До 100-річчя Зиновія Гердта: «Я хочу, щоб усі ці козли згинули»
Він народився 21 вересня 1916 року. У містечку Себіж Вітебської губернії. Потім перебрався до Москви. Воював, був важко поранений. І знову повернувся до Москви, вступив на роботу до Театру ляльок Сергія Образцова. І тільки потім - вже здобувши популярність, - почав приїжджати до Одеси, в Україну. І більшість людей була абсолютно впевнена, що Зиновій Гердт - корінний одесит!
Що ж ви хочете, де ще могла народитися така унікальна людина - фонтануюча жартами, талановита, мудра, та ще й єврей. Після ролі Паніковського в «Золотому теляті» у тих, хто сумнівався, зникли останні сумніви - ну, звичайно, одесит! А він й не протестував - бо обожнював Одесу. І одеситів. Втім, з Києвом у нього також були особливі відносини.
НА РОЗІ ДЕРИБАСІВСЬКОЇ ТА ПРОРІЗНОЇ
Чи був Гердт відомий до фільму «Золоте теля», який вийшов на екрани у 1968-му? Так. І навіть дуже. Ще у 50-х публіка ходила до образцовського Театру ляльок «на Гердта». Його чудовий, глибокий голос не міг залишитися непочутим і непоміченим. Він працював за ширмою, практично не з'являвся на сцені, але його ім'я вже виголошували з захопленням. Вистави «Незвичайний концерт» і «Божественна комедія» стали популярними задовго до того, як їх зняли на плівку. У «Концерті» Гердт грав конферансьє Едуарда Апломбова - фактично головного персонажа цього шоу. У «Божественній комедії» - Адама. Театрали вважали своїм обов'язком побачити і те, і інше. А вже на початку 70-х, коли ці вистави стали телевізійними, майстерністю Гердта змогли захоплюватися всі.
Але повернемося до 50-х. Тоді урядові концерти, трансльовані по радіо з Колонного залу Будинку спілок, завершувалися, як правило, виступами Зиновія Гердта, його віртуозними пародіями на відомих виконавців - артистів і навіть співаків. Це було, виражаючись сучасною мовою, круто. Це було визнання. Проте народна любов прийшла, звісно, після швейцеровського «Золотого теляти», поставленого за однойменним романом культових одеситів Ільфа та Петрова.
Гердт зіграв професійного шахрая, волоцюгу Паніковського так, що глядачі сміялися і плакали одночасно. Він хотів, щоб у фіналі, при вигляді горбочка над могилою Михайла Самуельовича, людини без паспорта, у людей щеміло у душі. І щеміло!
Роль Паніковського поріднила Гердта з Україною. Після «Золотого теляти» його популярність в Україні, особливо в Одесі та Києві, стала неймовірною.
Дерибасівською він не міг прогулятися просто так - його негайно обступав натовп години на два: жарти, сміх, автографи, фото. Таксисти безкоштовно підвозили, вважали за честь. На ринку не брали грошей за продукти. Загалом, не будучи одеситом, Гердт став гордістю одеситів - він відчув їхню суперечливу, уїдливу, життєрадісну сутність, закохавши і у Паніковського, і у себе.
Київ теж осторонь не залишився. Через тридцять років після виходу «Золотого теляти» на екрани, у 1998 році, на Прорізній вулиці, де, за романом, Михайло Самуельович Паніковський займався до революції кишеньковими крадіжками, - поставили пам'ятник цьому персонажу у виконанні Зиновія Гердта. Так, заради справедливості уточнимо - в романі (і фільмі) «великий сліпий» каже: «Раніше я платив городовому на розі Хрещатика та Прорізної п'ять рублів на місяць, і мене ніхто не чіпав. Городовий навіть стежив, щоб мене не кривдили». Однак пам'ятник стоїть не на розі, а трохи вище, у скверику на Прорізній. До цього часу бронзовий Паніковський, немов магніт, притягує туристів, особливо жінок, - шанувальниці обов'язково хочуть зробити фото з «Зіновієм Юхимовичем» і бажано в обнімку - такою є любов, випробувана часом.
