Музика порядку. З життя доглядача курантів

Аналітика 06.11.2016 09:00 1847

Історія про династію годинникарів Дуфинців-Ониськів, які дають нове життя старим годинникам на Закарпатті 

Традиція передавати сімейне ремесло від діда до батька, від батька до сина завжди викликала повагу. А в наші часи - ще й захоплення, бо ж стільки можливостей відкрито, то чи є бажання нині в онуків продовжувати дідівську справу?.. Але є, слава Богу, українці, які розуміють справжню цінність сімейної професії.

Кореспонденти Укрінформу знайшли представників такої ремісничої династії - годинникарів, які дають гідний приклад іншим. Це майстри з Мукачевого, зять та онук знаменитого світлої пам'яті Василя Дуфинця. Дивишся на те, як вони щодня відкривають невеличку годинникову майстерню у центрі міста - й дивуєшся. Адже, мабуть, в Іванового внука Ониська було сотні інших можливостей для професійного росту, світ же міняється, професії теж. Нині годинник не настільки життєво необхідна річ, як, скажімо, років 10-15 тому, коли майже всі носили наручні, та й удома були переважно механічні, а не електричні циферблати. Але Іван продовжує справу діда. Лагодить годинники простим людям і місцевим вельможам, й інтелігентам, у яких вдома стоять старі механізми. Іван із батьком доглядають також куранти на вежах міста, зокрема, на Мукачівській ратуші. Уявіть тільки: за цим механізмом Василь Дуфинець доглядав понад 60 років поспіль!

Годинникар Василь Дуфинець стоїть біля циферблату

ПЕРШИЙ МАЙСТЕР НА ЦІЛЕ ЗАКАРПАТТЯ!

Цього доброго дідуся знали усі в місті. Був він знаменитий своєю роботою і по всьому краю - адже окрім того, що вважався першим годинникарем на область, дав нове життя багатьом знищеним за роки "совєтів" годинникам на вежах закарпатських містечок. У його послужному списку - куранти на римо-католицькому костелі в Мукачевому, найстаріші в Східній Європі, годинник у палаці Шенборнів, куранти на вежах у Береговому, Кушниці.

Усім, кого знайомили з мукачівським годинникарем, відразу розповідали про два моменти з біографії майстра. Найперше вражало, що цей чоловік уже 60 (!) років доглядав за курантами на міській вежі в центрі Мукачевого. А друге - що чотири дні він піднімався на неї, аби заводити ті куранти. Без відпусток. Для нас, теперішніх, це незрозуміло виглядає, нас же вчать про кар'єрний ріст, про "професійне вигорання після п'яти років на одній посаді". А тут - 60 років! Він став до цієї своєї служби у 17 років, і ходив на вежу до травня цього року - потім уже не було сил. А тиждень тому майстер відійшов у засвіти…

Люди середнього віку добре знали Василя Дуфинця, адже він ще навіть кілька років тому сидів у своїй майстерні й лагодив годинники. Наручні, настільні, настінні… Типові, нові, старі, китайські, совєтські, австро-угорські… Різні.

- Багато хто привозив дідусеві додому механізми, - розповідає онук Василя Дуфинця, Іван Онисько. Це він зараз сидить у дідовій майстерні й обслуговує клієнтів.

Зараз саме він наводить куранти на вежі ратуші в Мукачевому.

Годинникар Іван Онисько стоїть біля механізму годинника

Він уболіває за родинну справу, каже, що навіть якщо клієнтів стане ще менше, майстерню не закриють. Справа честі.

Про дідуся, його роботу Іван може розказувати годинами. Іван мріяв, аби ще при житті годинникареві Дуфинцю поставили пам'ятник. Адже таких людей, як він, що стільки віддали місту - направду мало. Але не встигли…

- Дідусю була притаманна риса справжнього майстра: він дуже любив свою роботу, любив годинники, - каже онук. - У нього була гарна колекція різних годинників - наручних, кишенькових, настінних, великих курантів… Наприклад, були такі, які носив на роботу. Були годинники, які надягав тільки до церкви.

