В'ячеслав Кириленко, гуманітарний віце-прем'єр-міністр України
Дехто очікує, що повернуться «вигнанці» з Москви. Не повернуться 
15.11.2016 14:26 2362
  •  
  •  
  •  

Не знаю, чи ви помічаєте, але війна загострює і почуття, і суспільне сприйняття певних подій. Оцінка бурь в цілому інтелігентного україномовного сегменту соцмереж з гуманітарних приводів сягає часом найвищих дванадцяти балів. На культурному фронті трапляються битви, що за значущістю та напругою не менш масштабніші за фізичні бої на Сході. Ми вирішили обговорити останні культурні та суспільні події з гуманітарним віце-прем'єр-міністром України В'ячеславом Кириленком.

- В'ячеславе Анатолійовичу, назвіть п'ять головних, на ваш погляд, подій та рішень 2016 року в гуманітарній сфері.

- Якщо без довгих роздумів, то це виглядає так. Перемога Джамали на Євробаченні - це перемога номер один.

Подія номер два. Дозвіл Київському Патріархату служити в одному з храмів Софії Київської. Це рішення - напрямок, який вказує шлях розвитку Української Церкви. Українське православ'я має йти шляхом Соборності та єднання навколо Патріарха Київського, а не Московського.

Номер три. Запровадження квоти для українськомовних пісень на радіо. Протягом всього року була дуже гостра дискусія на цю тему. Я навіть був здивований, наскільки вона була гарячою, таке враження, що деякі сили давали «свой последний и решительный».

Четверта подія. Закон про державну підтримку кінематографії, в 2016  році ми прийняли його в цілому.

П'ята подія - це екранізація роману "Століття Якова» - нарешті не цураємося екранізацій своєї літератури.

- Є ознаки, що побільшало українського в суспільному житті, на вулицях у останні роки?

Коли в Україні подекуди не почуєш і не побачиш нічого українського, то тоді рано чи пізно у когось виникає питання: а чи Україна взагалі існує?

- І за 25 років багато що змінилося, і за два останні роки змінилося, але все це дається з величезними зусиллями, тому що ці тектонічні зрушення слід постійно забезпечувати. Тут мова йде не про якісь економічні показники, а про те, що в людей у головах, у серці, і що вони часто відчувають, а реалізувати не можуть. Тому оці всі почування, емоції, потреби, які закладені в фундамент національної ідентичності, їх треба перекласти на мову законів, постанов, рішень уряду, розпоряджень органів влади тощо. І такої роботи ще треба зробити дуже багато. Ну, остання справа з радіо, українськими квотами, показує, що це реалістично, незважаючи на шалений спротив, який був на перших етапах цієї справи.

- Недавно відбувся цікавий флешмоб. Вікторія Сюмар його розпочала, як контртезу твердженню, що не вистачає української музики. Кожен виставляв у соцмережах свого улюбленого українського виконавця.  За пару годин виявилося, як багато людей слухають українське, раптом винирнуло стільки нових гуртів, про які ніби й не чули. Напевно, як головний автор рішення, ви почувалися тріумфатором?