«МИ СТІЛЬКИ ПРОС...АЛІ, ЩО ДАВАЙТЕ ЗАРАЗ СТОЯТИ!»
Зиновій Гердт був не тільки талановитим артистом, джерелом гумору, людиною-святом, яка вміла прикрашати буденність карнавальним одягом. Він був Особистістю. А під кінець життя став для багатьох, без перебільшень, моральним еталоном.
У 1982-му, після 36 років роботи в Театрі ляльок, коли Сергій Володимирович Образцов дав недвозначно зрозуміти Гердтові, що не має більше наміру ділитися з ним славою, Зиновій Юхимович, без скандалів і чвар, одразу ж написав заяву про звільнення. Скандалів, на його думку, в театрі і без того вистачало. Про те, що сталося між ним Образцовим, стримано відповідав: «У нас різне ставлення до художнього та людей». Проте захищаючи колег - доводячи їхнє право на повагу, визнання, гідну винагороду, - не стримувався ні в Театрі ляльок, ні після.
За спогадами колег і друзів, «Зяміна свобода лізла з нього звідусіль». У глухі радянські роки жив, не оглядаючись на ДБ. Жартував, як хотів. Читав самвидав. Приїхавши до Парижа, щодня зустрічався з опальним письменником, киянином Віктором Некрасовим, який емігрував.
Комунізм ненавидів. На початку 90-х, під час запису однієї з передач музичної радіопрограми «До нашої гавані заходили кораблі», раптом сильно розхвилювавшись, зі сльозами на очах, сказав: «Чорт забирай! Адже зараз зовсім інший час. Зовсім інший!.. Зараз ми можемо говорити про все, що хочемо, а я все життя не міг собі дозволити цього! Я теж брехав! Коли ми з театром Образцова виїжджали на гастролі за кордон, до нас приставляли стукачів, і ми всіх їх знали в обличчя... З нами проводили політбесіди, і ми завжди відповідали іноземцям, що живемо добре, що у нас така прекрасна країна... Я сам усе це повторював тисячу разів! Яка підлість! Як все це жахливо... Я брехав, брехав, та й сам починав вірити в цю брехню! Як нас скалічили... Яке щастя, що я дожив до сьогоднішніх днів, коли всі можуть говорити те, що хочуть, що відчувають!». «Все це ми дали в ефір», - згадує автор і ведучий програми, письменник Едуард Успенський.
Саме Гердт у 1993 році одним із перших прийшов на Червону площу після того, як Єгор Гайдар по ТБ попросив вийти на вулиці всіх, хто може. Коли площа заповнилася народом, Зиновію Юхимовичу дали гучномовець, і він сказав: «Ми стільки прос..али, що давайте зараз стояти!».
Якою була б його реакція на те, що відбувається в Росії зараз, на той злочин, який здійснює Росія проти України, можна лише гадати. Спекуляції на цю тему недоречні. А ось згадати один із улюблених тостів Зиновія Юхимовича можна: «Я хочу, щоб всі ми жили добре, благополучно, у нормальній країні... Я хочу, щоб усі ці негідники і козли згинули. І я не хочу, щоб ви стали козлами!..»
КОНЦЕРТ В ОДЕСІ, НА КАНАТНОМУ
Гердт завжди грав героїв рефлексуючих - чарівників, диваків, невдах. Провідних ролей було небагато, здебільшого - другий план. Але, в цілому, фільмографія солідна - майже 80 стрічок. Плюс телеспектаклі та величезна кількість озвучених фільмів, мультфільмів. Ще у 50-х його приголомшливий закадровий текст від автора в картині «Фанфан-Тюльпан» став сенсацією, а після - його голосом говорили Луї де Фюнес, Пітер О'тул, Річард Харріс, Баніоніс, Юрі Ярвет. За визнанням видатного режисера Григорія Козинцева, Гердт буквально запобіг катастрофі, озвучивши колоритного естонця Юрі Ярвета в ролі короля Ліра в однойменному фільмі. Здавалося, цього не зможе зробити ніхто, як раптом, на щастя, з'явився Гердт - і «звук Ліра став таким самим, як і його погляд», - геніальним!