Мені кілька разів довелося спостерігати за тим, як Василь Дуфинець накручував годинник на ратуші. (До речі, в Мукачевому цьогоріч із цього зробили навіть атракцію для туристів - у день переходу з зимового на літній час обирали двох щасливчиків, що підіймалися на вежу і разом із міським годинникарем переводили час на головному годиннику міста). Йому було 84 роки, уже важко підійматися сходинками до вежі, він повільно йшов, але як тільки запалював світло біля механізму, відкривав його, починав підтягувати гирі - його очі сіяли. Він наче обіймав кохану жінку або рідну дитину…

Годинникар Василь Дуфинець піднімається сходами до головного годинника на Мукачівській міській ратуші

ЗАМАЛЬОВКА: БУДНІ ГОДИННИКАРЯ У ПРОВІНЦІЙНОМУ МІСТЕЧКУ

Я заходжу до Івана Ониська в майстерню - мені вона видається ідеальним місцем для розмови. На моє переконання, тут мало хто заважатиме розпитати спадкоємця родинної справи про те, як воно - бути годинниковим майстром нині, у час, коли, на перший погляд, і годинники, власне, не така уже й необхідна в побуті річ. Також мала надію, що хтось зайде до майстерні, аби поспостерігати за роботою годинникаря із мукачівської династії Дуфинців. Хоча майстер скаржиться, що людей небагато, та й сама розумію: ну хто ж бо зараз ходить у годинникову майстерню?

Але тут - наче спеціально наперекір цьому - був наплив людей. Персонажі - різні. Ну, просто-таки замальовка - "Один день у майстерні годинникаря".

…Спочатку зайшла тітонька, років 60-ти, привіталася й витягла з великої сумки з-поміж накупленого на сусідньому ринку краму старенький совєтський механічний годинник "Янтарь".

- Будьте добрі, паночку, побзерайте, щось туй у ній цорконить, а так ми шкода укинути сю годинку, так им до неї привикла - як то вна ходить, як дзвонить, що другу годинку й не хочу. Єдно лем тяжко нині - файного майстра на неї найти, - розповідає жінка свою історію.

Механізм годинника Мукачівської міської ратуші

Іван бере годинник у старої пані, тоді бере ще якийсь зі своїх інструментів, для мене схожий на пінцет, щось там длубає, наче підкручує, - і за секунду віддає:

- Тепер не цорконить?- питає у пані.

Жінка трясе годинник.

- Ні, дякуву. А ходити добре буде?

- Можете ся не журити. Грошей не треба, тут не було що робити. Будьте здорові.

- Ходіть здорові! - відповідає жіночка на прощання.

Ми розмовляємо кілька хвилин (власне, про те, що аби бути добрим майстром - треба бути добрим психологом, розуміти і сприймати бажання людей, бо навіть у годинниковій майстерні вони бувають такими різними) -нас перериває наступний візитер: юнак, добре вбраний, дає годинник, дуже просить до завтра зробити, бо там весілля, а він - за дружку, хоче гарно виглядати, а тут племінник грався й модного годинника зламав. Іван приймає замовлення, обіцяє відкрити, подивитися й увечері клієнтові передзвонити.

Питаю, чи справді дорогий годинник - чи є чим козиряти перед подружкою?

- Насправді, китайська підробка дорогого бренду, але доларів 300 вартує, а чи можна ним перед дівчиною покрасуватися - це вже від смаків дівчини залежить, - міркує годинникар Онисько.

Ще через кілька хвилин до майстерні забігає хлопець у спортивному костюмі, дістає з кишені годинник, на вигляд - дорогий. Просить оцінити, бо хоче продати.

- Не можу вам нічим допомогти, - зітхає Іван.

- То, може, підкажете, хто зможе? - не вгаває візитер.

- На жаль. Подивіться в інтернеті, - радить Іван.

- А ви б не купили?

- Ні, ми таким не займаємось.

"Спортсмен" дякує і виходить. "Боже, бережи від таких клієнтів", - коментує майстер.

Механізм годинника Мукачівської міської ратуші

За чверть години нас перебиває дівчина - просить подивитися годинник, щось мовляв зламалося. Просить, не відводячи погляду від екрана свого смартфона. Відривається тільки, аби віддати річ майстрові. За хвилину Іван повертає їй годинник зі словами:

- На жаль, сьогодні нічим вам допомогти не зможу…

Але дівчина, не дочікуючи закінчення фрази, просто бере годинник, і так само, не відриваючись від смартфона, розвертається і без жодного слова виходить із майстерні.

