Наталія Агеєва, науковий співробітник Київського національного музею російського мистецтва

Рєпінські «Запорожці» були розкритиковані його колегами, а народу картина сподобалася

14.10.2016 09:00

14 жовтня, на Покрову Богоматері традиційно святкують День українського козацтва, який у наш час став ще й Днем захисника України. Сакральноо картиною, що зображає дух українського воїнства, для нас вже більше століття є полотно Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Художник, народжений в Україні, з дитинства чув про славні подвиги вільного козацтва, і першим у російській імперській культурі представив їх образи світові.

Рєпін буквально змусив глядачів Росії та Європи полюбити його сміливих, грубуватих, насмішкуватих і харизматичних героїв. Так він оспівав часи української вольниці, привернув увагу до її великого минулого. Ще й показав в образах козаків своїх знаменитих сучасників, як знак того, що славний дух продовжує жити в правнуках українських самураїв.

Оригінал картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» знаходиться – на жаль – у Російському музеї Петербурга, а Україні дістався авторський повтор, який зберігається у Харківському художньому музеї.

У творчості Рєпіна є чимало й інших робіт, присвячених Україні. Чи можна його вважати українським художником, як він сам ставився до своєї національної ідентичності, і правильно позиціонувати його «великим російським живописцем» (чи не з цієї причини перейменували названу його ім'ям вулицю в Києві)? Про це Укрінформ поговорив з Наталією Агеєвої, провідним науковим співробітником науково-дослідного відділу Київського національного музею російського мистецтва.

- Як у Рєпіна виникло бажання написати картину «Козаки пишуть листа турецькому султану»?

- Ідея цієї картини народилася в Абрамцево – маєтку Сави Мамонтова, відомого російського мецената, який став душею Абрамцевського кружка. Він опікувався художниками, і в його маєтку збиралося багато діячів мистецтва, літератори. У 1872 році після знайомства з меценатом, Ілля Рєпін став активним учасником Абрамцевського кружка. Влітку 1878 року у Мамонтових багато говорили про Україну, про запорожців, їхній знущальний лист султанові. Рєпіну про лист нагадав філолог Мстислав Прахов, брат Адріана Прахова, добре відомого киянам. Хоча Ілля Юхимович добре знав лист запорожців з дитинства. Він був популярним у народі та його знав кожний паламар у Чугуєві. Ідея створення великого полотна на тему запорізької вольниці дуже приваблювала Рєпіна. Але матеріалів для картини не вистачало і у 1880 році Ілля Юхимович разом зі своїм учнем Валентином Сєровим здійснює поїздку Україною, маршрут якої був розроблений істориком Миколою Івановичем Костомаровим.

Шлях пролягав через Качанівку – маєток Василя Васильовича Тарновського, ревного збирача української старовини. У його музеї старожитностей зберігалася старовинна зброя, портрети гетьманів і вельмож, а «козацька» збірка Тарновського була на ті роки унікальною. У Качанівці Рєпін ретельно змальовував списи, замки вогнепальної зброї, запорозькі гармати. Іллю Юхимовича цікавило озброєння запорожців, дивувала його різноманітність: мортири та мортирки, гармати-гаубиці, самопальні пістолі, списи, шаблі, кинджали.

В його альбомі серед замальовок, виконаних тоді з натури, є кілька примітних експонатів. Наприклад, печатка на грамоті графа Розумовського та поясна мідна чорнильниця. Вони могли бути корисними для задуманої картини. З поїздки Україною Рєпін привіз безліч етюдів, начерків, замальовок. Але чим далі, тим ясніше він розумів, що картина важка, потрібен радник, людина, яка добре знає запорізьке козацтво.

У 1887 році відбулося знайомство Рєпіна з професором Дмитром Івановичем Яворницьким, фахівцем з історії Запоріжжя. Він став охоче допомагати художнику, діставав книжки, документи, розповідав про запорожців, надав у його користування свою колекцію українських старожитностей.

Ще два рази їздив Рєпін в українські землі та на Кубань за матеріалом для картини. Десятки альбомів були заповнені малюнками, було зроблено сотні етюдів з людей, які найбільше підходили для задуманих фігур в картині. Поїздки, спілкування з нащадками запорожців збагачували Рєпіна, допомагали йому занурюватися у далекі історичні події.

На знак подяки Ілля Юхимович подарував Яворницькому свій альбом з малюнками, привезеними з його першої поїздки Україною. Експонат зберігався у Дніпропетровському історичному музеї, а у 1948 році був переданий до Київського музею російського мистецтва.

