"Зелені чоловічки" говорили: Написано в паспорті "українець" – значить вбивати!
Про поїздки до зони АТО, про те, що говорили російські солдати в Криму, про гумор бійців і про те, як війна впливає на людей і природу
08.02.2015 11:20

Взагалі-то вона любить фотографувати природу і тварин. Але перше, що спливає в пам'яті, коли згадую фотографії своєї співробітниці з Укрінформу Альони Худякової - це силуети майданівців на тлі покришок, що палають, на Грушевського, "беркутівці", які ціляться зі зброї в протестувальників, Будинок профспілок, що догорає, і, звичайно ж, тіла героїв "Небесної сотні", що лежать 20 лютого біля барикади поблизу Головпоштамту.

Минув рік. З тих пір змінилося багато чого, як у житті країни, так і в Альониному. Змінилися і сюжети її фотографій. Коли в березні Путін розпочав втілювати операцію з анексії Криму, вона поїхала на півострів і пробралася з боку гір на територію захопленої росіянами української військової частини в Перевальному, де їй вдалося поспілкуватися з озброєними "зеленими чоловічками" і сфотографувати їх. А з початком бойових дій на Сході вона не змогла спокійно працювати в тилу і відправилася прямісінько до зони АТО.

Про свої поїздки, про те, що сказали їй російські солдати в Криму, про гумор бійців, часом незрозумілий цивільним, і про те, як війна впливає не тільки на людей, Альона багато розповідала і в розмовах, і в листуванні. Її чесні, часом несподівані відповіді на прості запитання і привели до ідеї скласти з них своєрідне інтерв'ю. Що з цього вийшло - судіть самі.

ВІЙНА СТИРАЄ НАПІВТОНИ

- Про що ти думаєш перед кожною поїздкою?

- Про людей. Я бачила, як змінюються очі друзів, за місяці, а іноді за лічені дні. Думаю, якими побачу їх цього разу?..

- Чому ти вирішила їздити до зони АТО?

- Там мої друзі. Мені чужий ура-патріотизм і крики "всепропалозраджують", я просто роблю те, що мені по совісті.

- Про що тебе запитують, коли повертаєшся?

- Люди ставлять запитання на кшталт: "Ну, як там?". Я знаю, які саме моменти найчастіше їх цікавлять. Ось і зараз можна було б розповісти, які думки приходять в голову, коли розумієш, що в будь-яку секунду можеш загинути, що це за відчуття, коли на тебе дивляться в приціл, як спиться під обстрілом. Розповісти про те, як пізнаєш цінність незримого, надзвичайно міцного зв'язку, що виникає між людьми за лічені години і дні. Про це зазвичай запитують, але я не хочу про це. Поки що.

Ще я іноді від людей чую: "Чи бачили ви смерть?". Дуже цікаве запитання. Тема для окремої розмови. Я думаю про тих, хто запитує: що дасть їм моя відповідь? Може, стикаючись з чиїмось досвідом, психіка зміцнює себе таким чином? Як я це відчуваю - ні. Чийсь досвід залишається лише чиїмось.

- Як я пам'ятаю, у тебе був досвід спілкування з "зеленими чоловічками".

- 8 березня 2014-го на полігоні військової бази в Перевальному спіймали. Я розмовляла з українським солдатом, з Херсонщини, здається, хлопець. Оточили, полякали трішки. Відпустили години через півтори.

На фото: "зелені чоловічки" у Перевальному

- Погрожували?

- Лякали просто, відчували свою перевагу. Один направив дуло автомата в обличчя і каже: "Вбивати всіх. Написано в паспорті "українець" - значить вбивати!". А я йому сказала, що національність у паспорті у нас не пишеться. Покурили. Потім кажу: "Ну що, розстрілювати будете?". Помовчали. Зрештою, їх командир сказав: "Ви нам заважаєте, йдіть".

- А що війна для тебе?

- У війні безліч граней, сторін і відтінків. Більшість з них стирають з землі її напівтони, все стає сліпуче яскравим, коли неможливо дивитися без сліз. Наш світ, що похитнувся, захлеснула тяжкість і біль втрат, він стиснувся в очікуванні нових ударів. Тисячі людей кажуть, що важкий досвід, який прийшов на нашу землю, оголив, що є справжнім, а що тлінним: тисячі засипають у постійному страху перед завтрашнім днем, а хтось підраховує прибутки - так було в усі часи. Народжуються міфи, легенди, ідеї, така собі психотерапія від природи, покликана допомогти людям прийняти і витримати те, що увірвалося в їхнє життя, змінивши його назавжди.

