«Українські шерифи» - герої Риги. Кіно і війна
У Ризі з великим успіхом було показано нове кіно про Україну, створене як українськими документалістами, так і зарубіжними. Це відбулося в рамках програми «Артдокфеста» на Міжнародному ризькому кінофестивалі (Riga IFF), який проходить у латвійській столиці з 13 по 23 жовтня.
ФЕСТИВАЛЬ - ЕМІГРАНТ НАПОЛОВИНУ
Цього року війна в Україні стала головною темою малого «Артдокфеста». А на великому, сподіваємося, вона лунатиме ще голосніше і колоритніше. Для початку пояснюємо: «малий» - умовне позначення першої частини цього фестивалю документальних фільмів (Рига, жовтень), яке вже стало звичним. А «великий» - це «Артдокфест», котрий, незважаючи на будь-що, ще проходить у Росії - в Москві, Петербурзі та Єкатеринбурзі (грудень).
Нагадаємо, 2014 року керівник знаменитого «Артдокфеста» Віталій Манський через свою позицію щодо України вступив у конфронтацію з міністром культури Росії Володимиром Мединським, і змушений був переїхати до Латвії. Відповідно, разом із ним до Балтії перебрався і фестиваль. Відтак «Артдокфест», який стартував 13 жовтня, проходить у Ризі втретє (в Росії - вдесяте). Поки фестивалю вдається не тільки зберігати майданчик у РФ, але навіть розширити його. Цього року до Москви і Петербурга додався Єкатеринбург.
Манський - людина не тільки талановита, але й уперта. Він до останньої можливості буде добиватися того, щоб його фестиваль, що має надійну базу в Ризі, залишався і в Росії. «Сам дивуюся - як він досі там проходить!» - зізнався на відкритті Riga IFF Віталій Всеволодович. (Про судові переслідування Манського в РФ можете прочитати в нашому недавньому з ним інтерв'ю
СКАЖИ ПУТІНУ, ЗА ЯКІ ЦІННОСТІ ТИ ГОТОВИЙ ПОМЕРТИ
Нова картина Манського «Рідні», до речі сказати, вже «не рекомендована» міністерством культури РФ, тим не менш, очікується до показу в Москві. Як і «Українські шерифи» Романа Бондарчука. І «Маріуполіс» литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. І «Близький далекий Схід» чеського документаліста Філіпа Ремунди. Всі ці стрічки - про Україну.
«Найкраще, щоб Путін здох, і все це припинилося. Немає Путіна - немає проблем». «Рік тому ми знали про війну лише з розповідей, а зараз війна згуртувала нас, як ніколи раніше...» Це з «Шерифів».
«Досить вже Путіну захищати російськомовне населення в Україні, нехай захищає росіян, які живуть у Росії в жахливих умовах!» «Ти готовий померти за Київ, Харків, Одесу? За Ригу, Таллінн, Вільнюс? Скажи Путіну, за які цінності ти готовий померти?..» Це «Близький далекий Схід».
«Слава Україні! - Героям слава! Слава нації! - Смерть ворогам!..» Це «Маріуполіс».
Так, важко повірити, що ці стрічки будуть показані в Москві. Причому не де-небудь, а в кінотеатрі «Жовтень» на Новому Арбаті. Але Манський впевнений, що будуть. Віталію завжди вдавалося те, на що не здатні інші. Сподіваємося, вдасться і тепер. Дуже хочеться, щоб люди могли прийти і побачити правду про війну в Україні, показану в кілометрі від Кремля. І дуже цікаво буде подивитися на реакцію глядачів.
«Однак обговорень, дискусій і круглих столів на російському «Артдокфесті» не буде точно. Обговорення - тільки в Ризі!» - попередив Манський. Що ж, тим уважніше поставилися журналісти до цих дискусій, позначили в щоденниках: «Не пропустити!»
У СИТУАЦІЇ ВІЙНИ АВТОРСЬКА ПОЗИЦІЯ МАЄ БУТИ ЧІТКОЮ
Але спочатку - кіно. Малий «Артдокфест» влаштувався там же, де і весь Riga IFF - в самому центрі латвійської столиці, в кінотеатрі «Splendid Palace» («прекрасний палац» - він дійсно прекрасний).
Фільмом відкриття Riga IFF цього року стала згадана раніше картина Манського «Рідні». «Прекрасний палац» на прем'єрі «Рідних» був переповнений, фільм прийняли на ура! Це справжнє полотно про сім'ю режисера, що живе у Львові (де Віталій народився, виріс, закінчив школу), в Одесі, Криму та на Донбасі. Люди, які схвалюють анексію Криму і «сепаратистські республіки» Донбасу, в ньому також говорять своє слово. «Війна розділила мою родину, як і багато інших, на два протиборчі табори, що не здатні і навіть не намагаються знайти спільну мову, - ділиться з нами Манський. - Але я і не ставив за мету налагодити діалог або, більше за те, привести цих людей в обійми один до одного. Я хотів показати, на якому грунті, на підставі яких непорозумінь та взаємних претензій могла спалахнути війна, чим скористалися російські політики, щоб її запалити».
