Буквально з перших днів повномасштабного військового вторгнення росії в Україну актори Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка створили «боївочки» і почали їздити по військових частинах та шпиталях. Кількість виступів, які відіграла театральна концертна бригада, аби підтримати бойовий дух військових, вже налічує десятки.

Про унікальні авторські концерти на передовій та в тилу, сльози, посмішки, обійми і звитягу ми поспілкувалися з основним «мотором» цього важливого проєкту під умовною назвою «Музи не мовчать» - актором Михайлом Кукуюком. 

- Михайле, коли ми минулого разу з вами зустрічалися, то говорили про стрімкий розвиток українського театру, мріяли про його розквіт. І тут… плани карколомно підкосила повномасштабна війна. Мені в перші дні після 24-го здавалося, що це вже все, і про який театр взагалі може бути мова? Але він є. Він піднісся у страшні дні, трохи видозмінився, посуворішав і став важливим інструментом підтримки і в тилу, і на передовій. Адже люди театру зараз і в ЗСУ, і в теробороні, і активно волонтерять, і вистави грають, і прем’єри готують.

- Ви гарно описали саму ситуацію - от як було тоді і що – зараз тут. Будемо дивитися тепер, що виросте, які пертурбації, які зміни внесе це пекло в життя українського театру, кіно та і будь-якого сценічного мистецтва. 

- З перших днів ви записалися в тероборону, а згодом поїхали ближче до бойових позицій – у складі проєкту Національного театру імені Івана Франка «Музи не мовчать»?

- Коли 24 лютого полетіли ракети, ми з дружиною одразу стали в тероборону, вона мене відправляла на чергування: ми охороняли вулиці. Барикади, «їжаки», все як слід. Ми – хлопці з сокирами, молотками – таке строкате військо, чергували. Наші собаки - мопс і француз - нам допомагали (посміхається). Потім – дзвінок із театру з пропозицією взяти участь у проєкті «Музи не мовчать». Я короткозорий (у мене ще не дороблена одна операція на очах), то й думаю, мабуть, я там більше користі приніс би, бо бійцям потрібні і пісня, і жарт. Отак у нас сформувалися наші творчі «боївочки», в одну з яких я увійшов. Ми по-різному завжди називаємося - і «Діти Франка», і «Катерина і бугаї», і «Кукуюк і мотлох», але загалом проєкт називається «Музи не мовчать».

- Де ви зі своїми «боївочками» найчастіше буваєте?

- Багато де, і на нулі також були. Кожну поїздку не описати. Найважче – це шпиталі, коли бачиш гарне дитя, йому б дівчину зараз поцілувати, пісню заспівати, а потім з тією дівчиною весілля згуляти, діток народити... А він після контузії з «Азовсталі»… (очі актора стають вологими). І він мені дякує! За що ти, кажу, мені дякуєш? Це я тобі дякую, що ти сенс моєму життю надаєш. Сестричка підвела його, він стоїть, а контузія - це такий стан, коли ти, наче під водою. Є прекрасний фільм «Мед в голові» режисера Тіля Швайгера з Дітером Халлерворденом у головній ролі, там про старечий маразм (як на мене, ця історія цікавіша, ніж фільм «Батько» з Ентоні Гопкінсом). А тут – молода людина! І ти дивишся на цей цвіт, заходиш у палату, де лежить це гарне дитя з ампутацією і дякує. Ледь тримаєшся... і коли вже на сцену виходиш, треба трошечки оговтатися.

А гумор солдатський! Не знаєш, як реагувати, вони все обсміюють. Питають: «А ти знаєш, як називається той, у кого немає лівої руки і лівої ноги?». Кажу: «Як?». Відповідають: «Ол райт». У них свої жарти – трешеві. Тому що ця ситуація – це новий міжетнічний конфлікт (що б мені хто не казав, я саме так це називаю). Просто нарешті Україна зрозуміла - після Батурина, гулагівських розстрілів, після цих усіх жахів (Буча була ще тоді!), що страшний не ісламіст, не терорист, а саме кацап. Нічого гіршого ще не придумали, ніхто ще не погрожував землі ядеркою! Тому цей гумор – це наслідок, бо неможливо завжди серйозно про це говорити, мусить бути якась шпарина, в яку ми можемо це все виплюскувати, бо голова зірветься в собі все тримати! Солдатський гумор – це гарний засіб утечі від цього страшного реалізму. 

- А матеріал, який ви везете на передову та до шпиталів, теж гумористичний?

- Так. Наприклад, «Вона була агентом ФСБ», там про кохання порнозірки з Аргентини і агента ФСБ. Як Автанділ Сахно «…син українця та грузинки, не помітив на дорозі чоловіка і жінку:

Розрізав тиху ніч жахливий скрегіт гальм

в колоратурі неіснуючої ноти.

І викрик Автанділа в порожнечу Альп:

Знайшли, де покохаться, ідіоти». У нас є багато такого сороміцького гумору, я перепрошую, що матюкаюся, сам не люблю. Я проти втрати сакральності мови, але ж є і «руський корабль, іди на…», і те, як ми називаємо цього плюгавого, цю хвору людину, психопата.