Тарновський та Яворницький стали одними з прототипів персонажів картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Дмитра Яворницького можна упізнати в центральній постаті писаря. А ось Тарновський постав в образі похмурого козака з важким поглядом. В картину потрапив не тільки Тарновський, але і його кучер, Нікішка. Тут він представлений в образі козака Голоти. Рєпін встиг його замалювати, коли вони разом з Тарновським переправлялися через Дніпро на поромі. А Беззубий дід з люлькою був замальований Рєпіним з випадкового попутника на запорізькій пристані. Високий козак з пов'язкою на голові — це одеський художник Микола Дмитрович Кузнєцов. Він викладав в Академії мистецтв, був керівником класу батального живопису. Кузнєцов також став засновником Товариства південноросійських художників в Одесі та Одеського літературно-артистичного товариства. Попередником для інших персонажів картини теж стали реальні люди – знайомі та друзі Рєпіна. Молодий бурсак, підстрижений під макітру — це художник Порфирій Мартинович. Найцікавішим є те, що художник його писав не з живого Мартиновича, а з гіпсової маски, знятої з обличчя. Образ кошового Івана Сірка — одна з центральних фігур картини. Рєпін довго шукав цей образ, і несподівано побачив його в генералі Михайлові Драгомирові, командувачі військами Київського військового округу, згодом — київському генерал-губернаторові. Драгомиров був дуже популярний серед киян. Про нього ходили легенди. Подейкували, ніби він надіслав імператору Олександру III телеграму: "Третій день п'ємо за здоров'я Вашої Величності". Словом, він теж умів писати послання сильним світу цього, і це, можливо, підказало Рєпіну вибір моделі. А ось прототипом персонажа, якого називають Тарасом Бульбою, став професор Петербурзької консерваторії Олександр Іванович Рубець. Родом він був зі Стародуба, нащадок польського шляхетського роду. Рубець був талановитим музикантом і педагогом, чудово грав на багатьох інструментах, включаючи фортепіано та бандуру. Зібрав близько 6 тисяч російських, українських і білоруських народних пісень. Напівголий козак-картяр — це педагог народної школи Костянтин Дмитрович Бєлоновський. За іншою версією — це драматург Марко Кропивницький. Рєпін зобразив його напіводягненим, бо запорожці грали в карти саме у такому вигляді, щоб можна було сунути козирі за пазуху.

До речі, не всім сучасникам Рєпіна подобалося полотно. «Запорожцям» дорікали у деякій театральності та літературності. Верещагін, наприклад, називав цей сюжет іронічно «тарасобульбівським», хоча й віддавав належне майстерності виконання. Не прийняв її і інший знаменитий художник - Микола Ге. А у широкої публіки картина мала величезний успіх і пробудила інтерес до історії запорізького козацтва, мало кому до цього відомої. «Запорожці пишуть листа турецькому султану» - це перше масштабне звернення до цієї теми. Робота мала велику популярність, тому Рєпін через кілька років зробив варіант-повтор. Картина експонувалася на пересувних виставках в Росії та на деяких зарубіжних. Критик Володимир Стасов теж дуже високо її цінував, хоча і не відразу сприйняв ідею полотна. Після гучного успіху картину викупив, здається, за 35 тис. рублів імператор Олександр III для свого музею, який тепер відомий як Державний Російський музей у Петербурзі. Мало кому відомо, що продаж знаменитого полотна дозволив Рєпіну купити маєток Здравнево, в якому він так любив працювати влітку.

- А як з'явилися більш пізні повтори «Запорожців..»?

- Популярність полотна була природною причиною авторського повтору та численних копій, зроблених іншими художниками ще за життя Рєпіна. Одну копію, наприклад, замовив О. М. Горький. Авторський повтор знаходиться у Харківському художньому музеї. Це полотно трохи поступається за розмірами початковому варіанту. Повтор «Запорожців» художник спробував зробити історично більш достовірним, так як йому закидали деякі неточності. Але це полотно так і не було повністю завершено. Є ще первісний ескіз до «Запорожців», який знаходиться у Третьяковській галереї.

- У царській Росії планомірно проводилася антиукраїнська політика. Як же дозволили таке вихваляння запорожців?

- Утиски більше стосувалися української мови. А українська тематика як в літературі, так і в живописі була популярна. Їй віддали данину Гоголь, художник Василь Штеренберг, якого пов'язувала дружба з Шевченком, і багато інших. Той же Василь Верещагін робив 4 офорта для видання «Живописна Україна». Передвижники, а Рєпін був серед них, національну тему піднімали і розвивали. Наприклад, Володимир Маковський часто бував в Україні, писав ярмарок у Полтаві, сцени їх українського життя, які вирізнялися етнографічною точністю.

- Чи можна вважати Рєпіна українським художником, адже він народився в Україні, і Чугуїв під Харковом був його малою Батьківщиною? А його дід по батьківській лінії — неслуживий козак Василь Юхимович Рєпін.

- На формування будь-якої творчої особистості величезний вплив має культура, яка оточує її з дитинства. Населення рідного місті Рєпіна Чугуєва було змішаним. Він вбирав як російську, так і українську культуру, пісні, казки, традиції. Він ніколи не позиціонував себе як суто український художник. Він писав багато картин на українську тему – «Вечорниці», «Чорноморська вольниця», «Солоха та дяк», пейзажі, портрети українських дівчат. Але у всьому світі прийнято визначати майстрів не по національності, а по школі. А школа у Рєпіна була петербурзька. Як ми пам'ятаємо, він закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Проте, у Петербурзі і у Москві Рєпіна називали «хитрим хохлом» за вміння знайти правильний підхід до меценатів, зокрема до княгині Тенішевої.

