Людмила Улицька, російська письменниця
Влада Росії робить все можливе, щоб майбутнє країни було жахливим
12.09.2016 12:14 1231
  •  
  •  
  •  

Улицька – у «п'ятій колоні». Її ганить влада, представники «руського міра» не шкодують ярликів, божевільні НОДівці хлюпають в обличчя зеленкою. А з іншого боку, її романами зачитуються. Кожен («Казус Кукоцького», «Щиро ваш Шурик», «Даніель Штайн, перекладач», «Зелений намет», «Драбина Якова») – одкровення про життя, місце людини у суспільстві та почуття власної гідності. Про те ж саме – її есе «Моя країна хвора», написане на вручення Австрійської державної премії з європейської літератури: «Моя країна хвора агресивним невіглаством, націоналізмом та імперською манією величі. Мені соромно за нас, за наш народ, який втратив моральні орієнтири...».

Те, що говорить і пише ця жінка, є важливим для дуже багатьох мислячих людей у Росії, та і не лише.

ПРО КИЇВСЬКЕ КОРІННЯ, ДІДА ЯКОВА ТА СВОБОДУ

Тим, хто читав Ваш останній роман «Драбина Якова», не потрібно пояснювати, наскільки глибокими є Ваші зв'язки з Україною. Половина родичів – з Києва. Але Ви – зростали у Москві. Скажіть, усвідомлення того, що Україна – самостійна країна зі своєю культурою, історією, воно було у Вас з дитинства, з юності, як щось зрозуміле, чи прийшло пізніше?

– Думаю, пізніше. Бабуся знала українську мову, в домі співали українських пісень у часи їхньої київської юності. Але сімейна традиція була орієнтована скоріше на загальноєвропейські, як зараз би сказали, цінності. Це була пристрасть першого покоління асимільованих євреїв до культури. Дід мій Яків вчив іноземні мови – читав німецькою філософів, англійською – професійні статті, вивчив французьку... І їхні українські друзі теж, наскільки я розумію, були охоплені саме цією тугою за світовою культурою.

– Одна з Ваших лекцій у рамках проекту «Відкрита лекція» – «Вільна людина в епоху тоталітаризму». Відразу згадується Ваш дід Яків, прототип головного героя «Драбина Якова». Приклад вільної особистості, талановитий, неординарний чоловік – і настільки трагічна доля, десятки років у таборах. Втім, хіба людина, яка не сприймає окриків і примусу, може бути щасливою при тоталітаризмі?

Влада у Росії якось традиційно дуже погана. І все гарне, що в країні відбувається, відбувається всупереч, а не завдяки

– Ну, це ціла філософія! Це лише Горький вважав, що людина «народжена для щастя, як птах для польоту»! У кожної людини, котра скільки-небудь осмислено проживає своє життя, присутнє це внутрішнє відчуття заданості або, скажімо, призначення. І навіть найбільш погана влада, яка може людину знищити, принизити, навіть вбити, все одно не владна над духом людини, над її особистістю. А влада у Росії якось традиційно дуже погана. Але це не завадило тому, що саме за цієї гидкої влади (і царської теж, не лише радянської та пострадянської) розцвіла і відбулася велика культура. Дід був людиною культури, на жаль, він не реалізувався настільки повно, як міг би реалізуватися у більш гідних умовах. Це, власне, і є головна драма Росії. Все гарне, що в країні відбувається, відбувається всупереч, а не завдяки. На днях я була на Бутівському полігоні, де 1937 року було розстріляно біля 26 тисяч осіб – спочатку священиків, а потім й інших ні в чому не винних громадян. І дід мій міг розділити їхню долю. А він вижив... Так що мова йде не про окрики та понуканння, які дісталися, швидше, на нашу долю, а про фізичне знищення. Так що замінимо слово «щастя» хоча б словом «реалізація», це буде ближчим до дійсності.

ДИСИДЕНТАМ 60-Х БУЛО ВАЖЧЕ

– Відповідаючи на запитання «як мислячій людині жити у сучасному суспільстві, що робити, щоб вижити й себе не втратити», Ви радите звернутися до толстовської теорії малих справ. Але як поєднати це з ризиком сповзання до щедринского ліберала, котрий діє «відповідно до підлості»?

– Переконана – немає жодного ризику сповзання до підлості в тому, що людина вичищає навколо себе простір, допомагає ближнім, витрачає свій час і гроші, добровільно виконуючи ті функції стосовно до громадян країни, від яких відмовилася держава.

– Ви – письменник, ми – журналісти. Якщо можете, підкажіть, що робити журналісту у нинішніх російських реаліях? Як не спаскудитися?

– Не брехати.

– Вам довелося спілкуватися з дисидентами 60-х. Ви товаришували з Наталією Горбанівською, героїнею протесту 1968 року. Тепер історія повторюється. Люди знову виходять на мітинги протесту – і знову опиняються в ув'язненні. Чи можна порівняти тих правозахисників з нинішніми?

– Ні, ніяк не можна. Тоді був набагато більш високий ризик, потрібна була величезна мужність і безстрашність, щоб вийти на площу. І, погодьтеся, інший масштаб.

– У Вас підростають п'ятеро онуків – раніше або пізніше вони поринуть у соціум. Хто і як вплине на формування їхніх особистостей, вгадати важко. Часом авторитет суспільства, пропаганда виявляються вагомішими за авторитет сім'ї. Чи немає у Вас побоювань з цього приводу, який тут можливий «антидот»?

