Постать Лесі Українки й сьогодні надихає нас
«Боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач», – ці рядки написані 120 років тому жінкою, яка не втрачала надію навіть у найскладніші моменти свого життєвого шляху. Її серце було сповнене любов'ю до життя, волею та вражаючою силою духу. Постать Лесі Українки – Лариси Петрівни Косач – і сьогодні, коли виповнюється вже 150 років від дня її народження, надихає багатьох із нас бути життєствердними, духовно сильними, не опускати рук, боротися з фізичними недугами, не боятися бути собою, щиро любити, вміти дружити й пробачати, плекати в собі християнські цінності.
Ми знаємо Лесю Українку як письменницю, поетесу, перекладачку, фольклористку, громадську діячку, яка активно долучалася до процесів українського національного відродження та займалася просвітницькою діяльністю. Вона була ерудованою, прогресивною жінкою, погляди якої випереджали тодішню сучасність на десятки років.
Сьогодні найкращим пошануванням для Лесі Українки, найкращим подарунком до її ювілею є найперше молитва до Господа за спокій її душі, яку ми спільно звершили на місці, де вона спочиває. Адже хоча вона тілом померла понад століття тому від наслідків важкої хвороби – душею вона жива, і як усі померлі, вона очікує на воскресіння. Вона жива і в цьому світі завдяки творам, в які вкладала величний скарб своїх талантів. І для неї буде радістю, коли кожен із нас візьме в її життєвому прикладі щось для себе, для свого зростання, свого розвитку. Адже вона власним життям продемонструвала, яких вершин можна досягти самотужки – головне щиро прагнути й не лінуватися, докладати зусиль.
Леся Українка не закінчила ні гімназій, ні університетів, навчалася, за сучасними реаліями, дистанційно. В чотири роки дівчинка вже самостійно читала, в п’ять – освоїла гру на фортепіано, в шість – майстерно вишивала, а у дев’ять – написала свій перший вірш «Надія»... Якби не фізична недуга, яка вразила її в 10-річному віці, через що вона змушена була терпіти біль, а також пережила операцію з видалення кісток у кисті руки, ми би знали її ще й як видатну художницю, музикантку. Вона знала чимало мов – володіла українською, російською, польською, болгарською, давньогрецькою, латиною, англійською, німецькою, французькою, італійською…
Можна багато перераховувати здобутків і звершень, яких досягла ця жінка, скоріше, не «завдяки...», а «попри...». Попри хворобу, попри проблеми, попри всі обставини й реалії тогочасного світу. Разом із Божою допомогою, вірою, надією та любов'ю. «Ні, я жива, я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» – ці слова героїні її «Лісової пісні» звучать як власне переконання та гасло поетеси. А для нас, хто продовжує боротьбу за правду і краще майбутнє, нехай натхненням будуть також слова іншого її знаменитого твору – вірша «Без надії сподіваюся!»:
«Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!»
Нехай пам'ять і приклад Лариси Косач-Квітки живуть поміж нами і надихають нас на боротьбу і працю для добра ближніх і на славу України.
Митрополит Епіфаній
FB
реклама