- Чи може Україна сьогодні претендувати на картину Рєпіна, адже, судячи з усього, Росії вона не дуже потрібна. Авторський повтор «Запорожців» нещодавно прибрали з експозиції Третьяковської галереї.

- Ні. Розподіл: поверніть нам, а ми вам віддамо це, був вже зроблений у 20-30-тих роках. Коли встановилася радянська влада в Україні, то з боку музейників, істориків, археологів звучали заклики до радянської Росії повернути артефакти, що мають значення для національної історії та культури. Була призначена паритетна комісія, в яку з української сторони входив мистецтвознавець Федір Ернст, який очолював у той час відділ образотворчого мистецтва Міського музею (тепер Національний музей українського мистецтва). Цілком зрозумілим було його бажання повернути в республіку гетьманські булави, стяги, предмети мистецтва, пов'язані з Україною. Дебати по кожному експонату велися дуже гарячі, і усі рішення були зафіксовані в протоколах. Радянська Росія погодилася передати українським музеям тисячі експонатів, тематично пов'язаних з Україною і роботи художників, вихідців з України. Третьяковка, Ермітаж і Російський музей передали велику кількість творів, пов'язаних з Україною, але які раніше їй не належали. А багато творів, якими ми дійсно володіли, а це частина колекції Терещенко, передана Єлизаветою Терещенко на зберігання в Державний Російський музей у Петербурзі, повернули частково. Повернули придбану Іваном Терещенко колекцію Жемчужнікова, але вона осіла в Харкові, не дійшовши до Києва. І це зрозуміло - Харків тоді був столицею України. Словом, це дуже складна історія постреволюційного пересування експонатів. Але завдяки цьому обміну у нас є ряд робіт уродженців України - Володимира Боровиковського та Дмитра Левицького, переданих з Державного Російського музею. Це прекрасні полотна, якими ми пишаємося.

- Як так сталося, що Рєпін закінчив свої дні у Фінляндії?

- У тих місцях було багато дач російської знаті, письменників, музикантів, художників – у В. Сєрова, В. Мате, багатьох інших і у Рєпіна - в Куоккала. Після 1918 року містечко стало територією Фінляндії. І художник там залишився. До Рєпіна приїздили письменники (Корній Чуковський) та друзі-художники, і офіційні делегації з проханням повернутися в СРСР. Але літній людині зриватися з обжитого місця, і їхати до країни, яка стала зовсім іншою, було боязко. Помер художник у Фінляндії. І ця країна теж вважає його своїм художником. Перед війною, у світлі відомих обставин, ця територія була повернена в СРСР, а з 1948 року селище перейменовано в Рєпіно. Там діє музей художника - «Пенати».

- Рік тому у вашому музеї відбулася виставка «Народжені Україною. Живопис XVIII-XX століть». Як з'явилася така ідея?

- Іноді ідея тієї або іншої виставки з'являється завдяки бажанню показати глядачам ті твори, які рідко залишають запасники музею. Інколи, як у випадку з виставкою «Народжені Україною», як реакція на якісь історичні події. Тоді саме відбулася анексія Криму, почалася війна на сході країни, і це було, напевно, закономірне бажання «інвентаризації» свого, національного. Дуже важко, іноді просто неможливо розділити художників на російських чи українських. В бажанні «розділити» доходять іноді до смішного. В одній мистецтвознавчій статті на повному серйозі пропонувалося вважати українськими тих художників, які надихнулися Україною. Ось за цими ознаками Михайла Нестерова, який розписував у Києві Володимирський собор, автор статті до українських художників не відносить. А Михайла Врубеля чомусь відносить. Це вульгарний підхід.

Росіянин Валентин Сєров і українець Степан Яремич навчалися спочатку у київській художній школі, а потім - у Петербурзькій Академії мистецтв. Тобто, навіть прийнятий у світі поділ художників на художні школи, тут не допоможе. Тісне переплетіння доль та культур.

- Але ж Тарас Шевченко теж закінчив петербурзьку Академію мистецтв, але він однозначно український художник. Це через те, що він був поетом?

- Його вважають великим українським поетом, але у Росії зараховують до петербурзької школи живопису. У петербурзькій Академії мистецтв дбайливо зберігають його кімнату, яка стала музеєм. Знаєте, мене приваблюють не стільки академічні полотна Шевченко, скільки його малюнки з натури, виконані у казахстанському засланні. Мене захоплює їхня експресивність та виразність, незвичайна для того часу манера виконання, яка трохи нагадує манеру Врубеля. Шевченко-художник випередив свій час. І якому народу належить цей період його творчості?

Ліліана Фесенко, Людмила Українка. Київ