Мова, національна ідентичність і національна безпека жорстко взаємопов'язані

- Я не для себе це роблю, хоча і для себе також, як для українця і громадянина України. Але це робиться для музикантів, для індустрії, для слухачів і для гуманітарної безпеки. Бо коли в Україні подекуди не почуєш і не побачиш нічого українського, то тоді рано чи пізно у когось виникає питання: а чи Україна взагалі існує? І чи не поставити нам під сумнів її існування, як це неодноразово робив і робить новітній імперіаліст Путін. Мова, національна ідентичність і національна безпека жорстко взаємопов'язані. І я радий тому, що нарешті це починає розуміти значно більша кількість людей, в тому числі й у владі. Це дуже строгі речі, які потім перетворюються на потребу танків, літаків, гармат, набоїв, яких у нас все одно ніколи не буде більше, ніж у Росії, але наша сила в іншому - в нашій культурі, в нашій упевненості, в нашій спроможності та в нашій дієвості. Тому я на своєму місці просто намагаюся всі ці ідеї перетворювати на конкретні урядові рішення. А те, що українських пісень більш, ніж достатньо, так я і до того знав, без флешмобів. І це був один із аргументів радійників, окремі з яких чинили опір цим нововведенням, що, мовляв, немає чого ставити в ротацію. Тепер ставлять, тепер є цілі радіостанції, які перейшли повністю, 100-відсотково на українськомовний контент, і я знаю про наміри й інших мереж переходити на 100 відсотків українськомовний контент. Я знаю, що до багатьох музикантів звертаються тепер уже музичні редактори, продюсери і т.д., що давайте пишіть, або те, що написано,  давайте. Тепер беруть, а раніше казали «не формат», тобто я знав про цю ситуацію, просто потрібна була політична воля і великі зусилля, щоб переконати тих, хто затято чинив опір, добрих місяців вісім у парламенті й поза парламентом, в мас-медіа. Тепер ті самі люди кажуть - як добре, що це прийняли, так чудово виглядає. (Сміється).

- Про український кінематограф. Ви дивилися ці нові українські серіали, що продукують канали? В них українець - алкаш, просто що чистіше вбраний.

Поки що багато серіалів позірно українські, переважно зняті російською мовою або двомовні з перекосом у бік російської

- Якщо так - це продовження гібридної війни. До речі, законом про державну підтримку кінематографії (думаю, що Президент його підпише), буде запроваджено систему державної підтримки телесеріального виробництва. Телеканали можуть отримати через прозорий конкурс 50 відсотків кошторису телесеріалу і 50 відсотків вкладати своїх грошей. Але при цьому законом ставиться умова - це має бути національний фільм, українська мова на 90 відсотків на майданчику, решта - це іншомовні репліки, ну і відповідно культурний текст і система залікових балів. Телеканалам дуже вигідно отримати половину бюджету від Держкіно. Але при цьому Держкіно знатиме, про що має бути фільм. І тоді не буде отих «міжрядочків», як дозволяють собі деякі телеканали для приниження українців. Бо поки що багато серіалів позірно українські, переважно зняті російською мовою або двомовні з перекосом у бік російської. Фінансує це сам телеканал і сам показує. Тобто, як сказав би русский «брат»: «взятки гладки». Тому я, до речі, вважаю, що якомога швидше ми повинні задіяти механізм взаємодії держави і приватного телебізнесу у виробництві телесеріалів. І тоді ті питання, про які ви говорите, і про які я знаю, і про які глядачі пишуть, будуть зняті з порядку денного. Тому що такого роду телесеріали стануть просто ознаками поганого тону, і самі канали їх вилучать. А зараз вони діють так: ви хотіли українське? Ну, будь-ласка, дивіться українське. Дехто так діє, очікуючи, що скоро повернуться ті вигнанці з Москви, і «будет все хорошо». Не буде по такому сценарію «все хорошо». Україна тут буде.

- Які перспективи законопроекту про обмеження книг антиукраїнської скерованості? Вже розгорнулася велика дискусія про те, чи реально перевірити тисячі найменувань одиниць російського книжкового імпорту, що, мовляв, це вб'є російський легальний книжковий імпорт. Нам радять розвивати власне книговидання замість забороняти весь імпорт, «ганяючись за Дугіним». Що ви могли б заперечили?