- …От бачите, - зітхає майстер, - люди різні бувають. Я ж їй хотів сказати, що потрібну деталь мені привезуть тільки післязавтра - то чи хоче залишити зараз, чи пізніше занесе. Але тепер це не важливо вже.

У ГОДИННИКА ТАКИ Є БАГАТО СПІЛЬНОГО З ЖІНКАМИ…

Питаю в Івана, чому вирішив стати годинниковий майстром - у наш, так би мовити, "не годинниковий" вік?

- Воно якось само так склалося, - міркує чоловік. - Ну, по-перше, переді мною завжди був приклад дідуся - я обожнював спостерігати за його роботою над механізмами, за роботою батька. Мені подобалося, що діда у місті люди поважають за його роботу. Для мене було улюбленим заняттям у дитинстві ходити з ним на вежу в ратуші й накручувати механізм - роками. Це був наш із дідусем ритуал: я щоразу відраховував ті чотири дні, коли він знову візьме мене на вежу. Потім, як сам уже навчився розбиратися у механізмах, мені подобалося налагоджувати старі годинники. Це відчуття, коли ти підібрав пошкоджену деталь, запустив механізм, і він оживає, - нічим не передати. Це щоразу як нова головоломка - аби її розгадати, слід перепробувати масу комбінацій. А коли почали з дідусем і батьком відновлювати годинникові механізми на вежах міста, це захопило. У кожного годинника є своя історія. От наприклад, той, що на вежі римо-католицького собору св. Мартина в Мукачевому, - один із найстаріших у Східній Європі, виготовлений приблизно у 1740-х роках. Над його відновленням ми працювали майже рік, до того востаннє його ремонтували ще при чехах. У результаті, в 2013-му році він таки пішов. Його треба накручувати щодня.

Годинникарі Василь Дуфинець (ліворуч) та Іван Онисько звіряють час

Цікаво було запускати годинник на вежі в Кушниці, тепер от намагаємося зібрати механізм у Великому Березному. Я вважаю, що усі ці занедбані годинники варто реставрувати і лагодити, бо це непередавано, коли на міській площі б'є годинник на вежі храму чи ратуші! Бій курантів - то музика порядку, вона передає дух історії, каже перехожим, що у цьому місті добрий господар. А якщо це наша історія, то варто докладати зусиль, аби її відроджувати.

- Так цікаво - ви називаєте годинники на закарпатський манер - "годинками", в жіночому роді. Ці механізми мають якісь жіночі риси - чи це просто ставлення майстра до речі - як до жінки?

- Щось у цьому таки є. Годинку справді треба любити, як жінку, годити їй, приділяти увагу - тоді буде добре й довго служити, - відповідає Іван Онисько.

КОЖЕН ТУРИСТ ЗМОЖЕ СФОТОГРАФУВАТИСЯ З ГОДИННИКАРЕМ

За цими словами я прощаюся з майстром Ониськом і виходжу з сімейної майстерні. Чомусь захотілося пройтися за квартал до міської ратуші в Мукачевому, до вежі з годинником, який віднедавна отримав нового доглядача. Є ідея, щоб незабаром біля цієї вежі стояв пам'ятник знаменитому мукачівському годинникареві Василеві Дуфинцю, який 60 років поспіль піднімався, аби заводити куранти, аби вони відстукували городянам чверті, півгодини та години, аби не вмовкали. Подейкують, що над пам`ятником узявся працювати відомий закарпатський скульптор Колодко, за попередньою задумкою, це має бути статуя годинникаря у людський зріст, Василь Дуфинець звірятиме свій кишеньковий годинник із механізмом на ратуші. З ним зможе сфотографуватися кожен турист, який приїде у місто. Пам'ятник планують розташувати так, аби вежа на ратуші завжди була на задньому плані знімка - то ж на фото буде і годинникар Дуфинець, і його дітище. Так історія про цього майстра та його годинник переказуватиметься знову й знову, житиме і передаватиметься далі. Хіба це не є безсмертям? Не дарма ж бо сказано: діла добрих оновляться… Тому - любіть своїх дідів, продовжуйте їхню справу!

Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото: Сергій Гудак.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-