Віталій Манський - режисер екстра-класу (недарма кожна його робота удостоюється безлічі міжнародних нагород). Він вміє балансувати на межі, розкриваючи складні теми, - робить це, завдяки різноманітним художнім прийомам. Йому найчастіше не потрібно довгого закадрового тексту, буває достатньо короткої, точної репліки, що виставляє авторський акцент. І на цей раз Манський як режисер чудово впорався із завданням - глядачі бачать у його картині саме те, що він хотів показати.
А ось чеський документаліст Філіп Ремунда досяг меншого успіху. Його стрічка «Близький далекий Схід» викликала обурення у частини публіки. Деякі навіть звинуватили режисера в оспівуванні сепаратизму. Знаючи Ремунду, можемо стверджувати: таке неможливо у принципі! Громадянська позиція Філіпа однозначна: він проти анексії Криму, проти втручання Росії у внутрішні справи України. Ремунда і свого сина назвав на честь Олега Сенцова - Олегом (цей славний хлопчина постійно забирається на сцену і став улюбленцем усього «Splendid Palace»).
Чим же пояснити суперечливу, часто негативну реакцію на «Близький далекий Схід»? Одним - бажанням автора зберегти нейтралітет. Герої картини Ремунди - як і у Манського - родичі, члени великої української родини, котрі живуть і на заході України, і на окупованому сході. Режисер дає висловитися всім, але при цьому не акцентує власну позицію. І відтак це обертається для картини відчутним «мінусом».
Про це дуже чітко сказав посол України в Латвії Євген Перебийніс. Ще зовсім недавно, у найбільш напружені місяці агресії, він був одним з речників МЗС України, а отже, краще за багатьох знає, про що каже: «Коли йде війна, позиція кінематографіста не може бути розмитою! Дуже важливо, щоб мистецтво показувало різні точки зору, але на війні, крім того, є ще поняття моралі». (Було це на круглому столі «Війна і світ: досвід України»). Євгена Петровича підтримала видатний латвійський політик Сандра Калнієте (на початку «нульових» була главою МЗС, а зараз - комісар ЄС із сільського господарства): «Війна змушує обирати! Сидячи тут, у Ризі, ми можемо міркувати відсторонено, однак на війні без позиції не можна. У ситуації війни відсутність чіткої авторської позиції, на жаль, грає на руку злу».
Після чергового обговорення засмучений Ремунда розповів кореспондентам Укрінформу про те, що переговори про показ стрічки в Україні завершилися нічим. Поки неясно, чи покажуть її взагалі. «Ну, колись покажуть...», - намагалися втішити його журналісти.
Але коли? Хто ж знає. Дуже ймовірно, що не раніше, ніж закінчиться війна, окупація.
ОБ'ЄДНАННЯ РОСІЇ В ШОВІНІСТИЧНОМУ УГАРІ
З круглих столів «Артдокфеста» найцікавіше обговорення обіцяла назва «Націоналізм від гітлерівської Німеччини до путінської Росії». Щоправда, відразу виникло деяке здивування з приводу терміна «націоналізм» у такому контексті. Схоже, на його місці мав бути «нацизм», але організатори не зважилися на таку різкість. І вийшло не зовсім зручно. Адже німецькі націоналісти були противниками Гітлера, складаючи, наприклад, фундамент змови полковника Штауффенберга.
Це взагалі стара російська традиція, яка залишилася у спадок від СРСР: плутати поняття «націоналізм», «радикальний націоналізм», «нацизм». Сам по собі націоналізм не поганий і не злочинний, він починає становити загрозу лише в разі свого злоякісного переродження... Але в будь-якому разі захід дійсно виявився дуже цікавим.
Відправними точками для обговорення стали нові роботи українського режисера Сергія Лозниці, який живе в Німеччині, і ізраїльського документаліста Владі Антоневича. Лозниця представив на ризькому «Артдокфесті» картину «Аустерліц», Антоневич - «Кредит на вбивство». Перша стрічка - про концтабори Другої світової, що стали нині музеями, про величезний специфічний потік туристів, що проходить щодня через ці колишні «фабрики смерті». Друга - про злочини російських нацистів - вбивства інородців, гастарбайтерів, які здійснюються в наші дні - в сучасній Росії, про злочини, часто не розслідувані, котрі покриває поліція. Обидва фільми - колосальні. І теми, і художнє вираження заявлених тем - все на рівні.
Що ж стосується подальшої дискусії, передбачити її напрямок було неважко: відштовхнувшись від фашизму і сталінізму, досі в Росії не осмисленого, офіційно, на державному рівні не засудженого, учасники круглого столу неминуче мали вийти на тему нового російського націоналізму в його радикальному варіанті, нацизму. І вийшли. Як сформулював режисер-документаліст Євгеній Мітта (син знаменитого Олександра Мітти): «На наших очах відбувається об'єднання Росії в націоналістичному угарі».