- Так кажуть агенти «русского мира» на книжковому ринку. 95 відсотків наших видавців повністю підтримують цей законопроект і брали активну участь в його напрацюванні в цьому кабінеті. Зараз спохопилися деякі представники російських компаній, і почалося: як це так, ви ж забороняєте імпорт. Ми не забороняємо імпорт, а цим законом ми запроваджуємо дозвільну систему. Тобто, кожен може легально імпортувати, але тоді, коли отримає дозвіл. Чого вони не хочуть робити? Вони не хочуть давати примірник книги для ознайомлення громадській експертній раді й не хочуть давати рецензії. Тобто хочуть, щоб всліпу їм штампували дозволи. А цього не буде, от і все. Вони запитують: за чий рахунок робитиметься рецензія, де це ми візьмемо 15 гривень, щоб купити для надання громадській експертній раді примірник книги. У нас немає таких грошей. Хто буде писати рецензію, хто оплачуватиме рецензенту. Я думаю, що знайдеться хто оплачуватиме. Імпортер буде оплачувати.

- Є купа філософської літератури, військової історії, всякої іншої, яку звикли читати російською мовою, як із цим бути.

- Яка література ви кажете?

- Філософська. Ну, дехто звик там Шпенглера читати, Нормана Девіса російською мовою, Віктора Суворова нашого з вами улюбленого.

- До речі, Норман Девіс перекладений українською.

По-перше - це мікроскопічна частка ринку, по-друге - всі ці російські видавництва давно мають свої представництва в Україні. Не буду називати їх, щоб не рекламувати. Або з тією ж назвою, тільки з додатком слова «Україна», або з іншою назвою, але там 100-відсотково вони засновники. Тобто, вони можуть Шпенглера, як ви кажете, і Суворова друкувати тут, що і роблять значною мірою вже багато років. Але вони не можуть друкувати тих, кого вони переклали, припустимо, російською. Права взяли і хочуть на нашій території поширювати, до речі, обмежуючи можливості наших видавців. Так само колись із кіно було. Купили голлівудський фільм, продублювали поганою російською для всього так званого СНГ і поширили копії - Україна, Білорусь, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан - однакова копія. Так і з книжками тепер. Тобто, вони звикли валити сюди продукцію - вигідно собі, не маючи тут жодних ускладнень і формуючи таким чином читацький попит, підтримуючи невигідну для України ситуацію на книжковому ринку. Причому, під цими добрими намірами, типу філософська література, чи ще якась наукова, валом низькопробщина йде, в якій оця сама гібридна війна між рядків точно так, як у телесеріалах, має місце. Тому, якщо 10 днів по закону, які даються на отримання дозволу, мало, ми розширимо. Ми зробимо 15 днів, якщо вони кажуть, що не встигатимуть. Нічого, почекаєте два тижні. Не страшно. Для легального білого імпортера дуже важливої зараз для України, на чиюсь думку, російської книги, це не страшно - почекати півмісяця. Хіба це складна процедура? Надати книгу, щоб подивилися експерти, надати рецензію. І потім отримати дозвіл. Ніяких ускладнень не буде.

- Класики кажуть, що кожна війна кидає країну у варварство. Ви помічаєте оцю варваризацію суспільства, чи вас це лякає, якщо так? Що треба з цим робити, якщо так?

- Ну, я б не сказав «варваризація». Є якісь такі прояви анархізації. Українці - це ж вкрай волелюбна нація: козацтво, свобода, демократія, нас ніхто ніколи не підкорить. І українці діють так, як самі вважають. Але у нас діють демократичні норми права, яких в Україні дотримуються, в тому числі й свобода зібрань, навіть по вимогах, які інколи абсурдні, а інколи дійсно актуальні й виправдані. Але головне, станом на сьогодні, щоб демократична українська влада тримала єдність усередині самої себе - Президент, більшість парламенту, Кабінет Міністрів, місцева влада мають бути одне ціле, тоді ми вистоїмо, незважаючи на дуже складні ситуації в головних питаннях. Таких, як європейський курс, євроатлантична інтеграція, формування української ідентичності.

Якщо більшості людей в Україні буде не все одно, то ми будемо в НАТО. Ми набагато ближче до НАТО, ніж це думає хтось у будь-якій країні світу

- Президент Америки сказав, що йому все одно - буде Україна чи не буде в НАТО. А враховуючи, що США там перша скрипка, не дуже обнадійливо.

