Економіка війни: чому ми досі не на «воєнних рейках» і як на них стати
Тема переходу України на рейки так званої військової економіки стала тепер досить популярною, хоча до війни зазвичай проблематика індустріального розвитку країни була не надто популярною як у суспільстві, так і на рівні політичних еліт.
Концепція розвитку України «зерно та мізки», яка вперше презентована на форумі у Давосі ще до повномасштабної війни, не передбачала розвитку промисловості.
Не змінилась ця ситуація і тепер, бо і досі на рівні уряду не прийнято промислової політки, яка б визначала основні вектори розвитку промисловості, зокрема і галузей ВПК.
Натомість звіти ЮНКТАД ООН свідчать, що більше ніж 100 країн світу, які формують майже 90% глобального ВВП, такі політики мають, які концентруються або у вертикальному розширенні (нарощення індустріальних «м'язів»), або у горизонтальному розвитку (підвищення продуктивності праці та мінімізація відставання від провідних країн світу), або на адаптаційних складниках (адаптація економіки до шостого технологічного укладу).
Україна зустріла війну в активній фазі деіндустріалізації, символом якої стала перебудова заводу «Арсенал» в центрі міста у фастфуд. Окреме питання – чи потрібно виробляти військову оптику в самому центрі столиці, але символ на те і є символічною, а не смисловою одиницею.
Якщо сказати стисло, то ядро економіки – промисловість. Ядро промисловості – машинобудування. Зовнішній контур промислового ядра – переробка / обробка. Саме ця структура формує контур розвитку ВПК. Плюс наука та профтехосвіта.
Вказана архітектоніка дає зрозуміти, що будь-яке стимулювання ВПК «з кінця», тобто з кінцевої частини технологічного ланцюга, нічого не дасть. У найліпшому разі, у нас буде «викруткове» ВПК на імпортних комплектувальних, на яке весь час тиснутимуть ланцюжки постачань імпортних комплектувальних.
Тобто алгоритм дій дуже простий: профтехосвіта + створення центрів трансферту інновацій у промисловому кластері (від науки та інноваторів у виробництво) + розвиток переробних та обробних галузей + розвиток машинобудування = конкурентоспроможне ВПК.
До речі, у РФ промисловість у 2023 році збільшиться на 3,5%, переробка – на 7,5%, а машинобудування – на 23%, і це свідчить, що свою «матрьошку» розвитку ВПК росіяни вже створили.
Тут треба сказати, що успішний розвиток ВПК тепер не є тотожним запровадженню так званої військової економіки як базової моделі економічного розвитку.
Що стосується формату військової економіки, то її запровадження в ХХІ столітті в умовах інформаційного суспільства вже не є ані можливим, ані доцільним.
Тепер можна розраховувати хіба на деякі елементи мобілізаційної економіки.
І є одне фундаментальне пояснення цього.
Воно полягає у системній зміні секторальної будови економіки під час Другої світової війни і тепер. Тоді був індустріальний уклад, і 80% ВВП формувалось у первинному та вторинному секторах економіки (приблизно порівну – 40/40). Тому формат військової економіки полягав лише у перезавантаженні промисловості з цивільних рейок на військові. І в перемиканні приватного попиту на державне замовлення. Це як перенаправити потяг з однієї колії на іншу в результаті перемикання стрілок. Умовно кажучи, з погляду збуту, Генрі Фордові у 1942 році байдуже було, які авто виробляти, цивільні чи військові. Останні навіть легше – стабільне держзамовлення, нуль маркетингу та реклами, ще й держава допоможе приструнити профспілки.
Але тепер – постіндустріальна фаза.
Навіть в Україні понад 60% ВВП – це сектор послуг, який формує найбільшу зайнятість населення, обсяг податків у бюджет та вклад у ВВП. Перевести його у формат військової економіки – це завідомо програти. Уявіть собі, як мільйони барбершоперів, офіціантів чи масажистів крокують у холодні цехи, де останній верстат зупинився років 20 тому. І все вже здано на металобрухт. Тому заклики до переходу на військову економіку дійсно є духопідйомними і надихальними, але це все – від незнання сучасних економічних процесів.
Саму модель секторального поділу економіки розробили Алан Фішер, Колін Кларк і Жан Фурастьє у 1935–1949 роках.
До речі, в РФ ніхто структуру економіки через коліно не ламав, і сектор послуг як був домінувальним і становив більше 60% ВВП, так і є.
То що ж робити Україні під час війни, як прилаштувати економіку до специфіки воєнного стану?
Передусім акумулювати доходи від сировинного сектору та сектору послуг на потреби технічної освіти, науки, інновацій і стимулів розвитку проривних галузей промисловості, зокрема ВПК. Тобто дати можливість цивільній економіці заробити гроші для фінансування необхідних галузей ВПК.