На фото: боєць оглядає позиції після обстрілу

ВІЙНА ЗМІНИЛА В ЛЮДЯХ СПРИЙНЯТТЯ ЛІСУ - "ЗЕЛЕНКА" ТАЇТЬ НЕБЕЗПЕКУ

- Але деякі люди навіть у зоні бойових дій продовжують робити те, що й раніше.

- "Мир - це певний порядок. Селяни вечорами повертаються до села. Зерно засипають у комори. І акуратно складену білизну прибирають до шаф. У дні миру знаєш, де лежить кожна річ, знаєш, де знайти кожного друга. Знаєш, де ти будеш сьогодні спати. Так! Мир гине, якщо рвуться нитки основи, якщо ти більше не знаходиш собі місця на світі, якщо не знаєш,

де той, кого любиш, якщо чоловік, який пішов у море, не повернувся додому", - писав Сент-Екзюпері у творі "Військовий льотчик". Мир і війна сплелися в полях соняшника і кукурудзи. У сутінках, що густішали, хлопці на блокпосту запитували, як ми проїхали ділянку дороги, чуючи, що все добре, відповідали: "У нас поки теж, слава Богу. Їдьте швидше, не зупиняйтеся". І ми їхали далі, дивлячись, як горизонт освітлюється спалахами. У цей час з одного боку дороги над полем піднімалися стовпи диму, а з іншого - комбайни збирали врожай.

Мир і війна сплелися на передовій, коли під чимраз більшим мінометним обстрілом, вівчар вів отару з поля в село, швидко огинаючи лабіринти окопів.

На фото: отара овець проходить повз бійців

- На деяких твоїх фото війна взагалі не читається. Як, по-твоєму, бойові дії вплинули на навколишнє середовище?

- Восени одна з наших позицій була на краю рідкісного сосняку. Вранці до укриття, яке слугувало кухнею, зліталися безліч птахів - горобці, синиці, повзики. Пташиний гомін розбавляв звуки стрілянини, нагадуючи про те, яка природа чудова навколо, про те, що обпалені вибухами пагорби приховують у собі лабіринти лисячих нір, а в степових травах як і раніше ховаються зайці, фазани та куріпки. Вночі можна було бачити силует сови, що полює на мишей. Стоячи на посту з черговим, я вслухалася не тільки в звуки війни, а й в звуки природи. Я думала про ліс, що починався в метрах 60-ти від нас, звідки крім криків нічних птахів долинало безліч шерехів. Як розрізнити серед них той, що несе смерть тобі і тим, хто поруч?

Друг показує мені жестом, щоб я присіла. Постріли і спалахи розсікають ніч. А я сиджу на землі і думаю чорт знає про що! Про те, які яскраві тут зірки, про дерева в цьому лісі, поранені кулями і осколками. Чи є серед них хоч одне вціліле? Війна увірвалася в життя лісу і змінила ландшафт: вручну і за допомогою техніки люди викопували землянки, окопи і траншеї, селилися серед пагорбів, як зграї сурикатів. Крик дозорного: "Повітря!", і зграя зникає в підземних укриттях. Війна змінила в людях сприйняття лісу. "Зеленка" таїть небезпеку - там розтяжки і засідки ...

На фото: світанок на бойових позиціях сил АТО

ЛЮДИ, КОЛИ ЗАЛИШАЛИ СВОЇ БУДИНКИ, КИДАЛИ УЛЮБЛЕНЦІВ ПРИВ'ЯЗАНИМИ АБО ЗАМКНЕНИМИ

- А тварини? Як змінилося їхнє життя?

- Згадалося мені якось, як у Києві повзики беруть насіння з рук. І вирішили ми з другом спробувати, чи погодиться птах тут, у степах Луганщини, прийняти частування, запропоноване на долоні. Витратили близько години і наші зусилля увінчалися успіхом.