- Я вас запевняю, якщо більшості людей в Україні буде не все одно, то ми будемо в НАТО. І зараз уперше за багато років ведеться реальна робота по інтеграції української мілітарної і цивільно-мілітарної інфраструктури через запровадження стандартів НАТО до організації Північноатлантичного договору. Раніше було багато гасел, навіть при владі, яка підтримала вступ до НАТО, але при цьому все буксувало насправді. Зараз може менше слів на цю тему, але рухається, це я можу точно сказати. Тому ми набагато ближче до НАТО, ніж це думає хтось у будь-якій країні світу.

- Питання про українську мову. Якою мовою говорять чиновники за дверима вашого кабінету? Чи не потрібна інституція - щось на кшталт «Інституту української мови», наприклад, з широкими повноваженнями, просто, щоб слідкувати за рекламою, за міською топонімікою, за публічним вживанням та використанням мови?

- За дверима мого кабінету, коридорами Кабміну говорять різними мовами, але здебільшого українською. У парламенті відсоток української мови значно вищий, ніж в усіх попередніх скликаннях, в уряді - так само, відповідно і в суспільстві. Але ми здійснили багато зусиль, щоб оцю мовну політику укорінити в конкретних рішеннях. Моє ж особисте бачення полягає в тому, що всі ці складні питання ніколи не повинні більше стати жертвою політичної кон'юнктури.

- Тобто?

- Не дай Бог, звичайно, але уявімо, приходять якісь помірковані чи радикальні реваншисти до влади, зрозуміло, що на базі де-юре чинного закону Колесніченка-Ківалова все те, що ми будуємо, тут же знищується. То ж ми повинні поставити такі перепони і так провести політику в найближчі 5-10 років, щоб потім ні в кого не виникало питань щодо національної ідентичності, характеру мовної політики тощо. Для цього потрібен час, для цього потрібно консолідоване бачення влади, розуміння усієї влади, що такі питання не десяті в порядку денному, а перші насправді. І події від 2014 року і дотепер лише підтвердили це.

Якщо ж говорити про «Інститут української мови». Це може бути лише за рішенням парламенту, і у випадку зміни мовного законодавства, щоб одразу надати необхідної ваги такій інституції, тому що теперішній закон з юридичної точки зору залишає мало місця реальному вжитку української мови. Треба вдосконалювати законодавче поле і думати, як буде працювати ця інституція, яка, безумовно, рано чи пізно виникне. Бо це питання не мовно-лінгвістичного характеру, а питання національної безпеки. Особливо в часі війни з Росією. А дотепер цю функцію виконують громадські активісти, які здійснюють самостійний моніторинг.

- Українська мова для російськомовних українців не стала модною, чи не так?

- Та ні, я думаю, що якраз із цим справи непогані. По-перше, молодь вся володіє українською, послуговується досить часто. Музичні гурти дедалі більше вдаються до української мови, причому українська-англійська, ось така двомовність тепер. Але я вважаю, що влада не повинна скидати обертів по питаннях національної ідентичності й продовжувати боротьбу на кіно-, телефронті, на радіофронті, на книжковому фронті тощо.

- Не так давно виник скандал з «95 кварталом» - спочатку в Юрмалі, а потім по Гаврилюку. Образливі вислови на адресу України слід віддавати на осуд громадськості, чи чиновники якось мають реагувати?

- Не знаю, я не чиновник, я політик, я чиновником у житті не був і ніколи не буду, член уряду - це політична посада. І як політик, і як громадянин вважаю: те, що за межі закону виходить, має каратися, а те, що є предметом якоїсь етичної оцінки, таку оцінку й так уже отримало. А щодо наших «друзів» із Російської Федерації, то отут питання, щоб ми не послабили тієї пильності, яка була дотепер, тому що зараз так «крізь пальці» просочуються їхні виконавці, окремі актори і гурти, які взагалі-то до того і в окупованому Криму гастролювали, і дозволяли собі висловлювання ворожі по відношенню до України. І при цьому вони час від часу потрапляють на різні майданчики, ледь не до Палацу «Україна».