– З п'яти моїх онуків у Москві живуть двоє. Що ж стосується впливу соціуму – за радянських часів він було ще більш агресивним. Але моїм дітям це не зашкодило, вони рано усвідомили, що від державної брехні і фальші їх захищає сім'я. Це і є антидот.

– Ваші твори змушують читачів думати, критично оцінювати деякі етапи історії Вітчизни – а це зараз зовсім не шанується. І, тим не менше, Ваші книги друкують. І без цензури. Більше того – видано гостросатиричний «Малиновий пелікан» Володимира Войновича. Як Ви гадаєте – чому це відбувається?

Нас, письменників, просто в розрахунок не беруть. І можливо, це й правильно...

– Влада дуже проникливо оцінює загальну ситуацію – читає книжки настільки незначна меншість, що простіше дати цій меншості читати, аніж вести кампанію проти Сорокіна чи Войновича. Радше це вияв повної неповаги до письменницької діяльності. Нас, письменників, просто в розрахунок не беруть. І можливо, це й правильно...

– За вашою оцінкою – у якому стані перебуває зараз російське суспільство?

– Депресія та апатія.

З РИГИ ШВИДКО ЗЛЕТІЛА «РАДЯНСЬКА ПЛІВКА»

– Повернімося до вашої лекції «Вільна людина...». У липні Ви читали її у «Зеленому театрі» Одеси. Як Вас приймали? Які враження від міста – раніше улюбленого росіянами, котрі тепер, завдяки ЗМІ, вважають, що воно захоплене фашистами і пригнічується ними?

– Була дуже рада можливості побувати в Одесі. Від людей – найприємніше враження! Від міста – гнітюче: воно у жахливому стані, обдерті фасади, розбитий асфальт. Прекрасне місто і такою ж мірою –  занехаяне. Втім, як і більшість пострадянських міст. Про «фашистів» навіть розмовляти не хочу, щоб не підтримувати цю концепцію.

– З тієї ж лекцією Ви приїжджали і до Риги. Чи можна порівняти аудиторії, відгук? Зараз, у зв'язку з подіями в Україні, країни Балтії відчувають напругу – з'явився страх за своє майбутнє. Ви це відчули?

– Найсильніше почуття, яке я відчула, це здивування, наскільки швидко з Латвії, в особливості, з Риги злетіла «радянська плівка». Таке враження, що радянської влади там ніколи й не було. Європейське місто, чисте, упорядковане, не багате, але дуже гідне. Зустріч відбувалася на території Національної бібліотеки Латвії – факт сам по собі дуже важливий. Директор бібліотеки знайомий мені ще з радянських часів, він прекрасний професіонал на своєму місці. Публіка зібралася, як мені здалося, більш російськомовна, аніж латиська. У всякому разі, виступи звучали російською мовою і жодних заперечень з цього приводу не було. Середнє покоління чудово володіє російською, а от молоді скоро на міжнародних зустрічах будуть говорити англійською. Це важлива культурна ситуація – адже вся європейська література була перекладена російською і саме за нею вчилася латвійська молодь. У відносно невеликої країни не може бути такого перекладацького і матеріального ресурсу, щоб всі світові літературні вершини перекладати рідною мовою. Але з часом і це владнається. Словом, загальне враження у мене було дуже сприятливе.

УКРАЇНА МАЄ ШАНС

– Що відбувається у Російському ПЕН-центрі? Ситуація з розколом заморозилась? Як Вам здається, чи не пора створювати у Росії інший, альтернативний ПЕН-центр, який не буде прогинатися перед владою, відстоюватиме права письменників на вільні висловлювання? (У минулому році зі складу Російського ПЕН-центру вийшла група літераторів, у т. ч. і його віце-президент Людмила Улицька; розкол багато у чому відбувся через різну реакцію на агресивну політику РФ в Україні. – Ред.).

– Коли мені було сім років, я стала у класі санітаркою. Будучи сумлінною дівчинкою, я сказала своїй однокласниці, що у неї брудні вуха. Вона їх не почистила, і тоді я сказала про це її мамі – вуха, будь ласка, своїй доньці почистіть. Мене негайно звільнили від займаної посади. Після шістдесятирічної перерви я знову опинилася у становищі санітарки – і знову сталася та ж сама історія. Висновок: чисть свої власні вуха, а що роблять інші – не твоя справа. Більше я не займаюся громадською роботою.

– Цитата з вашого листування з Ходорковським, коли він ще був за ґратами. Про серпень 1991-го: «Через кілька днів я сказала: якщо буде люстрація, як у Німеччині після поразки нацистського режиму, тоді повірю. Люстрації не було: майже всі начальники залишилися колишніми, обмінявшись кріслами, лише декого вигнавши»... Тобто, вже тоді, з самого початку «нового життя» – з 1991 року – вам було зрозуміло, що ця дорога веде у нікуди?

– Ні, я так питання не ставила. Просто мені здавалося, що секретар обкому не зможе змінитися сам, а відповідно, не зможе змінитися і суспільство. Але виявилося, все набагато гірше, аніж я припускала.

– Яким Вам бачиться зараз майбутнє Росії?

– Теперішня влада робить все від неї можливе, щоб майбутнє було жахливим.

– А майбутнє України?

– Україна має шанс!

Рита Болотська, Євгенія Богоявленська, Москва

Фото: Вадим Грига, Роман Сущенко / Укрінформ.

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-