На фото: боєць годує повзика у таборі

Спочатку думали, що "приручили" одну пташку, але потім виявилося, що це пара. На другий день вони вже стрибали довкола нас в очікуванні частування. "Все, тепер будуть прилітати", - сказала я, коли прийшов час їхати. Друг пообіцяв дістати насіння і не забувати годувати птахів. Їли вони небагато, більше ховали про запас. Через місяць бійці міняли позицію. Не знаю, чи прилітає пара повзиків до нової "зграї сурикатів".

Взагалі тема тварин на війні доволі широка. Практично на кожній позиції можна побачити часто врятованих від вірної смерті котів і собак, які прибилися до людей. Багато хто, коли залишали свої будинки, кидали улюбленців, часто прив'язаними або замкненими. Тих, кого встигли знайти до того, як холод, голод і обстріли зроблять свою жахливу справу, бійці забирали на свої позиції, в табори, іноді відвозили додому, коли їхали у відпустку. Тварини, що залишилися на позиціях, ставали бойовими товаришами. Історії, коли чотирилапі друзі, що володіють особливим чуттям, звали бійців до укриття за секунди до обстрілу, відомі вздовж усієї лінії фронту.

На фото: боєць грає з Мухтаром

Німецьку вівчарку Мухтара вивезли з району АДа (Донецького аеропорту - авт.). Він тривожно реагував навіть на клацання камери, в його поставі і рухах читався пережитий страх. Зате він вигадав собі гру, якою розважав і бійців. Знаходив порожню пластикову пляшку, і "хвостиком" ходив за людьми, чекаючи, коли хтось звільниться і зможе з ним пограти. Це була не просто гра "кинути-принести". Він клав пляшку в метрі від ніг людини і сам трохи відступав назад. Ось тоді починалося найцікавіше: хто перший схопить пляшку - гра, що складається з хитрих маневрів, обманних рухів і швидких реакцій. Коли вдарили морози, Мухтара відвіз додому хтось із бійців.

Лайма - метис алабая. Розумна, обережна мати шести цуценят. Несе службу з охорони території разом із бійцями - це в крові її породи.

На фото: боєць гладить цуценя Лайми

Її малюки скрашали важкий побут і підкидали приємні турботи: сколотити будку, утеплити її. Коли цуценята підросли, бійці відвезли їх в рідні міста - обстановка розпалювалася, а діти є діти, навіть якщо вони гавкають, махають хвостом і крутяться під ногами.

В УКРИТТІ БУЛО ХОЛОДНО НАСТІЛЬКИ, ЩО КАРТОХА ВМЕРЗАЛА У ВОДУ

- Тварини допомагають відволіктися. А як іще вдається скинути вантаж психологічної втоми?

- Побут війни зітканий із сотень моментів, частішенеприємних і таких, що вимотують. Я ж кажу про ті, що розбавляють важкі будні, стаючи рятувальним кругом для людської психіки. Так ми з посмішкою згадуємо, як весело зустрічали Новий рік, коли температура впала до 30 градусів морозу, всі тулилися навколо буржуйки, але в укритті, що продувалося, було холодно настільки, що тільки-но почищена картоха вмерзала у воду. Так бійці, сміючись, розповідають новеньким, як під обстрілом рятували барбекюшницю з м'ясом, що смажилося,  - подарунок волонтерів, бігли з нею в укриття: "Саня, кинь цю ..., лягай! - Як же - м'ясо підгорає!".

 На війні немає дрібниць. Людська психіка, що перебуває в сильній напрузі, вибухає від ледь відчутної іскри. Це гаситься постійним, місцями незрозумілим цивільним людям, гумором, який допомагає зберігати в собі людське, як і дитячі малюнки, якими обклеєні стіни землянок, кунгів, машин, як котики і собачки на позиціях, подарунки волонтерів, яким дорослі чоловіки радіють, мов діти.

На фото: бійці прямують до крайньої на умовному "кордоні" з терористами позиції

Вони навчилися бути сильними і злими, навчилися переступати через страхи і змінювати звички. Але мене тривожить їхнє майбутнє. Я точно знаю - війна залишає невитравний слід у душах людей. І не просто лікувати ці душі, багато треба розуміння, терпіння, тепла. А повертатися їм належить у суспільство мирних міст, яке на третину саме живе на межі нервового зриву, у нескінченному гортанні стрічки новин, на третину - в байдужості до подій. Я бачу гостру необхідність в гарних психологах і на фронті, і тут.

Олександра Бутова, Київ.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-