Анджей Вайда: геній на світлому боці

Його з нетерпінням очікували через кілька днів на міжнародному кінофестивалі у Римі, де режисер мав презентувати свою останню роботу – фільм “Powidoki” (“Залишкові зображення” – укр.), вихід на широкий екран якого очікується в січні наступного року. На жаль, за оваціями він спостерігатиме вже з небес...

У віці 90 років, доволі несподівано для усіх, відійшла у вічність одна з найвизначніших постатей сучасності у світовому кіномистецтві, видатний польський кіно- і театральний режисер Анджей Вайда. 

Легендарна особистість у світовому кіно, понад півстолітня творчість якої прирівнюється до легендарних Федеріко Фелліні, Акіри Куросави чи Інгмара Бергмана, для багатьох поколінь поляків стала не тільки зразком інтелектуальної довершеності, але й моральної стійкості й духу бунтарства проти соціально-політичної несправедливості. 

РОКИ ДОЗРІВАННЯ

Як завжди буває у творчих людей, Вайда не відразу обирає свій шлях. У пошуках себе він втілюється у різні ролі на інших життєвих стежках, творчих і не дуже. І все це припадає на непрості роки Другої світової війни.

Народжений на далекій периферії у містечку Сувалки на північному сході нинішньої Польщі, Анджей спочатку хотів виконати заповіт свого батька-військового, який загинув від рук енкаведистів у Катині. Пройде багато років, і він реалізує одну зі своїх життєвих місій - вшанує пам'ять батька Якуба екранізацією фільму “Катинь” (2007).

У 1939 році Анджей їде до Львова, аби вступити до кадетського корпусу. Це йому не вдається і він повертається до міста Радом, де зокрема певний час є зв’язковим Армії Крайової. Втеча з міста дає змогу йому врятуватися від вірної смерті від рук Гестапо після деконспірації місцевих структур АК.

Після завершення війни він поступає у Краківську академію художніх мистецтв, але там після трьох років навчання він усе ж робить висновок, що малярство – це не зовсім те, що він хотів би робити у житті. Після цього, в 1949 році він поступає у відому школу кіномистецтва в Лодзі. Кінодебют Вайди відбувається незабаром після завершення навчального закладу: в далекому 1955 році на екрани виходить його перший фільм “Покоління” про польське молоде підпілля в роки Другої світової війни. Після цього впродовж понад 60 років польське і світове кіно вже складно буде уявити без цього генія кінематографу. 

ТВОРЧИЙ ПОЛІТ

Світова популярність приходить до Вайди дуже швидко. У 1956 році за фільм “Канал” про Варшавське повстання 1944 року він отримує срібну “Пальмову гілку” на кінофестивалі у Каннах. Уже тоді західні ЗМІ писали про молодого Вайду як про “артиста важливих справ, артиста майбутнього”. Черговим успіхом режисера був фільм “Попіл і діамант” (1958) про Польщу в роки Другої світової війни. У фільмі він демонструє симпатію до польського антикомуністичного підпілля, чим викликає невдоволення у тогочасної комуністичної еліти Польщі. У відповідь комуністична влада країни не допускає фільм до головної конкурсної програми Міжнародного кінофестивалю у Венеції. Однак, поза конкурсом він отримує нагороду Міжнародної федерації кінокритиків. Вайда й надалі не буде прогинатися під реалії комуністичної системи в Польщі і намагатиметься знімати справжні людські долі у правдивому кіно. В одному зі своїх інтерв’ю він згодом визнає, що насправді польській школі кіно, на відміну від інших країн комуністичного табору, сильно щастило. Маючи впливові кінематографічні профспілки, польським режисерам вдавалося навіть у жорстких рамках цензури соцреалізму знімати якісне кіно на гострі теми, часто не погоджуючись із генеральною лінією партії. 

У 1975 році Вайда разом з іншим відомим польським режисером Кшиштофом Зануссі під час кінофоруму у Гданську сміливо виступає проти втручання партії у кіномистецтво і гальмування творчої свободи, що було своєрідним політичним маніфестом, який визначав критичне ставлення творчої еліти до комуністичної влади у Польщі. Це стало поштовхом до заснування нової течії у польському кінематографі під назвою “кіно морального неспокою”. Свій бунт режисер висловив у фільмі “Людина з мармуру”, який хотіла заборонити комуністична цензура, але стрічка здобула міжнародне визнання.

