Скільки коштує продати джинси в дитячому театрі?

Той, хто хоч раз бував на Подолі у Києві, напевне, бачив сірий круглий фасад дитячого музичного театру. Прямо над входом частенько висять оголошення про проведення чергового ярмарку з продажу одягу. Кияни настільки до цього звикли, що вже не звертають уваги на те, що Київський муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва фактично перетворився на базар. Нових дитячих вистав у театрі вже давно не ставлять, а ті, що йдуть, показують у незручний денний час. Однак виставки-продажі проходять регулярно. Ще й користуються неабияким попитом в охочих придбати нові труси чи спортивні штани китайського виробництва.

Куди йдуть гроші від продажу всього цього добра? Хто є організатором виставок і який стосунок ці люди мають до театру опери і балету для дітей і юнацтва? Чому театр не розвивається як заклад культури?

Вирушаю до самого театру, аби знайти відповіді на ці питання.

Коли немає вистав, простому обивателю потрапити всередину театру не так-то просто. Усі двері центрального ходу зачинені, однак є ще службовий вхід. Там пускають через турнікети. Кажу бабцям на охороні, що я підприємець і питаю, з ким би можна було б домовитися про оренду торгового місця. Ті люб'язно пояснюють дорогу і пропускають мене.

Речовий ринок у театрі зручно розташувався у круглій залі під куполом будівлі, котра колись була призначена для проведення художніх виставок. Тут, наче на розкладках «Троєщини», «художньо» висять труси, шкарпетки, колготи, піжами, шоколадки сумнівного походження, якесь барвисте ганчір'я та інший китайський ширпотреб.

«Оргкомітет» виставок займає невеличку кімнатку на другому поверсі, якраз поруч із круглою залою під куполом. Весь «оргкомітет» - це дві дами років 50.

На вході я відрекомендувався їм приватним підприємцем - виробником одягу, що шукає собі місце збуту товару. Вони одразу ж люб'язно запрошують зайти до кабінету, щоб обговорити питання ділового характеру. Подають свою візитівку, якщо це можна так назвати - неохайно вирізаний роздрукований на принтері клаптик паперу. З «візитівки» дізнаюся, що тітоньок звати Любов Анатоліївна та Антоніна Федорівна, представляють вони дочірнє підприємство «ГРАНД-2».

Якомога переконливіше розказую їм про свій уявний товар: «У нас легка промисловість. Джинси від українського виробника, спортивний одяг, майки. Усе шиється у Харкові та Білій церкві! Ну, правда, сировина китайська, але ж зате дешево».

- Ви зараз оплачувати місце будете, чи поки тільки придивляєтеся? - питає Антоніна Федорівна.

- Та як же одразу платити, треба ж дізнатися, що тут і до чого, - відповідаю.

- Дивіться, 300 гривень ви платите одразу як аванс. Далі перші кілька днів оплачуєте 700 гривень за кожний метр квадратний площі. Щоб зацікавити вас, скажу, що існує система знижок.

- І що треба, щоб заслужити знижку?

- Ви виробник?

- Так.

- От, уже й заслужили. Виробникам ми надаємо знижку. Для вас ціна буде 600 гривень за метр квадратний.

- Чудово. Коли там у вас наступна виставка?

- Наступна починається 24-го березня і проходитиме до 27-го.

- А які документи треба, щоб укласти договір? - вирішив я наостанок запитати.

- Договір? Який договір? Він вам треба? - невпевнено питає Антоніна Федорівна. - Якщо це принципово, то зробимо договір, а взагалі у нас від них уже давно всі відмовилися. Ми приватне підприємство, платимо єдиний податок. То й не робимо договорів.

- Не принципово, навпаки, менше проблем із папірцями, - зображаю ентузіазм.

- Ну, тоді не переживайте, приходьте наступного разу з грошима і будемо співпрацювати.

Виходимо разом з Антоніною Федорівною з кабінету та йдемо оглядати круглу залу.

- А взагалі багато у вас тут продають? А відвідувачів достатньо? - я остаточно вжився у роль директора швейної фабрики.

- Та все заставлено, уся зала орендована, і народу завжди достатньо. Ми ж у театрі розташовані. Тут постійно багато народу. Йдуть на виставу - заходять, виходять з вистави - ще раз заходять...

- Ну, то й головне, щоб люди були, - додаю я і прощаюся.

- Люди будуть - не пошкодуєте.

Площа зали театру, перетвореної на базар, перевищує 150 метрів квадратних. Не важко порахувати, що одна чотириденна виставка - це більше 400 тисяч гривень готівкою, котрі ніяк не документуються і можуть просто осідати у чиїхось кишенях.

Далі ще цікавіше. Пошукавши у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців фірму «Гранд-2», яку начебто представляє «оргкомітет» виставок, я виявляю, що діяльність юридичної особи-підприємця була припинена 9 вересня 2013 року. То хто і кому платить «єдиний податок», про який так чесно розказувала Антоніна Федорівна?

