- До речі, в грудні, як було заявлено, цей фільм не вийде. Його прем'єру перенесли на наступний рік. Проби на Олешка я проходив ще три роки тому. Мені тоді не сказали, чи візьмуть на роль, однак я дізнався, що проект взагалі зупинили через брак фінансування: злетів долар, і продюсери не змогли в таких обставинах знімати фільм. Тож я просто призабув про цю роботу. Уявіть, як було приємно, коли влітку минулого року раптом мені зателефонували, щоб таки запросити на роль Олешки Поповича! І запитали - чи я можу їздити верхи на конях? Я ніколи професійно не катався, тому одразу побіг записуватися в школу верхової їзди у нас в Івано-Франківську. Освоював майстерність експрес-методом (сміється). 

- Каскадерська група, яка займалася боями. Вона ставила всі бойові сцени і трюки. До речі, це настільки професійна команда, що кілька її каскадерів на чолі з наставником знімалися в американському фільмі «Триста спартанців. Розквіт імперії». Перед нами вони нахвалялися, що сама Єві Грін їм шаблями голови «відрубувала» (сміється). Вони дійсно профі! Я раніше не займався бойовими мистецтвами, але вони зі мною так добре попрацювали, що витягли на досить пристойний рівень. Коли в театрі випадав хоча б один вільний день, я мчав до Києва, щоб попрацювати з ними в залі, а потім повертався знову до Івано-Франківська. Зйомки почалися в листопаді, і мені було досить важко працювати, бо образ Олешка кардинально відрізнявся від Якова. А працювати над ними доводилося практично одночасно. Так збіглося, що в зйомки «Сторожової застави» я вклинив ще й роботу над Яковом. 

- Хто з них більше схожий на вас? 

- Хм!.. У мене є чимало притаманного й Олешкові, і Якову. До характеру Якова я приходжу з роками, а от мій підлітковий період дуже схожий на життя Олешка. Бо в селі ми з хлопцями також билися, змагалися. Там  інше існування, ніж у місті. А Олешко теж простий хлопець, хоча й з хитринкою. 

- Я бачила вас у дуже щемливому спектаклі «Оскар і рожева пані», де ви грали батька помираючого хлопчика.  Як на вас вплинула паліативна тема? 

- До того часу, як із цим проектом до нас у театр прийшла актриса Ірма Вітовська, я навіть не знав значення слова «паліативний». Нічого не чув про цю проблему, як і більшість людей в Україні. І це біда. Тому я намагався, щоб якомога більше людей приходило на нашу виставу. Після того, як ми зробили цей проект, я помітив що не лише артисти почали зовсім по-іншому ставитися до проблеми дитячої смертності. Після успіху вистави «Оскар і рожева пані» у Верховній Раді навіть підготували постанову по правах пацієнтів. А соціальні мережі просто вибухнули обговореннями своїх емоцій. Люди дотепер перераховують благодійні внески, підтримують маленьких пацієнтів.