У 1975 році фільм Вайди “Земля обітована” номінується на престижну кінопремією “Оскар”. Згодом, ще кілька його фільмів, зокрема, “Панни з Вілька” (1979), “Людина із заліза” (1981), “Катинь” (2007) включно з останнім фільмом “Залишкові зображення” (2016) буде номіновано на Оскар. І він все ж отримає її: в 2000 році - за весь свій творчий доробок. За свої фільми він отримає й золоту “Пальмову гілку” (1981), “Сезара” (1982), японську нагороду “Кіото” (1987), європейську кінонагороду “Фелікс” (1990) та багато інших.

НА БОЦІ ПРАВДИ

Режисер у своїй роботі віддавав перевагу історичному кіно, зокрема близької для нього епохи Другої світової війни. Не уникав він й екранізації творів відомих польських класиків літератури, наприклад “Пана Тадеуша” (1999) Адама Міцкевича чи згадану вже “Землю обітовану” Владислава Реймонта. Водночас, у центрі уваги його фільмів завжди була людина з суперечливою, часто величною у своєму трагізмі долею, що приковувало його увагу. Режисер не любив і не погоджувався з несправедливістю, завжди намагався бути на боці світлого, метафорично висміювати зло чи пороки історичної епохи. Часто він намагався стати на сторону того, кого, на його думку, незаслужено принижують чи ображають.Так, екранізацією фільму “Лех Валенса. Людина з надії” (2011) він не приховував, що таким чином він захищає колишнього лідера “Cолідарності”, заслугу якого у перемозі демократії в Польщі, на погляд Вайди, хотіли применшити окремі політичні сили у країні. 

Анджей Вайда йшов із духом часу, у його фільмах була творча конфронтація до негативних тенденціям чи то доби соцреалізму, початку демократичних перетворень, чи сучасності. Не є винятком й останній фільм Вайди “Залишкові зображення”. Хоч у ньому він описує трагічну історію життя польського художника Владислава Стшемінського ще в 1948-1952 роках, який усе життя боровся проти цензури і впливу соцреалізму на творчість, проте Вайда й тут проводить чіткі паралелі із сучасністю. Незадовго до смерті в одному з інтерв’ю він наголошував, що цим фільмом він хотів застерегти нинішнє покоління владних політиків від надмірного втручання держави у справи культури.

Вайда не був закритий у своєму творчому середовищі. Він брав активну участь у соціально-політичних процесах у Польщі. Зокрема, режисер активно долучився до демократичних процесів у Польщі епохи “Cолідарності”, навіть нетривалий час був політиком: у 1989-1991 роках - сенатором у першому демократичному складі верхньої палати польського парламенту.

У перші дні Революції Гідності, а потім агресії Росії проти України, Вайда, як завжди, був на боці нескорених. У березні 2014 року під час розгортання російської інтервенції у Криму Анджей Вайда разом з іншими діячами польської культури виступив із підтримкою українського народу. Згодом, разом з іншими своїми колегами він у листі до влади Росії став на захист свого колеги Олега Сенцова.

Попри поважний вік, смерть режисера стала справжнім шоком. У свої 90 років Вайда був сповнений подальших творчих планів. В інтерв’ю для одного з польських ЗМІ за два тижні до смерті він, щоправда, нарікаючи трохи на здоров’я, але ділився бажанням зняти свій наступний фільм. Режисер говорив, що він переглядає нотатки зі своїх нереалізованих проектів, які могли б мати своє відлуння сьогодні, вивчає сучасну літературу. “Я не прийняв ще рішення, але хотів б незабаром взятися за новий фільм...”, - розповідав Вайда.

“Життя схоже на нудну п’єсу в театрі, але не варто поспішати і виходити до кінця спектаклю”, - сказав якось Анджей Вайда. Під час прем’єри свого останнього фільму “Залишкові зображення” на 41-му кінофестивалі у Гдині 23 вересня він довго не сходив зі сцени, коли зал кілька хвилин поспіль нагороджував його оплесками. Так глядацька аудиторія, ще не усвідомлюючи цього, прощалася з генієм кіно, який дочекав до кінця свій спектакль довжиною в життя.

Юрій Банахевич, Варшава
Фото: AKSON STUDIO.