«Гранд-2» колись справді був «прописаний» за адресою Межигірська 2, де і розташований дитячий музичний театр. Підприємство проіснувало трохи більше 3 років. Очевидно, воно зайняло стіни театру за часів головування попереднього директора, Володимира Меленчукова. За інформацією ЗМІ, "попередній директор театру Володимир Меленчуков пішов з посади за власним бажанням у кінці травня. Як повідомляють у Головному управління культури, це сталося, коли його спіймали на хабарництві правоохоронні органи." (Радіо Свобода).

За тією ж інформацією, це сталося наприкінці травня 2012 року.

Цікаво, чи знає керівництво КМДА, зокрема, Голова Київської міської державної адміністрації Віталій Кличко, про нинішній стан справ київського муніципального театру?

Після звільнення колишнього директора справи муніципального академічного театру опери і балету для дітей та юнацтва пішли гірше, адже ним зацікавилася Світлана Зоріна. Вітчизняні ЗМІ відводять їй чільне місце у своїх рейтингах корупціонерів (Цензор.Нет: "ТОП-10 найвідвертіших корупціонерів КМДА очолює директор департаменту культури Світлана Зоріна").

Ця пані ще донедавна працювала Начальником Головного управління культури КМДА і славилася любов'ю до об'єктів культури.

Стараннями Зоріної у музичного театру з'являється новий «куратор» на ім'я Юрій Щур. Якщо ввести його ім'я у будь-який пошуковик, можна виявити... нічого. Взагалі. Немає жодної інформації не те що про професійну діяльність та високі досягнення цього Щура, але навіть жодного слова про його попередню біографію. Лише якісь поодинокі коментарі у пресі, які він давав, будучи вже директором.

Укрінформ подав запит на ім'я Директора департаменту культури КМДА з проханням надати інформацію, ким є ця особа, чим Юрій Щур займався раніше, ким та на яких підставах був призначений на посаду директора дитячого культурного запиту. Крім того, ми попросили роз'яснити, чи відомо щось Київській міській державній адміністрації про проведення речових ярмарків у приміщенні дитячого театру. Про відповідь КМДА обов'язково поінформуємо наших читачів.

Зі слів проінформованого джерела дізнаюся, що Юрій Щур, виявляється, був особистим водієм екс-регіонала Віталія Журавського. За освітою він будівельник.

Отже, пан Щур вправно керує «ринком» у театрі, однак це, вочевидь, не приносить ніякої користі самому театру, призначеному для показу дитячих вистав. Будучи за освітою будівельником, він не спромігся упродовж свого головування навіть відремонтувати стару будівлю та підновити обшарпаний фасад.

Та і взагалі, виглядає так, що рівень роботи театру опери та балету для дітей і юнацтва вже не відповідає своїй гучній назві. Хоча працівників театру нараховується аж близько 400 осіб (це і хор, і балет, і постійний оркестр), не важко помітити, що вже протягом тривалого часу репертуар закладу не оновлюється, з року в рік глядачам пропонують одну й ту саму версію «Зайчика-листоноші», «Дванадцяти місяців» та «Історії Кая та Герди». Дитячі вистави завжди йдуть практично лише о 12 годині, дуже рідко - о 15-ій. А так званий «прайм-тайм» - зручний післяробочий час, коли батьки разом із дітьми могли б відвідувати театр, був відданий під популярні касові вистави, орієнтовані на дорослого глядача.

Отримавши у 2012 році директора-будівельника, театрали вийшли на мітинг, закликаючи не закривати театр і не «позбавляти юних глядачів казки».

«Ми намагаємось зробити все можливе, щоб театр жив і функціонував. Ми єдиний в Україні і Росії театр опери і балету для дітей, ми створюємо фундамент для дітей, перш ніж вони почнуть дивитись більш серйозні вистави у інших театрах. Не можна позбавити їх цього», - розповіла тоді у коментарі Радіо Свобода завідувач трупи Ірина Ладіна.

Пані Ірина і досі працює у театрі. Однак тепер коментувати будь-що навідріз відмовляється зі зрозумілих причин.

- Був тут якийсь час, що не було у нас ніяких виставок, - розповідає бабця, котра сидить на вахті біля турнікету. - Та це недовго. Потім вони знову повернулися. Користуються страшенною популярністю, людей приходить багато.

На всі питання вона відповідає охоче. Однак тепер, коли я вже не прикидаюся продавцем джинсів, навідріз відмовляється пускати мене у приміщення.

- Кому завгодно тут ходити не можна. Колись ми пускали усіх, а тепер - лише за посвідченням працівника театру. А я нічого не вирішую, я ж просто консьєрж.

Отже, за вказівкою керівництва, потенційних клієнтів ярмарку прийнято вважати не «ким завгодно», а всі решта - сторонні, хай хоч і мають при собі документи та посвідчення преси. Нагадаємо, приміщення - муніципальне і належить громаді, а отже будь-який киянин повинен мати право зайти всередину.

Проникнути на прийом до директора мені тим паче не вдалося. Його секретар ввічливо пропонує мені зв'язатися із прес-секретарем, а та уже призначить зустріч.

І нині про подальшу долю театру можна тільки здогадуватися. Це лише одна з тих історій, які можна розповісти про об'єкти культури, «покращені» ставлениками режиму Януковича. А скільки ще таких директорів-будівельників лишається сидіти на своїх, хай скромних, однак стабільно прибуткових посадах?

Олександр Романчук, Руслана Чечуліна, Київ.