Підприємець з Миколаєва, громадський активіст, учасник Майдану, член «Народного ополчення» Давид Арахамія сьогодні відомий ще і як координатор волонтерського руху на підтримку армії. Він – автор «Народного проекту», який уже зібрав і спрямував на потреби українського війська понад 16 млн грн. Грузин за національністю, він жартома називає себе «грузинобандерівцем» і хоче отримати українське громадянство. Сьогодні Давид Арахамія - співрозмовник кореспондента Укрінформу.
- Ви стали радником голови Миколаївської ОДА з питань волонтерської діяльності. Віднині ваша робота буде більш ефективною?
- Якщо досі ми, волонтери, можна сказати, суперничали з владою у сенсі, хто краще допоможе армії, то віднині маємо перейти в формат координації зусиль. Для мене це ще й більше можливостей звертатися за допомогою. Адже ми оснащуємо Збройні сили технікою - тепловізорами, приладами нічного бачення, безпілотниками, системами управління боєм і таке інше. Досі у мене, як у цивільної людини, виникали певні проблеми з доступом до інформації, до військових частин. Сподіваюся, що новий статус допоможе вирішувати ці питання.
Моя сьогоднішня місія - систематизувати діяльність волонтерів. Адже це небайдужі люди, яких у певний момент переповнили емоції, і вони вирішили допомагати – хто як міг. І це на перших порах було вкрай необхідно. Зараз почався наступний етап цього процесу. Ми вже створили всеукраїнську електронну базу поставок і заявок для армії. Це необхідно для того, щоб чітко розуміти - кому і скільки чого потрібно.
Наприклад, є якийсь військовий підрозділ, яким опікуються кілька волонтерів. Він каже усім, що потрібно, скажімо, 10 рацій. У результаті привозять 50 рацій, в яких зараз немає потреби. Потрачені гроші, причому немалі, можна було б використати ефективніше. Тому проблема дублювання у волонтерській діяльності існує.
- З іншого боку, це ж свідчить, що суспільство прокидається і починає допомагати армії?
- Якщо порівнювати армію нинішню і ту, яка була ще 2 місяці тому, то різниця в оснащенні дуже помітна. Проте до НАТОвських стандартів нам ще далеко. Усе, що пов'язане з військом, коштує дуже дорого. Взяти хоча б той же БТР. Він один витрачає приблизно 100 літрів пального на годину. Це 1600 грн, а скільки у нас цих та інших машин, не говорячи вже про літаки. Війна – це дуже дорого.
Але ми можемо допомагати набагато більше. Я зробив власне соцопитування. На вулицях Києва поставив питання 40 людям: «Чи є сьогодні в армії хтось із ваших близьких чи рідних?». Виявилось, що лише у 5% такі є. А це значить, що багато хто ще не зовсім розуміє нинішні військові потреби.
Крім того, скажімо, у нас, у Миколаєві, елементарно не вистачає людей, які б сиділи в наметах і збирали допомогу. Не кожен піде в банк перераховувати 100 чи 50 грн. Є у мене ідея зробити єдиний волонтерський телефон, на кшталт 565. Проте там є проблема з податками – з кожної гривні треба заплатити 47 коп. Спеціальний Указ Президента звільнив 565 від податків, і гроші пішли за призначенням. Якщо всі волонтери країни об'єднаються, то ми також можемо вийти на Президента з проханням звільнити наш єдиний телефонний рахунок від податків.
Не секрет, що волонтери набагато мобільніші за державну машину. Проблема ще й у тому, що люди, які перераховують ті ж 5 грн, хочуть знати, куди їх потратили. Потрібний зворотній зв'язок. Перевага нашого волонтерського руху, в тому числі і «Народного проекту», в тому, що ми звітуємо за кожну отриману копійку. Люди бачать, на що вони дають гроші, й охоче допомагають.
- Ви за паспортом громадянин Грузії, але називаєте себе "грузинобандерівцем". А по духу ви хто?
- Звичайно, українець, і тут альтернативи немає, хоча за паспортом я дійсно поки що грузин. Але по-грузинськи пам'ятаю хіба що нецензурщину. Я тут живу вже більше 20 років, люблю цю країну і хочу зробити для неї все, що від мене залежить.
В 1992 році, у моєму 13-річному віці, ми з батьками приїхали до Миколаєва. Втекли з Абхазії, куди нас прийшли «рятувати» вже відомі й українцям «зелені чоловічки». Моя родина жила в чудовому місті Гагри, покинути котре довелося за один день. Я тільки пам'ятаю, що прокинувся вранці, і мені кажуть, щоб терміново збирався. Нас заштовхують у машину, і ми їдемо. В заднє скло авто я бачив, як позаду нас дорогу перегородив танк і почав стріляти по тих, хто не встиг проскочити.
