Добровольчі батальйони вже виконали свою місію - Валентин Ткалич
Партизанщини було забагато, навіть коли Щастя брали. Один надивився фільму «Дев'ята рота», кричить: «Беру командування на себе!»
20.01.2015 13:00 578
  •  
  •  
  •  

Із Ткаличем ми знайомі чверть століття. З перших років незалежності він очолював Луганський крайовий Рух - до його розколу в 1998-му. Хоча на Луганщині українські організації й опинилися, як мовиться, «на маргінесі», він якось примудрявся організовувати для своїх організацій пристойні офіси. У яких не соромно було приймати В'ячеслава Чорновіла, Геннадія Удовенка або нинішнього віце-прем'єра В'ячеслава Кириленка.

Минулого року Валентин Васильович очолив окружну виборчу комісію територіального виборчого округу №105, але після того, як терористи розгромили приміщення комісії і навіть удерлися до його квартири, він від'їхав на північ області, вступивши в добровольчий підрозділ, який тільки згодом отримає нині відому всім назву «Айдар». Сьогодні майор Ткалич служить заступником командира з виховної роботи в іншому батальйоні - «Луганськ-1».

- Хочу сказати, добровольчі батальйони, до числа яких належить «Луганськ-1», виконали свою місію. Особливо на першому етапі, коли треба було, дійсно, швидко й ефективно навести лад на територіях, над якими ще не остаточно було втрачено контроль. Показати і нашому суспільству, і всьому світові, що в нас є збройні сили, що ми можемо боронити свою землю і здобувати перемоги.

Тоді питання виховної роботи і життєдіяльності підрозділів впродовж 24 годин на добу - не стояло. Йшла війна, і все було цьому підпорядковано. А от трохи пізніше, коли фронт стабілізувався, і активні дії не проводились - тут, я думаю, недопрацювання в цій царині далося взнаки. Недостатньо приділялось уваги кожному бійцю, його морально-діловим якостям, взаєминам бійців між собою. А найголовніше - людей требі було чимось займати. Заняття, самоосвіта, проведення певних тестів, зустрічі з цікавими людьми. Навіть треба було запрошувати психологів, священиків.

- Ну, а зараз це упущення намагаються надолужити?

- Я цього не бачу.

- Хто має ініціювати таку роботу? Командування?

- Звичайно, але тут ще багато залежить від неформальних груп впливу всередині підрозділів. І в батальйоні «Айдар», де я був, і в батальйоні «Луганськ-1» тепер: вплив мають якраз ті люди, які не несуть позитиву і якості, властиві, скажемо так, консервативному українцю, що прив'язаний до родини, до землі. Навпаки - босяцтво, партизанщина, зухвалість, навіть хамство превалюють. Саме такі групи більш впливові, більш активні, і, на жаль, командири часто йдуть з такими групами на компроміси. Командир, бува, «сідає» на таку групу і завдяки їй має вплив на підрозділ у цілому. Хоч якось управляє процесом.

А ті, хто дотримується традиційної лінії поведінки - вони якісь упосліджені, їм нема до кого звертатись за підтримкою, і тому мені, заступнику з виховної роботи, важкувато працювати на цій посаді. Не знаходжу розуміння у бойових командирів. Перший мій комбат був такий.

- Мельничук?

- Ні. Був один до нього.

- Звідки прийшов?

- Капітан міліції, з Кремінної (Луганська обл. - ред.); мав досвід відрядження до Іраку. Тут спирався на «босяцьку» групу, чоловік 20-30. Усі решта дивились - і думали, що це еталон поведінки. А я був проти. Він брутально лаявся - і переконував: «Розумієте, між командою та її виконанням мат - найефективніший засіб».

Я пробував ввести традицію зранку шикуватись на прапор, співати гімн. Бодай «Отче наш» читати. Важко йшло. Я там капличку обладнав; запрошував священика. Намагався займатись побутом - знаєте, середовище, в якому люди живуть - воно ж так чи так у душу влазить.

- Конфліктів на національному чи регіональному рівні не виникало?

- Ні. Хоча у тих, хто приїжджав із Заходу, виникало здивування: «Чому місцеві чоловіки у більшості своїй не воюють за власну землю?!» Вони ж пройшли і Старобільськ, і Новопсков, і Лисичанськ, і Гірське, й бачили, як здорові мужики сидять, пиво п'ють. Кажу: «Це специфіка нашого регіону».