- Скажіть, чи склався у суспільстві консенсус про те, що має бути, маємо ми якось мілітаризувати нашу освіту? Ми готові переконати батьків, що школярі вже з восьми років мають знати, що таке танк, щоб ми йшли шляхом ізраїльського суспільства.  Публічно визнати, що у нас на багато років ворог-сусід, і нам завжди треба бути готовими до війни. Як це питання, курсує воно якось у державних умах?

- Я якраз шукаю такого предметного ядра, практичного в цій національно-патріотичній роботі, щоб не звести її до казенщини. Треба виходити на стик проблем, якими опікуються Міністерство оборони і Міністерство освіти, там лежить ключ. І, безумовно, ми повинні надавати сприяння і фінансові ресурси тим середовищам, гурткам, товариствам, які ось цю любов до України у дітей, особливо підліткового віку, скеровують у практичне річище  готовності захистити країну. Саме вони можуть дати знання про країну та усвідомлену готовність захистити її, не за примусом - це головне завдання. Бо за примусом у нас військкомат, у випадку чого - мобілізація. Але ядро, еліта, якщо хочете, це завжди ті, які самоусвідомлюють себе українцями і розуміють необхідність захищати свою країну. Це, з одного боку, освітній процес, де постійно мають відбуватися дискусії й обговорення, з іншого боку - це військові відомства, які повинні не формально до цього ставитися, для галочки, а розуміти, що це і є їхній головний резерв. Першим і, напевно, головним етапом має бути створення отакого механізму сприяння, щоб це було цікаво дітям і батькам, щоб цікава була оця військово-патріотична складова, цей дух героїки української. При цьому паралельно має відбуватися виховання дітей, для яких Україна не буде порожнім звуком, і які хотітимуть зв'язати своє життя з цією країною, а не виїхати за першої ліпшої нагоди. Така проблема також є і після революції в тому числі, вона і до того була, вона і зараз зберігається. Це не тільки українська проблема, це у всьому світі, поляки хочуть у Німеччину їхати, українці - в Польщу, умовно кажучи, і вся ця міграція має місце. А для нас зараз це дуже складна проблема, тому що на сході й на півдні, по суті, відкриті фронти, коли вони закриються - ніхто не знає, це дуже складне питання. Тобто, це не на один місяць і не на один рік робота, але я своїм завданням бачу переведення це в практичне річище, і ключ у взаємодії громадськості, Міністерства оборони і Міністерства освіти.

- Чи сформована у нас національна ідея?

- Це дуже широке питання. І відкрите. Як відкрите питання в соціології - можеш написати, що хочеш. Скільки людей - стільки думок, але, сухо кажучи, вона сформована давно в Конституції України - про Україну як суверенну, незалежну державу, в якій шануються права людини, в якій українська мова державна, в якій при цьому визнаються мови національних меншин тощо. Тобто, це умови існування нашої країни. А вже ітерації національної ідеї, вони можуть бути різними, і вони таки є різними. Для цього є політика, політичний клас, виборці голосують по суті за ту чи інакшу ітерацію національної ідеї - більше соціалізму, менше соціалізму, лібералізм, чи також і визнання права нації. Я завжди був прихильником національно-демократичного світогляду, завжди вважав, що права людини і права нації йдуть поруч і насправді не можуть існувати окремо, якщо брати філософську суть цієї проблеми. І Україна багато разів це продемонструвала. В принципі, три українські революції це засвідчили, вони всі були національно-демократичні: і Революція на граніті, і Помаранчева, і Революція Гідності.

Лана Самохвалова, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-