Ми веземо різне, доволі еклектичне, оформлене в гарний спосіб музично і тематично. І гумор є, і матюк, і звитяжні речі:

«Я собака Азову на прізвисько "Відьма".

Мій господар скривавлений поруч лежить.

Ми їх знищили всіх, ми їх вдарили з Півдня,

Де вони не чекали нас в прокляту мить!

Маріуполь горів, я почула їх запах…». Ми присвячуємо це азовцям, у нас є присвяти конкретно жінкам, українкам. Я розумію, що є армія Ізраїлю, але приклад української жінки – це окрема річ. І коли ти розумієш, що йде якийсь алкаш, якого послав психопат вбивати оцей наш цвіт, та не дай Боже зараз виникне у когось думка забути це! Не дай бог хтось знову скаже, ну, все одно треба поряд жити, і знову щось буде «чесати» про Достоєвського чи Гребенщикова! Треба, щоб спрацювало за принципом фотографії: проявив, - закріпи. От, ми проявили, і треба, щоб ми закріпили. Бо вони не закріпили, у них не вивчені ці історичні уроки, вони все забули, тільки лишилося оце: «дєду за побєду». 

- Тексти віршів і пісень ви самі пишете? Чи у вас колективна творчість?

- Колективна. Наша команда - Катерина Артеменко, Валерій Величко, Михайло Матюхін, Данило Колокольніков, Олександр Кохановський, Анна Дацька, Сусанна Карпенко, Анна Руденко, Володимир Сінчук. З нами їздить Юрій Полікарпов і Артем Атаманенко - звукорежисери наші.

Інколи ми звертаємося до дуже класного басиста Сергія Чегодаєва з ВІА «Мандри». У нього ще й власні сольні проєкти шикарні, інколи з нами їздив мій трубач з «Кука та банда» Денис Гриценко, але переважно це актори театру. А цим усім займається Юля Даценко, яка завжди чомусь хоче залишитися в тіні, абсолютно незаслужено. Вона цим усім рулить! Це підтверджує, що йде якась нова ера матріархату (посміхається). І зараз ми, по-суті, єдиний театр, який їздить на фронт.

- Як часто виїжджаєте до своїх глядачів? 

- Кожен тиждень, а буває 2-3 рази на тиждень. Але щоразу, коли у шпиталях під час Гімну хлопці піднімаються з колясок – мене нагрібає в секунду, я не плаксивий, а отут не стримуюся. Ще раз скажу, я просто молюся, щоб ми запам’ятали цей період. Не дай Боже нам забути це, бо я спілкувався з їхніми «ліберастами» (які переважно вихідці звідси), мовляв, це все путін, він психопат, а народ не такий. Такий само. Там щось на рівні ДНК. Я не хочу говорити про них. Ми зараз стикнулися з такою проблемою – хотіли робити одну п’єсу, а потім я думаю, а чого нашому глядачеві зараз, в цей період, слухати росіянина? Навіть якщо ми його обстьобуємо. Навіть візьмімо тих, хто постраждав від режиму, той же Ходорковський, Навальний, але якщо трошечки по їхніх висловлюваннях пройтися, то зрозуміло, що кожен із них свого часу збудував сходинку в ходу путіна на трон у головах людей.

У нас є Стефаник, є Грушевський, є Винниченко, є Олена Теліга (навіть вулиця на її честь названа), а запитайте у більшості: хто вона? Вам не скажуть. Нехай би наші люди почитали хто це. Але всі знають, що таке «Прєступлєніє і наказаніє». Та це ж - розбір дій маніяка, який жінок убивав! Я вважаю, що це зародження фашизму, і перша ідея наднації у росіян з’явилася саме у Федора Михайловича, хто б мені що не казав. От назва «Воплі Відоплясова» - знакового українського гурту - звідки її взято? Отож. Ми цим просякнуті. Воно все одно зайшло в нас. 

- Зайшло, але ми його нещадно з себе викорінимо. Повертаючись до українського театру – він останнім часом активізувався, з’являються прем’єри: у Національному театрі Франка п’єсу «Калігула» поставили, яка дуже гарно кладеться на сьогодення.

- Так, це п’єса про сходження людини, яка затіяла величезну оргію в країні. От росія - це країна страшної розумової оргії.

- У «Калігулі» ви не граєте, але у вас роль у наступній прем’єрі - зараз готується вистава за п’єсою Брехта «Кар'єра Артуро Уї, якої могло не бути». Кого ви там граєте?

- Так, там є такі персонажі Кларк і Флейк, це люди, які, по суті, його привели до влади. Акцент у назві «кар’єра, якої могло не бути» - це про те, як ненавмисне привели до влади, не хочу навіть слова «тиран», «диктатор» вживати, бо привели до влади те, що зараз на сході знаходиться. «Тираном», «диктатором» був Гітлер, але він воював, він отримав поранення, він любив Німеччину. У Геббельса двоє синів загинули на східному фронті, Герінг воював - вони всі «по чесноку» віддавалися. А те, що на сході, коли їхні діти сидять в Америці, а вони самі у теплі та комфорті на цій війні наживаються, як їх назвати?

Там люди, які ніби вважалися «інтелектуальною елітою»: Машков у Голлівуді чи Безруков зі своїм Єсеніним - перевертні, які підтримують вбивства дітей. Начитані, з підвішаними язиками, розумні, в лапках, а морально - просто ниці, втрачені люди. А от артисти легкого жанру - Галкін з Пугачовою, Макаревич - виявилися зовсім іншими, там все зміщено, перевернуто.

- Тобто обидві прем’єри абсолютно перегукуються з подіями сьогодення? Війна суттєво вплинула на репертуар чи інакше й не могло бути? Український театр неодмінно мав змінитися?

- Мав змінитися і дуже змінився. Я вважаю, що зараз не можна робити п’єси просто про кохання чи про те, як пташка полетіла. Змінився час, ми всі заручники цього, так само, як вам не можна просто випускати репортаж про якусь людину, яка щось зробила, – все треба пропускати крізь війну. Зараз всі, хто займається впливом на маси, байдуже чи це журналістика, чи це театр, повинні враховувати жах, що стався з 24 лютого. Ми мали це ще в 2014-му зробити, але якщо хтось не зробив висновки, то 24 лютого мусить переконати.

- Більшість, і ми з вами в тому числі, зробили висновки ще тоді, оскільки до 2014 року вам доводилося співпрацювати з росією, принаймні бувати там на гастролях з театром, а після того все кардинально змінилося.

- Так, ми з Едуардом Марковичем Митницьким їздили в росію, у нас половина вистав тоді була російською мовою, їздили в Балтійський дім у Петербурзі, возили так званий «Капустяний пиріг», нас гарно приймали, навіть гран-прі виграли на фестивалі. І що тепер? Петербург – єдине місто в світі, де є музей новоросії, - це як?

Якщо ви вважаєте, що Київ – мать городов (чого мать, Київ же чоловічого роду? Ну, то байдуже, нехай буде мать), але чому ж ти маму свою б’єш? Маленьку. Ти на карті себе бачив? Це є наслідком всієї тієї страшної культури: Герасим свого собаку вбив, навіть на самоті – оце рвання сраки перед баринею в них залишилося. Може, до тієї літератури треба було ставитися, як до попередження Всесвіту, так само, як до трешу у фільмах Сігарєва чи Серебрянікова?

- Можливо. 

- Зараз час страшної правди, і якщо ми у цей час будемо напівмірами мислити і в театральному, і в кіношному світі, і в журналістиці – ми знову повернемося і наступатимемо на старі граблі.

А театр у нас зараз перебуває в такій фазі, коли зароджується щось нове. Тому що все, що відбувається в кіно, театрі, на виставках, на якихось перформативних речах, – це віддзеркалення того, що робиться в суспільстві.

- А в суспільстві – ми переживаємо шоковий стан.

- Так, ми всі переживаємо шоковий стан і нам це треба використати, ми маємо пустити енергію ворога собі на користь. Ми, як і тоді, 100 років тому, є охороною для світу, не тільки в плані мілітарі, а й духовною. У нас така гарна мова, пісні. Слава і хвала Вакарчуку, який перший витягнув українську музику від тієї сороміцької, селюцької, жартівливої (в кращому разі) характеризації українського мистецтва. Він закинув в українську пісню лірику. Від нього пішов Хливнюк та інші. Як свого часу з «ВВ» виросли Скрябін і Брати Гадюкіни. Скрябін розказував, що думав, якою мовою йому співати, польською чи російською? А потім побачив «ВВ», тю, так ось же! А зараз це все помножується на війну, на наші рани і з цього стаються неймовірні колаборації (я просто боюся зурочити), якісь фантастичні творчі сполуки! Вони абсолютно ненавмисні, просто приходить раптом якась ідея, от ми зробили пісню «Я козачка твоя» по-роковому. Тому що здавалося, що все переграли, а потім думаємо: у нас є такі хороші пісні, а чого ми їх не перероблюємо? Та ж «Смерека», «Гуцулка Ксеня». Ми зробили цілий перформанс з військовим, отак все стається і кладеться на нове цікаве тло.

Я переконаний, що театр Франка як був першою сценою, так і лишився. Зараз ми перші, хто відгукнулися, перші їздимо з нашим проєктом «Музи не мовчать», розуміємо, що бійцям потрібна моральна підтримка. Бо, як вони кажуть: «а за що ж ми воюємо? Ми ж воюємо за наших красивих жінок, за те, щоб вони кави могли попити та на якусь виставу сходити, щоб хтось міг пісню заспівати. Ми ж це захищаємо». Щоб видавали далі Лесю Українку, щоб на принті у дитини був Стівен Кінг, а в навушниках Ієн Кертіс, - це я вже від себе додаю.

Любов Базів

Фото: Євген Котенко