- Невже луганчан не було у батальйоні?

- Я можу розповісти, з чого ми починали. Я ж починав воювати в «Айдарі». Мені подзвонив Ігор Орел, зі Стаханова, старий рухівець. Видавав газети «Наш край», «Кадіївка». Подзвонив ще в квітні-місяці. Коли почались оті сепаратистські шабаші, він переїхав на північ області. До нього приєднався Микола Лисенко з Перевальська. Оце були перші «айдарівці», хоча самого батальйону і навіть назви не було. Дванадцять чоловік. Поті до них приїхав Сергій Мельничук. Він охороняв Майдан. Підполковник.

- Діючий?

- Ні, тоді він не служив.

У них спочатку й зброї не було. Потім звідкись узявся автомат. Потім вони перебрались із Білокуракіного південніше, до Старобільська й Половинкина (село в Старобільському районі, батьківщина поета-дисидента Івана Світличного - ред.). Туди під'їхали хлопці з Майдану і вже надійшла перша зброя. Ігор Орел розповідав, що спочатку кожен готував собі сам і він не витримав: «Давайте хоч я продслужбою займуся». Так почало формуватись військове середовище.

Я до них приєднався 16 травня; спочатку теж при кухні був. Уже чоловік сто назбиралось. Старобільчани влились. Вони якось відразу свою сотню створили. У них і зброя вже була. Вони забезпечували батальйон продовольством. Якось одного разу - хоп! - цілого кабана привезли. Уже тоді там було так: якщо хто хотів щось робити - він робив. Якщо ні - на тебе могли й уваги не звернути.

Перший бій прийняли в день виборів, 25 травня. Уже у нас зброя була - і було бажання щось робити. Аж тут надходить повідомлення: в Новоайдарському районі оперує якась озброєна група, яка зриває вибори. І комбат приймає рішення: висунутись на місце й дати відсіч зайдам. Все, що у нас рухалось - посідали хлопці й поїхали. Ми в телефонному режимі відчували, що там відбувається щось серйозне. І ось приїжджає автобус із першими полоненими. 16 осіб, у тому числі отой піп у тельнику, якого широко по телевізору показували.

- І ви не знали, що з ними робити?

- Якщо правду казати, чортів дали (сміється).

- Диктофон працює!

- А що зробиш - така гарячка була. Вони ж перші почали стріляти. Хлопці казали: «Ми з машини не встигли вилізти, як вони відкрили вогонь». Серед наших був один важко поранений і два легко поранених. А в них, по-моєму, два «двохсотих» було і «трьохсоті», тобто важкопоранені. І ці полонені. Це те, що я бачив. І перші трофеї. Ми сіли, поговорили: «Перший бій, на річці Айдар. Тут, у Половинкиному, де народився Іван Світличний». І назвалися - батальйон «Айдар».

Тоді ж я комбату запропонував: «Давайте, я буду хоч якісь заняття проводити». Аби виробити якусь цілісну позицію: що ми робимо, заради чого, куди рухаємось. І почав по вечорах такі десятихвилинки влаштовувати.

Але там була і група хлопців, які приїхали суто збагачуватись. Вони мали певний авторитет, були організовані. Збивались у групи по п'ять осіб - виключно щоб уп'ятьох сісти в автівку. Починали з «Жигулів», а в Щасті я їх уже бачив на «Лексусах». Вони були якісь виокремлені, самодостатні. Кудись виїжджали й повертались. Вірогідно, під час таких виїздів вони проводили якусь диверсійно-розвідувальну роботу.

- Звідки вони взялись?

- Майданівці. Можливо, були й якісь прийшлі. Рішуче налаштовані, ділові. І у всіх вони викликали повагу. «На «Лексусі» приїхали - які герої!» Тут я вперше й почув вираз: «отжать». До травня я такого терміну взагалі не чув. Пам'ятаю, лежимо в кімнаті, світомаскування. І зам комбата каже: «Що за фігня! Треба в сепаратиста отжать «плазму» два на три метри». І такого найти сепаратиста, щоб той не образився. І всі це сприйняли, як належить. Це було, але, знаєте, сама війна - це зло. І те, що робили деякі «добровольці» - теж зло. Але менше, ніж якби сюди прийшов Путін, і ми співали б «Славься, отечество!».