Саме так. З цього випливає все інше, в тому числі - безчинства в Україні. Суперечки викликала дуже важлива тема - питання провини. Чи винні всі росіяни у тому, що відбувається зараз на південно-сході України? Або провина - лише на тих, хто безпосередньо воює, відправляє туди війська, голосно підтримує те, що відбувається? Деякі російські журналісти, документалісти говорили, що вони-то вже точно не винні, оскільки самі проти війни. І взагалі, як люди творчі, - «над ситуацією».
Досить жорстко сказав Сергій Лозниця: «Відповідальність за пропаганду несуть і ті, хто її виробляють, і ті, хто їй піддаються. Потрібно шукати в собі щось, щоб вона не діяла». Іншими словами - винні всі.
Якщо нація пишається собою - це добре, нормально. Але якщо починає говорити про свою винятковість - чекай біди. Що, власне, зараз і відбувається в Росії. Ні про що інше там не кажуть зараз так часто, як про власну досконалість, височини, винятковості. Найбільш високодуховна країна. Найморальніша. Найкультурніша. Найправдивіша. Найсміливіша. А також найбільш незаслужено ображена держава в світі. Загалом, далі рухатися немає куди, прагнути немає до чого, стеля.
І тут цікаве ще одне зауваження Сергія Лозниці: «А чому в Росії досі не святкують День визволення від рабства? Хтось взагалі пам'ятає, що це за день? Так, 1861 рік. А день який?.. 19 лютого! Так я цікавлюся - чому не святкують?..» - «Тому що акт прийнятий, але досі не діє», - дотепно парирував Манський.
Ну так, а в іншому Росія, звичайно, най-най.
КІНОЗІРКИ ЗІ СТАРОЇ ЗБУР'ЇВКИ
Нарешті, про радісну подію ризького «Артдокфеста». Це показ стрічки Романа Бондарчука «Українські шерифи». Чудовий фільм, висунутий від України на «Оскар», латвійська публіка прийняла дуже добре. А коли після показу з'ясувалося, що в залі сидять головні його герої Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський, глядачі влаштували їм справжню овацію.
Шерифи зі Старої Збур'ївки відповіли на безліч питань, в тому числі - якою була б їхня доля, якби б дістались сепаратисти села, котре вони оберігають. «Зараз у нас є армія, яка нас захистить. Зараз ми взагалі нічого не боїмося, - відповів Віктор Кривобородько. - А навесні 2014-го створили в Старій Збур'ївці свій збройний загін, 50 добровольців з рушницями» - «Але 50 людей довго не протрималися б!» - «На щастя, перевіряти не довелося, до нас війна не дійшла».
На фуршеті після прем'єри всі хотіли неодмінно сфотографуватися з шерифами - обступали їх і в фойє кінотеатру, і на вулиці Елізабетс, куди «кінозірки» зі Старої Збур'ївки час від часу виходили покурити.
А наступного дня Віктор і Володимир стали учасниками круглого столу «Патріотизм у документальному кіно». Втім, там вже скромно мовчали - виступав один Роман Бондарчук. Питання, між тим, обговорювалися найважливіші, наприклад, про роль документального кіно у відображенні актуальних подій. Як заявив головний редактор московського журналу «Искусство кино» Данило Дондурей, ігрове кіно - це, насамперед, бізнес, а документальне - правда плюс оперативність реагування. Саме тому значення документального кіно в моменти історичних криз незмінно зростає. З тим, що зараз у Східній Європі, так і взагалі у світі, настав саме такий момент, ніхто не сперечався.
Український режисер Аліса Коваленко (минулого року вона представляла на «Артдокфесті» свою стрічку «Аліса у країні війни», а цього року «на біс» її повторила) розповіла, що багато молодих документалістів, опинившись на війні, просто кладуть камеру - і починають перев'язувати рани, рити окопи, варити бійцям борщ. Може, тому документальних фільмів про війну в Україні зараз не так багато, як хотілося б. Але сама Аліса вважає своїм призначенням саме документалістику - адже треба залишити для історії, для тих, хто згодом буде її вивчати, особистості, слова, вчинки сучасників - звичайних людей, змушених стати героями...
За збігом, саме у дні ризького «Артдокфеста» сталася смерть одного з ватажків сепаратистів - бойовика Мотороли, підірваного в ліфті. Росія і так звана «ДНР» занурилися у жалобу. А в Ризі, в ході чергової дискусії, прозвучало запитання: чи хотіли б ви подивитися фільм про Моторолу, хотіли б його зняти? Навіщо?! «Щоб побачити обличчя абсолютного зла, щоб повніше відчути силу добра», - перераховував аргументи модератор.
Ані бажаючих зняти фільм, ані бажаючих його дивитися не знайшлося.
Ані після війни, ані, тим більш, зараз.
Просто є теми, які, як кажуть в Україні, - «занадто».
Рита Болотская, Євгенія Богоявленська, Рига.