До речі, улюбленою кінороллю Гердта був зовсім не Паніковський. Найулюбленішою він називав роль фокусника Віктора Кукушкіна з фільму «Фокусник» свого близького друга, одесита Петра Тодоровського (після переїзду кінорежисера до Москви вони й жили досить близько один від одного - в дачному селищі «Радянський письменник» або просто Пахра, за назвою річки). Ця стрічка вийшла майже одночасно з «Золотим телям», але худрада, хоч і допустила її до показу, великого екрану не дала. Фільм пройшов у кінотеатрах на задвірках й залишився мало поміченим. Фільм, тим не менш, чудовий - тонкий, зворушливий. Про кохання, творчість, про людину, яка готова втратити все, лише б зберегти свою гідність. Незабаром після виходу картини у знімальної групи була зустріч зі студентами Ленінградського університету. Спогади про це залишив письменник Олександр Володін, автор сценарію: «Студенти запитали: «Що для вас головне в образі Фокусника?» Я забурмотів щось невиразне, а Гердт сказав просто: «Людина, яка залишається собою у потворній країні». І вдячні оплески студентів».
Зиновій Гердт обожнював людей. Він отримував насолоду, коли у нього вдома збиралося багато народу, і застілля траплялися дуже часто: і Зиновій Юхимович, і його дружина, Тетяна Олександрівна Правдіна, вважали, що найголовніше у світі - це люди, а найприємніше, що є у житті - спілкування. Причому за столом у Гердтів зустрічалися не лише тільки артисти, навіть, - здебільшого не артисти. Гердту були цікаві не професійні розмови про кіно або театр, а люди, людські прояви. Йому було цікаво, як людина мислить, розуміє життя.
Недарма останніми його словами, сказаними незадовго до смерті в телепередачі, яку знімав у нього в гостях (до того часу Зиновій Юхимович вже тяжко хворів) його друг Ельдар Рязанов, стали слова до глядачів:
- Милі люди! Не було випадку за тисячі зустрічей з вами, не було жодного випадку, коли б я вас не ставив надзвичайно високо, коли б я не вважав вас найвищими поціновувачами усього, що я можу зробити. Для того, щоб це не сприймалося як порожня фраза, я наведу маленький приклад...
Одного разу в Одесі мій перший концерт мав проходити о 12 годині дня на Канатному заводі, у цеху. Канатному заводу - 130 років. Це -найбрудніше виробництво на всьому Чорноморському узбережжі. І робітники там працюють у смолі та гидоті, Бог знає, в яких жахливих умовах. А я їм повинен розповідати про Пастернака. І я з такою тривогою запитав: «Навіщо ви організували мій виступ?» Але цього не можна було змінити, виступ організували в обідню перерву. І я прийшов. Я дуже боявся. Народу було повно. Жінок більше, ніж чоловіків. І люди, одягнені у просмолені роби.
І вже вийшовши на саморобну сцену, я зрозумів, що жодного слова зі своєї лексики, з манери говорити, змінювати не буду. Я буду з ними вести розмову, як це роблю з академіками в Московському Будинку вчених. І про Пастернака, і про Твардовського. І про Фелліні, про якого вони вперше чують. І Пастернака вони, звісно, ніколи не читали. Концерт повинен був йти 45 хвилин, він йшов годину п'ятнадцять - його продовжили. І це був найкращий мій концерт у житті. Мабуть, найвеличніший. Як вам сказати? Це зворушило мене до глибини душі. Люди були щасливі, що я звертався до них як до рівних. А ми рівні, ось у чому справа. Ми з вами рівні. І я не хочу бути вище за Вас, я хочу досягти Вашого розуміння, хочу, щоб Ви мене зрозуміли. Бережи вас Господь! Дай вам Бог! Спасибі!
Ріта Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва
