Лойко представив роман про кіборгів: В ДАП ніхто нікому не наказував. Фото

Про це повідомляє кореспондент Укрінформ.

«В аеропорту ніхто нікому нічого не наказував, але кожен знав, що йому робити. Це був той же Майдан. Кожен прийшов туди добровільно, і знав, що там робить», - сказав автор.

Журналіст знаходився в аеропорту Донецька в самий розпал запеклих боїв, але підкреслює: усі персонажі вигадані, хоча книга заснована на реальних фактах.

У передмові до роману Сергій Бунтман, перший заступник головного редактора радіостанції «Эхо Москвы», написав: «Сергій Лойко - чудовий журналіст, чесний і самовідданий. Він міг би просто зібрати і видати свої статті, репортажі, військові замітки, додаавши до них фотографії, зроблені в тому чи іншому колі військового Пекла. Була б журналістська книга, і ми б її читали, знову переживаючи події. Але ця книга інша. Лойко підійшов до самого обриву журналістики і, набравши більше повітря, стрибнув у вир роману. Уся пристрасть, яку стримує наша професія, уся любов, яку намагається висушити газетний рядок, гнів і біль, які треба ховати в неробочих відсіках душі, вирвалися, закричали, заспівали. Це роман про справжні події. Але події, які узяв Лойко у свій романний політ, перетворилися і виросли. Їх оболонки залишаються на землі, в новинах і статтях, а суть, душа і прагнення летять і іскряться. «Правдивіше, ніж правда», - сказав один поет. Ось там, де править цей закон, тепер «Аеропорт» Сергія Лойко, його Майдан, його Крим, його кіборги. І його герой, Олексій Молчанов. Вони стрибали разом в роман. І так були схожі. Вони, як старі приятелі, жартували і один одного підбивали. Але біля самого дна вони зрозуміли, що треба розлучитися, вони зрозуміли, що герой просто повинен, зобов'язаний пролетіти увесь політ до кінця: у нього адже, не те що у автора, є надійний свідок».

У Фейсбуці Лойко розповів про кіборга Сергія Архангельского, прототипа доктора з роману: «Cергій Архангельський - прототип Доктора Айболіта-Сергіїча з роману Аеропорт. Я навіть не знаю, скільки часу він провів в Аеропорту. Багато.

УРИВОК З РОМАНУ:

«Тритон плаче, примотує Мішу до рами БМП. Мішкіна тепла кров стікає по його обличчю, по розплющених очах на руки Тритону.

Тритон падає на коліна, зриває з себе каску, з силою кидає її на бетон, зриває з себе автомат, з усієї сили гепає ним об каску, закидає голову і кричить, зриваючи голос:

- Війна!!! Ненавиджу!!! Ненавиджу, ненавиджу!!!!

У нього істерика. На війні це може статися з кожним у будь-який момент. У кіборга одне життя, і запасної голови у нього немає.

Сергіїч обіймає однією рукою Тритона, що б'ється в істериці, іншою одягає на нього каску і підносить йому до губ свою фляжку зі спиртом, потім сам робить швидкий ковток і витирає свої мокрі очі тильною стороною долоні.

Механ коштує поруч, жадібно п'є гарячу каву з бляшаного кухля. Обличчя чорне. Очі... навіть не сказати, які... Нелюдські.».

Уривок з роману представив «Дождь».

18 січня 2015 року. Краснокам`янський аеропорт

...З ранку випав сніг і пролежав до полудня. Кіборги навіть в сніжки встигли пограти в тумані до першого обстрілу. Потім налетів «Град», і зима навколо знову перетворилася на непролазну і смертельну осінь.

Кіборги готували їжу на пальниках прямо на постах на першому поверсі. Збиралися по троє-четверо і кип'ятили воду, консерви гріли. Синій вогник пальника зігріти, звичайно, нікого не міг, але на нього все одно було тепло дивитися.

Як жартували в аеропорту, кіборг може, не відриваючись, дивитися на три речі - вода, вогонь і на те, як інші воюють. Ідеальним об'єктом спостереження був сам новий термінал.

- Він далі за Красний Камінь не піде, - продовжував політичну дискусію Дмитро, позивний Людоїд, математик з Вінниці (ось звідки там математики і навіщо, тим більше з таким позивним?). - Йому не потрібна уся Україна. Самі прикиньте. У нього зараз удома рейтинг 86%, а якщо він захопить Україну, то додасться ще сорок мільйонів. Відкинь 10% ватників. Інші 90% інакше як... його взагалі не називають. І рейтинг у нього тоді відразу... до 60-70%. Воно йому треба?

Троє інших бійців, які тягнули руки до пальника, кивали головами. З «людоїдською» математикою не посперечаєшся.

- Андрій, у вас на прикладі вирізане ім'я Юля, - Олексій запитав закопченого з шрамом. - Дружина?

- Ні, я розлучений, - відповів Андрій, колишній електрик з Дніпра (так усі називали Дніпропетровськ), а тепер старшина-розвідник з позивним Електрик. - Цю Юлю ніколи не забуду. Ось багато хто один одного запитує, за що, мовляв, воюємо. Ось я особисто знаю, за що, або за кого. За Юлю.

- Тимошенко, чи що? - запитав Панас, і усі ті, що сиділи навколо «вогнища», включаючи Олексія і самого Електрика, розсміялися.

- Та ні, звичайно, - продовжив свою розповідь Електрик. - Юлі цій зараз років п'ять, а було чотири. У Славному це було. Приїхали ми туди в минулому вересні. Зайняли оборону. Нарили собі окопів, бліндажів... почали знайомитися з місцевим населенням. Я підібрав на вулиці молоденьку кішку. Одного ока не було, друге підгнивало. Я їй заварював чистотіл і цим розчином і чайними пакетиками промивав очі. Зараз кішка вже виховує своїх котенят. Але у мене була помічниця! Маленька дівчинка Юля чотирьох років. Вона приходила кожного ранку о 6.00. Говорила, хто рано встає, тому Бог дає! І допомагала мені лікувати кішку. Годувала нас виноградом, пиріжками і козиним молоком. Один раз о 6.45 нас з Сигнального почали обстрілювати 120-і (120-міліметрові міномети. - Прим. автора.). Ми учотирьох - кішка, Юля, я і кулеметник - декілька годин відсиділи у бліндажі. Незважаючи на переляк, кішка і малятко заснули. Після обстрілу я їх, сплячих, і передав мамі, з рук на руки. А до цього маму під час обстрілу діти перехопили і засунули в інший бліндаж. Вона бігла за донькою. Ридала там увесь обстріл, вирватися намагалася. Через два дні Юля з кішкою і мамою поїхали. Відтоді у мене на прикладі вирізане «Юля». На пам'ять. Так от.

Усі мовчали. У Олексія підкотилась до горла грудка, очі стали вологими. Згадався їх з Ксюшею кіт Вася. Сибіряк. 18 років прожив з ними. Розумник був винятковий. Усіх мишей на дачі переловив. Шерсть густа, блакитна, а на грудях біла манишка, і шкарпеточки білі на усіх чотирьох лапах. Прийде уранці і тихенько лапкою з втягнутими кігтиками - хвать його по обличчю. Олексій прикинеться сплячим. Тоді він до Ксюші. І теж лапкою - бах по щоці. Несильно так. Вона прокинеться і скаже: «Зайчик ти мій сіренький, дай лапку». Він сидить, не дає. Вона знову попросить. Він витягне лапку, ніби послугу робить, а вона візьме її рукою і підніметься легко і легко, ніби Вася її підняв. І піде годувати його. А він бурчить так, що увесь будинок трясеться...

А тепер ні Васі, ні Ксюши. Одна війна і цей Аеропорт проклятий. Скільки народу навколо тебе, Альоша, повбивало, а ти живенький, жодної подряпини. Не забув, навіщо приїхав сюди?».

Фото: Укрінформ/Ігор Любшин