- Знаю, що саме зараз ви хочете отримати українське громадянство.
- Коли ми потрапили в Україну, то по тодішньому законодавству я не міг отримати навіть дозвіл на проживання. Це сталося лише в 2005 році, коли у мене народилася перша дитина. Після трьох років цього статусу, як того вимагає закон, я міг би мати громадянство України. Але це право надає своїм указом Президент, котрим тоді став Янукович. Тому я принципово відмовився. Зараз знову повернувся до цього питання. Але, як виявилося, не все так просто, потрібен час.
- Ви не плануєте зайнятись політикою?
- Я аполітичний і залишусь таким, попри те, що став радником голови ОДА. Більше того, мене навіть дещо напружує той факт, що тепер мене вважатимуть близьким до влади. Насправді це не так. Скоро вибори, і мені, звичайно, пропонують очолити ту чи іншу політсилу. Але мені це не цікаво і не вигідно з точки зору того, чим я займаюсь. Сьогодні я можу звертатися до будь-якої партії і просити допомогу з чистою совістю. А якщо матиму той чи інший партквиток, то мені скажуть – ти піаришся, проси у своїх.
- Як виникла ідея «Народного проекту», який досить успішно працює і зібрав для армії вже понад 16 млн грн?
- Сам формат ми запозичили в американців. Це називається краудфандінгова платформа. Щоправда, там він має іншу мету. Ми ж збираємо кошти на амуніцію, обмундирування, техніку для армії, медичні програми. Я на сайті оприлюднив власний мобільний телефон. На день отримую до 300 дзвінків. Дехто мене не розуміє. Але це має сенс. Тільки тому, що я підняв слухавку і поговорив з людьми, у нашого проекту вже є постійні спонсори, які потратили на потреби війська більше 400 тис. грн. Це дуже важливо.
- Кому насамперед ви допомагаєте?
- Загалом наш проект загальноукраїнський, і ми допомагаємо тим, хто цього найбільше потребує. Але в основному тим бійцям, які сьогодні перебувають в зоні АТО.
- Коли в Україні розпочалися відомі події, не виникала думка покинути все і вивезти за кордон родину, адже такі можливості у вас є?
- Я до війни в Україні багато подорожував. Близько 150 днів на рік був за кордоном. Звичайно, десь чистіше, десь красивіше, приємніший клімат. Але, врешті-решт, ти там чужий. На мою думку, Батьківщина у людини, це не там, де вона народилася, а там де стала особистістю. Для мене - це Україна.
Коли я вперше побував на Майдані, а це сталося за кілька днів до того, як у наших хлопців почали стріляти, і побачив, як вони з голими руками йдуть на «роботів-поліцейських», то був дуже вражений. Це змінило мене зсередини. Я подумав, якщо вони віддають своє життя за країну, то чому я не можу зробити те, що можу. Я по натурі організатор. Тому вирішив об'єднувати навколо себе людей і допомагати: спочатку Майдану, а нині вже армії.
- Чула, що у вас вкрали автомобіль, а потім повернули, дізнавшись, як багато ви робите для безпеки Миколаєва?
- Так, було таке. Я був в НУК (Національний університет кораблебудування - ред.) на зустрічі зі студентами. Вийшов - машини немає. Ну, я почав обдзвонювати всіх знайомих, хто міг би допомогти. Інформація дійшла до викрадачів, мені подзвонили і сказали - зараз машину приженуть. І дійсно, приїхав мужик, віддав машину і сказав: «Ми не думали, що це ваша, ми знаємо, чим ви займаєтеся. Дякуємо за вашу роботу, Слава Україні!». З цього я зробив висновок, що кримінальні структури теж підтримують єдину Україну, хоча б з міркувань неконкурентоздатності. Адже якщо, не дай Бог, тут будуть керувати росіяни, то й порядки будуть їхні, ростовські або ще які-небудь...
- На вашу думку, громадянська свідомість мешканців Миколаєва останнім часом змінилася?
- Звичайно, і мене це дуже радує. Я пишаюся тим, що відбулося у нашому місті, починаючи з квітня. Коли у Києві був Майдан, мені було соромно за наше місто, яке поставляло туди тітушок. Зараз усе по-іншому. Миколаїв – це Україна, і багато людей працюють над тим, щоб так було завжди.
Довідково: Давид Арахамія, відомий інтернет-спільноті під псевдонімом Давид Браун, 35 років, підприємець, одружений, має трьох дітей. Директор української філії ІТ-компанії Template Monster (США), автор «Народного проекту» на підтримку української армії.
Алла Мірошниченко, Миколаїв.