- Так усе ж, основою «Айдару» були місцеві?

- Ні. Тобто спочатку - так, але потім одночасно масово заїхали сотня майданівців.

- Їх Мельничук привіз?

- Ні, Мельничук приїхав дещо раніше. Взагалі, кажуть, що Мельничук - це людина Парубія. А той же був комендантом Майдану. Тому там були певні організаційні моменти, які дозволили масово переміщати людей. Отже, можна сказати, що основа «Айдару» - це Майдан. Але в складі батальйону є підрозділ суто луганський. І деякі ключові посади займають луганчани. Якщо чисельність батальйону приблизно 600 вояків, то луганчан у ньому - до сотні. Приблизно шоста частина. І вони там не на останніх позиціях. А особливо зараз: це ж прийшов і Греков, і Серпокрилов (доволі відомі на Луганщині ділки від політики не без схильності до авантюризму - ред.).

- У бій йшли за наказом - чи за бажанням?

- Партизанщини було забагато. Навіть коли вже Щастя брали. Там один надивився фільму «Дев'ята рота», кричить: «Я капітан збройних сил! Є хто старший за мене? Беру командування на себе!». І - повів. І поклав, поклав людей. Отак і Надю Савченко втратили.

- Ти її знав тоді?

- Куля!

- Що?

- Псевдо її було «Куля». Безбашенна така. Але - розумна.

- А як ти потрапив до «Луганська-1»?

- Батальйон почав формуватись у Дніпропетровську; туди поїхав Артем Вітко. Оскільки він сам кремінянин, батальйон спочатку базувався в Кремінній, учбовий центр був у Сватовому, я там навчався - уже в другій групі. Склали присягу. Сєверодонецьк звільняли, Лисичанськ, Гірське. А потім бойові дії для нас закінчились.

- Ну, хоч у батальйоні з такою назвою луганчан більше?

- Думаю, десь п'ятдесят на п'ятдесят.

- Порядку більше, ніж в «Айдарі»?

- Більше. Бо куди ж далі - то армійський підрозділ, а це - правоохоронці, у структурі МВС. Хоча й тут проблем вистачає. Ні, вже час переходити на регулярні рейки. Є для цього всі підстави. Що для військових, що для міліцейських підрозділів. І потрібна, крім бойової підготовки та матеріального забезпечення, виховна робота. У центрі уваги має бути морально-психологічний стан кожного вояка. Вікова різниця - велика, походять з різних регіонів, з різними традиціями. Тому потрібен якийсь моральний стрижень і чітка позиція. І займатись цим треба постійно.

Я пробував заводити особисті справи на кожного, відслідковувати їхні уподобання, в яке неформальне угруповання хто входить і на яких ролях. Мені цього робити не давали, а якщо виникали суперечки з командуванням - мене, бувало, відправляли старшим на якийсь віддалений блокпост.

- Армія має бути народною - чи підкорятися головнокомандувачу?

- Важко сказати, тим більше в мене недостатньо даних. Я вже на все готовий, аби був результат. Може, з'явиться в нас тепер народний герой на кшталт Сидора Ковпака. Був усього лише головою Путивльського райвиконкому, а став визнаним полководцем. Якщо це буде ефективним. Хоча я, чим далі, тим більше переконуюсь, що це, безумовно, повинна бути професійна армія. Військовій справі треба вчитись, як будь чому. Тому що сучасна війна - вона ж, бачите, яка специфічна.

- Не з'явилось серед нинішніх комбатів такого, як Ковпак?

- На жаль, загальнодержавного масштабу воєначальника немає. А може, на щастя. Я знаєш, чого боюсь - що вороги України вже шукають подібного, аби зробити його таким собі Бонапартом і повести оцю всю братію на Київ. Отут йому накрутять хвоста, скажуть: «Київ увесь прогнив! Іди на Київ, забирай владу».

- І що треба, щоб цього не було?

- Все те, про що я тут говорив: опікуватись морально-політичним станом і контролювати, аби армія займалась тим, чим їй займатись належить. І не пускати її в політику.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-