Розуміти, що ВПК не будується у порожнечі. Необхідні галузі подвійного призначення: суміжники, комплектувальні, переробка сировини, обробні галузі, машинобудування. Для цього потрібні державні інвестиції у результаті отримання цивільних доходів та приватні інвестиції під гарантії держави, тисячі висококваліфікованих технічних фахівців, зростання продуктивності праці, генерація винаходів тощо. Умовно кажучи, потрібен кластер ВПК, який формуться в середовищі промислового розвитку, технічної освіти і науки завдяки доходам цивільного сектору економіки та прибуткам від експорту сировини.
Мобілізаційна економіка, або військове кейнсіанство, у специфічних умовах ХХІ століття полягає у створенні державою економічних стимулів для забезпечення перемоги у війні. Системні умови та налаштування стимулів – це і використання творчої енергії підприємців у разі відповідної політики держави. Синергія державного стимулювання та підприємницької активності.
Наприклад, окрема платформа держзакупівель, зосібна в оборонному замовленні, для малого і середнього бізнесу. Чи надання Генштабу права на фінансування науково-дослідних та конструкторських робіт, промислових зразків, моделей та інновацій.
Створення цифрової платформи «вулиця майстрів» для відбору найліпших винаходів та технологій у секторі оборони. Ця платформа має функціонувати в інтерактивному режимі, із зворотним зв'язком виробників та військових. Тобто «вулиця майстрів» – це цифровий інструмент для запуску горизонтальної конкуренції між винаходами. Це системний коворкінг та бізнес-акселератор, коли держава стає своєрідним «бізнес-ангелом» таких проєктів. А потім Генштаб через систему попередніх замовлень «витягує» переможців по вертикалі, забезпечуючи вже ринкову конкурентоспроможність для вітчизняних виробників. Своєрідна вертикально-горизонтальна акселерація проєктів оборонного замовлення. Але для цього необхідно надати Генштабу право на фінансування наукових та інноваційних розробок на стадії ідеї. І тоді ми виграємо «дронову війну».
Наразі весь наш дискурс зосереджено лише навколо «кому дали» і «кому не дали», кого запросили на нараду, а кого – ні. З таким підходом у технологічній війні точно не перемогти.
Якщо проаналізуємо Індекси промислової продукції за видами діяльності та основними промисловими групами (ОПГ) у 2023 році за січень-вересень, то побачимо, що певні зміни вже є. Так, за січень-вересень 2023 року промислове виробництво зросло на 2,4%.
За певними статтями зростання можна знайти і показники, за якими камуфлюються індикатори розвитку вітчизняного ВПК.
Це зростання виробництва:
● харчових продуктів на 11%;
● неметалевої продукції – 20,8%;
● цементу, вапна, гіпсу – 33,8%;
● бетону – 18,8%;
● абразивних матеріалів – 22,2%;
● хімічної продукції – 12,2%;
● гуми і пластмаси – 16,4;
● профнастилу, труб – 10,6%;
● кольорових металів – 38,1%;
● готових металевих виробів – 38%;
● будівельних конструкцій – 23,8%;
● зброї та боєприпасів – 76,1%;
● військових транспортних засобів – 97,3%;
● електричного устаткування – 11,3%;
● машин – 26,1%;
● автотранспортних засобів – 84%;
● металообробки – 56,8%;
● машинобудування – 15,3%;
● електротехніки, оптики – 56,1%;
● електродвигунів – 19,6%;
● проводів, кабелів – 101,2%.
Тобто бачимо, що, незважаючи на стереотипне уявлення, українська промисловість перезапустилась на старій індустріальній та кадровій базі і працює на межі можливого (зокрема, у контексті джерел електроенергії, яких недостатньо).
За прямими статтями військового виробництва зростання випуску становить 70–90%, за опосередкованими галузями – від 10% до 100%.
Єдина галузь, де поки що не досягнуто конвергенції зусиль держави та бізнесу, – це легка промисловість (пошиття форми та одягу для ЗСУ) – тут спостерігається падіння обсягів виробництва та засилля імпорту.
Все це, звичайно, не перекреслює доцільності вибудови більш ефективного сектору ВПК та промислового ядра загалом. Але робота тут має бути системною та послідовною, без агітації, демагогії та економічного фентезі на кшталт військової економіки, перехід до якої призведе лише до краху економіки цивільної, коли, з одного боку, не буде побудовано цехи «у кожній хаті», а з іншого – буде втрачено ефективний третинний сектор економіки, який наразі формує і робочі місця, і податки до бюджету, і показник ВВП.
Олексій Кущ, економіст, фінансовий аналітик
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама