтвердження анексії Української церкви, заплатила, здається, сто двадцять соболів та 200 рублів. Вам не здається, що це такий урок для нас? Хочемо єдності: тоді  не обійтися у такій великій справі без видатків.

- Так, але ці видатки мають йти не на підкуп ієрархів чи "зацікавлених організацій". Держава має запровадити просвітницькі проекти, щоб православні віруючі нарешті взнали справжню історію своєї Церкви, а не сурогатний варіант, написаний у Кремлі. Країна зачекалася на документальні чи просвітницькі фільми, лекції, книги і брошури, зрештою - листівки і газети. Доказали свою ефективність просвітницькі проекти, лекторії товариства "Знання" тощо. Усе це вимагає фінансування, і не малого. Росія цим займається на державному рівні. І успішно - московської "церковної правди" важко позбутися у Західній Україні (скільки там громад УПЦ МП). В Україні просвітництво, в т.ч. й щодо "об'єктивного висвітлення церковної історії" - це справа виключно волонтерська.    

- Коли починалися перемовини УПЦ КП та УАПЦ я казала, що до кожного перемовника з УАПЦ слід приставити охоронця та спонсора та берегти їх до середини вересня, дня об'єднавчого собору, спостерігаючи і даючи гроші. Могло це тоді все пройти успішніше?

- "Силою милим не станеш". На кожного спонсора віднайдеться завжди "кращий спонсор" і "кращі аргументи". У 1991 році практично всі ієрархи УПЦ МП підписалися за надання автокефалії. Але у Москві майже всі із підписантів відмовилися від своєї позиції - там вміють "переконувати". Тому, у даному випадку, все вирішили кулуарно 9-10 осіб (Архиєрейський собор). Якби питання об'єднання вийшло на широке обговорення в УАПЦ (а про це йшлося ще при минулому Предстоятелі), то результат, переконаний, був би інший. Успішність - тільки у переконанні, все інше - від лукавого.       

- Зараз у соцмережах триває дискусія: якою буде назва православної церкви, коли вона отримає незалежність та місце у Диптиху. Є такі варіанти: Київська Церква, Українська Православна Церква, Православна Церква в Україні. Яке вам здається більш перспективним?

- Всі три названі Вами  варіанти мають дуже різне ідеологічне і смислове навантаження. Назва буде залежати від того, яку із концепцій приймуть віруючі. Особисто мені більше до вподоби назва Українська Православна Церква. Бо Православну Церкву в Україні ми вже маємо (і маємо наслідок такого набуття), а Київська Церква (Церкви Київської традиції) - це значно ширший проект, який наразі неможливий у реалізації. Інше питання, що назва УПЦ має відповідати новій суті Церкви, а не продовжувати промосковські традиції нинішньої УПЦ МП.   

Лана Самохвалова. Київ.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-